Грегори Робертс – Тінь гори (страница 135)
Це схоже було на ті щоденні прогулянки, які ми з іншими в’язнями отримували у в’язниці. Ходьба і розмови, ходьба і розмови колами років.
— Наскільки все погано? — поцікавився я в Абдулли.— Я чув дещо на горі. Як почалася пожежа в будинку скорпіонів ?
Він стиснув губи. Абдулла очікував, що я запитаю про бійню в Колабі й пожежу, яка вбила медсестру в будинку Вішну. Я знав, чому ця медсестра була в будинку. Було цікаво, чи знав Абдулла або хто-небудь з компанії, що в будинку були цивільні. Я не знав цього, коли дзвонив у двері, й не розповів про це ні Абдуллі, ні комусь іншому.
Він видихнув крізь ніс, хмуро стиснувши губи.
— Ліне, я тобі довірюсь, неначе ми ще й досі одна родина. Я не це маю робити, але мушу.
— Абдулло, я надаю перевагу загальній картині, й ти це знаєш. Мені не потрібні інтимні подробиці, хіба що сам інтим. І не порушуй через мене свою присягу, хоч за це тебе й люблю, чоловіче. Лише розкажи мені загальну картину, щоб знати, хто в кого стріляє.
— Це був Фарід,— розповів Абдулла.— Я радив цього не робити. Вогонь не розбирає. А я хотів вибірково повбивати конкретних людей. Їх усіх, раз і назавжди. Санджай вирішив використати вогонь. Фарід усе підпалив, а скорпіони втекли, але медсестра, якої там не мало бути, загинула в пожежі.
— Де зараз Фарід?
— Він ще й досі тут, біля Санджая. Він відмовляється їхати з міста, хоча це було б набагато мудріше.
— Тепер тут багато чого відбувається.
— Чого саме?
— Нічого. Лише випадкова думка на вітер. Скорпіони дадуть жорстку відповідь, Абдулло. Я зустрічався з цим хлопцем — Вішну. Він не легковаговик. Він розумний і має політичні плани. Це дарує йому друзів у несподіваних місцях. Не треба недооцінювати його помсту.
— Чого він хоче?
— Він хоче того ж, що й ти, до певного моменту. Він хоче вбити Санджая. Але він також хоче, щоб з ним загинула вся компанія. І він дуже цікавиться Пакистаном.
— Пакистаном?
— Пакистаном,— відповів я.— Сусідня країна, хороші люди, гарна мова, чарівна музика, секретна поліція. Пакистан.
— Це недобре,— насупився Абдулла.— Санджай має багато друзів у Пакистані. Саме ці друзі надіслали афганців для його охорони.
Ми підходили до вигину огорожі. Молода пара відпочивала на ковдрі посеред теплої м’якої трави. Перед ними лежали кілька розгорнутих книжок. Навколо них стрибали ворони, купаючись у ранковому сонці та шукаючи черв’яків.
Абдулла почав повертати в інший бік, щоб уникнути лежачу пару.
— Зачекай,— попросив я.— Я їх знаю.
Вінсон і Ранвей, усміхаючися, звели погляди, поки ми наближались. Я познайомив їх з Абдуллою і нагнувся, щоб підняти одну з книжок. Це була книга Джозефа Кемпбелла «Герой з тисячею облич».
— Як ви надибали на Кемпбелла?
— Ми вивчали його в університеті,— повідала Ранвей.— Тож я викладаю Стюарту інтенсивний курс.
— Усе це для мене занадто,— блиснув посмішкою Вінсон, провівши рукою по своїх білявих кучерях.
— Карлос Кастанеда,— здивувався я, читаючи обкладинки інших книжок.— Роберт Пірсиг, Еммет Броган, Елдридж Клівер і Будда. Гарна збірка. До переліку можна додати Сократа й Говарда Зінна. Я не знав, що ти тут навчаєшся.
— Я не навчаюся,— випалила Ранвей.
— Взагалі-то, навчаюсь тут я,— розповів Вінсон.— Вступив майже два роки тому, але ігнорував усі свої заняття. Хоча й досі маю читацького квитка.
— Ну, приємного читання, народ,— побажав я, відходячи.
— Це спрацювало,— сказала Ранвей.— Та штука з тарілкою їжі.
Я повернувся назад.
— Справді?
— Так,— підтвердила вона.— Ласун був задоволений, мабуть. Він зник. Дякую.
— Про що це ви таке говорите? — запитав Вінсон зі здивованим обличчям десятирічного малого.
Це одна з речей, які я найбільше любив у Вінсоні: його обличчя було настільки щире, що там не було де приховати почуття. Усе, що він думав чи відчував, відображалося на його обличчі. Він був власною чесністю.
— Розповім тобі пізніше,— мовила Ранвей, махаючи на прощання.
— А ці двоє теж купують і продають годинники? — поцікавився Абдулла, коли ми продовжили прогулянку по стадіону в напрямку університету.
— Ми знову до цього повернулись?
Абдулла хмикнув. На світі насправді є ще люди, які хмикають. І як виявилось, я кількох таких знаю. Моя теорія полягає в тому, що хмикальники мають трохи більшу дрібочку ДНК ведмедя, ніж решта.
— У мене твоя зброя,— пробурчав він.— Скажи, куди її надіслати.
— Я знаю чоловіка, який її прибереже за десять відсотків. Я надам тобі деталі. Дякую, Абдулло. Повідомиш, скільки все це коштує.
— Зброя — це подарунок,— ображено сказав він.
— Пробач, брате, звісно. Збіса приємно. І до речі про зброю, у мене призначено зустріч з Вікрантом — моїм майстром ножів, на причалі Сассуна. Я можу ще щось для тебе зробити?
Ми підійшли до склепінчастого проходу, що вів з університету на вулицю, але Абдулла зупинив мене до того, як я приєднався до натовпу студентів, які виходили крізь арку.
— Є дещо,— почав Абдулла, але знову стулив рота, важко дихаючи крізь носа.— Санджай заборонив нам сприяти тобі чи контактувати з тобою з будь-якої іншої причини, крім справ компанії.
— Розумію.
— Ти розумієш, що це означає?
— Я... гадаю.
— Це означає, що наша наступна відкрита зустріч відбудеться лише по смерті Санджая.
— Що?
— Не хвилюйся і не бійся,— сказав він, міцно мене обіймаючи, а потім тримаючи на відстані витягнутих рук, наче масивний одвірок.— За тобою наглядають.
— Це ти не помилився.
— Ні. Я маю на увазі, що найняв декого, щоб тимчасово наглядали за тобою,— терпляче мовив він.
— Ти таке зробив? Хто вони?
— Велосипедні вбивці.
— Ти заплатив навіженим маніякам, щоб вони мене захищали?
— Так.
— Це дуже дбайливо. І дорого. Маніяки дешево не обходяться.
— Ти не помиляєшся. Я взяв трохи грошей зі скарбу Халеда, щоб це оплатити.
— Як на це відреагував Халед?
— Він погодився. Мені здається, що єдиний спосіб виманити його назад у Бомбей для зустрічі зі своїм істинним призначенням — це перенести той скарб у місто по частинах.
— Ти жартуєш, правда?
Він окинув мене поглядом з голови до ніг, надзвичайно ображений.
— Я ніколи не жартую.
— Жартуєш, справді,— розсміявся я.— Ти лише
— Справді? — скривився він.