Грегори Робертс – Тінь гори (страница 129)

— Правота? Ми зараз говоримо про те, що правильно?

— Знаєш, хай що буде — такі цікаві речі, як успіх, і невдача, і веселощі,— для мене головним є те, що це буде правильно і матиме вплив, або я відстала від реалій.

— Шукати втрачене кохання?

— А тобі краще втрачати знайдене кохання?

Вона ляснула мене цими словами, бо вирішила, що я не сприйняв її серйозно, але воно боліло.

— Це про мене? Про нас?

— Це не я відмовляюся від усього цього, Шантараме.

— Карло, я твій. Але ти знаєш, що я не можу співпрацювати з копами.

— Ти можеш триматися осторонь від цієї частини роботи.

— Від передачі людей поліції чи надання свідчень у суді? Від цього мені триматися осторонь?

— З поліцією спілкуватиметься Дідьє. Сказав, що мріє про бесіду з копами, коли він не лежатиме на підлозі.

— Тут не лише про це йдеться. Карло, для мене забагато стоїть на кону. Мене розшукують скрізь, окрім цього місця, і це лише тому, що я знаю як відкупитись. Я не переступаю межі. Копи не чіпають лише тому, що я не торгую наркотиками чи дівчатами, нікого не обманюю, не б’юся ні з ким, хто на це не заслуговує, тримаю рота на замку, коли вони гамселять мене, і регулярно їм плачу, та ще й добре.

— Рай,— сказала Карла, й одна її брова підстрибнула, неначе та пересмішниця на гілці.

— Вони мене терплять. Але це може змінитися, а потім доведеться тікати, і швидко. Ти ж знаєш. Я не можу займатися нічим серйозним, та й тобі не треба. Я гадав, що ти це усвідомлюєш.

— Я ж казала, що стала мовчазним партнером,— мовила вона, і ферзі раптово блиснули на мене.— Але я завжди можу віднайти свій голос, якщо ти не забажаєш приєднатися.

Запала нетривала тиша. Карла провокувала мене сказати щось не те, і, мабуть, я так і вчинив.

— Ти чула щось нове про Ранджита?

Вона відвела погляд. Я подумав, що образив її, тож спробував змінити тему.

— Як щодо такого? — запропонував я.— Ти виїдеш з «Таджу» й оселишся в сусідній з моєю кімнаті.

— У сусідній кімнаті?

— Я серйозно, Карло. Там є три кімнати з балконом, що виходить на гарну вулицю, а ти казала, наче полюбляєш безпеку.

Вона це обдумала, зиркаючи на мене краєчком двох ферзів.

— Ти говориш про піжамні вечірки? — запитала вона, знаючи, що я погано граю в цю гру.

— Я залишу піжамні вечірки на наступну розмову. Але я для твоїх дверей купив нові замки і встановив їх.

— Моїх дверей?

— Е... так. Якщо ти погодишся на цю кімнату.

— Ти був переконаний, що я погоджусь.

— Е...

— Скільки замків ти встановив?

— Ти про вхідні двері?

— А про скільки дверей ми говоримо?

— Про всі. Ванна, спальня, балкон — про всі.

— Га-аразд,— посміхнулася вона.— Ще якісь сюрпризи будуть?

— Я поклав у ванній аптечку з набором для накладання хірургічних швів. Ти зможеш зашити величеньку рану, якщо доведеться.

— А ще кажуть, що романтика померла,— розсміялася вона.

— І в мене є ще кілька хороших речей для тебе.

— Ще щось, правда?

— Так, тут, по сусідству, є кілька чудових крамниць. Я попросив менеджера поставити у твоїй кімнаті холодильник і заповнити його горілкою, содовою, лимонами і найжахливішим сиром, який можна було відшукати.

— Круто.

— І я приліпив ножа під шухлядою у столі. Якщо правильно її відсунеш, то людина, яка стоятиме в кімнаті, не побачить, як ти його діставатимеш.

— Не побачить, як я його діставатиму, га?

— І на твоєму ліжку є пофарбовані металеві трубки.

— На моєму ліжку є трубки,— захихотіла вона.

— Так. Я перевірив, щоб вони закінчувалися голівками. Їх можна відкрутити біля узголів’я. Я запхав у одну пачку з грошима, а в іншій є тоненький ніж. Про всяк випадок.

— Зручно.

— Я купив тобі ситар[115].

— Ситар. А це навіщо?

— Не знаю. Він продавався в музичній крамниці на першому поверсі, а я не зміг встояти.

— Знаєш...

— Прибиральниць немає,— розповів я, втручаючись.— Але внизу є крамниця ситарів, а менеджер нагорі ще божевільніший за мене, і загалом, думаю, що твій переїзд до нас, Карло, це дуже добра ідея. Ти у грі?

— Любий, до кінця твого життя я в грі.

— Ти серйозно?

— Я серйозно.

— Добре, їдьмо тебе влаштовувати, сусідко.

У «Тадж» поверталася вона зі мною. До готелю ми їхали за Рендаллом. Я утримався від спокуси обігнати його. Це було неважко. Карла тримала ліву руку на моєму плечі, а праву на стегні, голову ж прихилила мені до спини. Я хотів продовжувати поїздку, аж поки мотоцикл не заглухне.

— Знаєш,— сказав я, коли ми піднімалися по сходах готелю «Тадж» до тихого куточка.— Ми можемо їхати, аж поки не опинимося десь дуже далеко або мотоцикл не заглухне.

— У мене багато справ, Шантараме,— посміхнулася вона.— І взагалі, втрачене кохання — це козир, принаймні зараз. Перша офіційна справа нашого бюро — це Ранджит, і ми знайдемо цього крота, хай де він є.

— Офіційна справа?

— Я зареєструвала нас у поліції як бюро. Зробила все швидко, використавши людину Ранджита. Він — член корпорації і зрадів нашій зустрічі. Після зникнення Ранджита прибутків немає. А коли я прийшла до нього на зустріч, то мала з собою американську зелень. Він хороший хлопчина, тільки іноді зовні видається жадібнішим, ніж є всередині.

Прийшла моя черга сміятися.

— Поговорімо про це пізніше,— мовила Карла, підтягуючи мене ближче і міцно тримаючи, шкарлупка до шкарлупки — ідеально.

— Гарненько відіспися,— порадила вона, нарешті відпускаючи мене.

— Гаразд... що?

— Тобі ліпше виспатися якнайкраще,— уточнила вона.— Якщо таки відмовляєшся працювати зі мною в бюро та стаєш фрілансером.

— Зачекай-но хвилинку. Я що — не зможу повернутися до тебе ввечері?