Грегори Робертс – Тінь гори (страница 133)

— Ти можеш вчинити правильно,— запропонував я,— і все обговорити.

— Не...безпечно,— сказав він.— А що ще я можу?

— Можеш вчинити по-чоловічому.

— По-чоловічому? — здивувався він, підозріло косячись.

— По-чоловічому — це все проігнорувати і сподіватися, що вона капітулює раніше за тебе.

— Я оберу чоловічий вчинок,— вирішив Джонні, відбиваючи собі долоню.— Це набагато безпечніше за правду.

— Я б не був таким певним,— заперечив я, збираючи скручені косяки.— Жінки володіють екстрасенсорним відьомським лячним даром спілкування з мерцями, даром знати всі твої думки. Тож рано чи пізно ти все одно зробиш усе, як хочуть вони.

— Ну звісно,— просичав він.— Саме так жінки показують чоловікам, де раки зимують.

— І як же це?

— Змушуючи чоловіків тимчасово перетворюватися на жінок.

Це жорстоко — те, що вони роблять, змушуючи нас говорити про все. Це лячно, а чоловіки важко реагують на лячне. Це викликає у них бажання відбиватися.

— До речі про лячне: ходімо дізнаємось, як там справи у Діви.

Діву оточили дівчатка, які вже давно мали спати, і розпитували її про увесь одяг на тілі і в наплічнику Навіна.

Джонні з Ситою застелили земляну підлогу блакитною цератою, а згори на неї постелили клаптикові ковдри. У кутку стояла глиняна матка[116], наповнена водою і з алюмінієвою тарілкою зверху, а ще була перекинута склянка.

Це був глечик для Діви з добовим раціоном води на день — усе, що в неї буде для пиття, готування і миття тарілок. Ще в кутку стояла гасова скороварка з двома конфорками. Металева шафка на високих ніжках розмістила дві металеві каструлі, трохи харчів і картонну коробку молока.

На шафці стояв ще й гасовий ліхтар. Тьмяне світло, здавалось, осявало лише обличчя і кутки. Окрім вихору пластикових квітів, що звисали з бамбукових підпорок, у хатинці більше нічого не було.

Стіни були з плетеної очеретяної циновки, а дірки та тріщини позатикали клаптями газет. Дах зробили зі звичайного шматка поліетилену, настеленого на бамбукову раму хатини.

Чорний поліетиленовий дах був настільки низько, що мені доводилося трохи пригинатись. Я багато часу прожив у вологій спекоті хатини, подібної на цю. Я знав, що неприємно спекотний день на вулицях міста перетворювався на пекло в невеличкій хижі, кожен подих давався важко, а піт крапав, неначе дощ зі знесиленого листя.

Я глянув на дівчину — Бомбейську Діву, яка сиділа на клаптикових ковдрах і теревенила з дівчатками.

Я не збрехав: я і справді призвичаївся до життя у нетрищах, але лише після того, як ситуація настільки погіршилася, що неможливо вже було витерпіти й хвилини заюрмлених вуличок, безперервного шуму, недостатності води, полчищ щурів і постійного фонового гулу голодної і смертельно пораненої надії.

Я не зізнався Діві, що ліпші дні настануть лише після найгіршого. І я не міг знати, що той найгірший день настане для Діви буквально через двадцять чотири години.

— Я приніс тобі трохи припасів,— сказав я, нагинаючись, щоб віддати їй купку скручених косяків і чверть пляшки місцевого рому.

— Чоловік зі смаком і розбірливістю,— посміхнулася вона, приймаючи подарунки.— Присядь, Шантараме, приєднайся до нас. Дівчата саме збираються пояснити, чию потрібно цілувати дупу, щоб тут бодай випорожнитися.

— Маю відкласти цю розмову, Діво,— усміхнувсь я,— але я залишуся з Навіном і Дідьє, принаймні поки ти не заснеш, тож буду неподалік. Я можу тобі ще щось дістати?

— Ні, чоловіче,— мовила вона.— Хіба що ти зможеш привезти сюди мого батька.

— Це буде своєрідним відхиленням від завдання,— знову посміхнувся я.— Але тільки-но ситуація з твоїм батьком владнається, я певен, що Навін знову зведе вас.

— Сподіваюся,— сказала вона.— Коли я вперше поглянула на цих сухорлявих дівчаток, то гадала, що вони зможуть продати свою дієту для схуднення за мільйони, щонайменше моїм друзям. Але потім я усвідомила, що вони просто голодують. Що тут у біса відбувається?

— Вітаю на тому боці.

— Ну, якщо я зостануся тут на тиждень, то цього буде більш ніж достатньо, щоб усе змінити,— вирішила вона.

Поки Діва говорила, одна з дівчаток перекладала її англійські слова на хінді. Усі дівчата почали аплодувати і скандували. Діва тріумфувала.

— Бачиш? Революція вже почалася.

В її очах ще й досі палав пустотливий заколотницький вогник, але на обличчі виднівся страх, що заповз у її серце.

Вона була розумною дівчиною. Вона розуміла, що ми з Навіном і Дідьє не наполягали на чомусь настільки драматичному, як тиждень у нетрищах, якби не боялися, що на вулицях міста буде навіть гірше.

Я знав, що їй бракувало пещеної розкоші родинного маєтку — іншої домівки вона ніколи не знала. Навін розповідав, що будинок повен друзів, їжі, напоїв, розваг і прислуги. І можливо, Діва частково відчувала, що батько покинув її, передавши під опіку Навіна.

Я спостерігав, як вона, припасувавши на обличчя тверду непохитну посмішку, спілкувалася з дівчатками. Вона переживала за свого батька, і це було очевидно,— можливо, більше, ніж переживала за себе. І вона була сама, у чужому світі, іноземна туристка в місті, де колись народилася.

Я пішов до сусідньої хатини і всівся на потертому синьому килимку біля Дідьє і Навіна. Вони грали в покер.

— Ліне, зіграєш партію? — запропонував Дідьє.

— Не думаю, Дідьє. Сьогодні я не дуже зосереджений. Не зможу достатньо налаштуватися, щоб грати на твоєму рівні.

— Дуже добре,— добродушно посміхнувся Дідьє.— Тоді я продовжу урок. Я вчу Навіна махлювати з гідністю.

— Вчиш гідного махлярства?

— Махлювати з гідністю,— виправив Дідьє.

— А ще — як вирахувати ошуканця,— додав Навін.— Ти знав, що існує сто чотири способи махлярства? Два способи на кожну карту в колоді. Це захопливо. Дідьє може читати з цього предмета лекції в університеті.

— Шахрайство в картах — це просто магія,— скромно повідав Дідьє.— А магія — це просто шахрайство в картах.

Я спостерігав за їхньою грою, сидячи поруч і виціджуючи одну з запасних фляг Дідьє. І для мене це теж була важка ніч, хоча не така шокова, як для Діви.

Я почав відчувати, як над головою змикається склепіння спільноти нетрищ,— цьому допомогли звуки, запахи і вихор неслухняних спогадів. Я знову опинився в лоні людства. Неподалік почувся кашель, чоловік кричав уві сні, прокинулася дитина, інший чоловік шепотів на маратхі своїй дружині про їхні борги. Я відчував нюхом пахощі, які палили в десятках будинків навколо нас.

Моє серце намагалося налаштуватися на ритм двадцяти п’ятьох тисяч інших сердець: так роблять світлячки, доки не навчаться спалахувати та згасати однаковими хвилями світла. Але я не міг приєднатися до ритму. Щось змінилось у моєму житті чи серці. Та частина мене, яка кілька років тому охоче поринула в озеро свідомості, тепер була відсутня.

Після втечі з в’язниці я шукав домівку, блукаючи від села до міста, сподіваючись, що впізнаю її, коли знайду. Після зустрічі з Карлою я натомість знайшов кохання. Тоді я ще не знав, що пошуки одного завжди ведуть до іншого.

До нас приєднався невеличкий собака-вигнанець: стрибав уперед, а потім відбігав назад, наштовхуючись на мої ноги. Коли я вийшов з нетрищ і попрямував до свого мотоцикла, він приєднався до зграї вуличних собак, які виклично завивали.

Я повернувся у «Амрітсар» — трохи пописати. Ступаючи безлюдною вулицею, я помітив Аршана — батька Фарзада, символічного голови трьох родин, які шукали скарб.

Зараз Аршан не шукав скарбів: він не відводив погляду від поліційного відділка Колаби, що містився через дорогу. Я розвернув мотоцикла і зупинився біля нього.

— Добридень, Аршане! Як справи?

— О, добре, добре,— неуважно відповів він.

— Уже наче пізно,— зауважив я.— А це небезпечний район. Тут банк, поліційний відділок і крамниця брендового одягу, усі в межах двадцяти метрів.

Він посміхнувся, але погляд ні на мить не полишив відділка.

— Я... я чекаю на декого,— туманно пояснив він.

— Може, він уже не прийде. Можу я запропонувати підвезти вас додому?

— Зі мною все гаразд,— знову повторив він.— Зі мною все гаразд, Ліне. Ти їдь.

Він був настільки спантеличений, що навіть руки почали рефлекторно сіпатися — від поганих думок, а його обличчя спотворила гримаса болю.

— Маю наполягти, Аршане,— сказав я.— Поганенький у вас вигляд, чоловіче.

Він повільно повернувся в теперішнє, потрусив головою, прокліпався і погодився на поїздку.

Дорогою додому він не промовив ані слова, а лише неуважно пробурмотів подяку та прощання, поки йшов до дверей свого будинку.

Фарзад відчинив нам двері, зойкаючи від переживань за батька.

— Що сталося, татку? Що з тобою?

— Зі мною все гаразд, хлопче,— відповів він, зіпершись на синове плече.

— Ліне, зайдеш? — запитав Фарзад.