Грегори Робертс – Тінь гори (страница 128)
Злочин і кара. Як часто впродовж останніх кількох днів я чув чи подумки промовляв цю фразу, яка є відлунням сміху Долі? Скільки треба тих разів?
— Карло, я не бачу себе в цьому рівнянні.
— Ти — мовчазний партнер,— пояснила вона.— Як і я.
— Справді?
— Що мовчазніший, то краще.
— Мовчазний?
— Ти спілкуватимешся з людьми, до яких не зможуть достукатися Дідьє з Навіном. Якщо нам доведеться з ними спілкуватися, то хто це зробить краще за тебе чи мене? Чому не ми обоє?
— Карло,— посміхнувсь я, жадаючи зняти її одяг разом зі своїм і припинити цю розмову.— Я не можу перейти від вчинення злочинів до їхнього розкриття. Мої таланти лежать у галузі лиходійства.
— Ми будемо спеціалізуватися,— сказала Карла, роблячи ще один ковток,— на зниклих особах.
— Карло,— засміявсь я.— Ми з тобою і є зниклими особами.
Вона приєдналася до мене.
— Справи, на яких поставили хрест копи,— розтовкмачила вона.
— Якщо копи ставлять хрест, то, мабуть, для цього є вагома причина.
Вона вибрала косяк з портсигара і запалила його.
— Не обов’язково. Інколи вони хочуть лише викинути справу, та ще й таку, яка
— Карло, я не бачу в цьому особливих прибутків. Здається, що я стану твоїм утриманцем.
— Прибутків дійсно не буде. Не одразу. Справа коштуватиме більше, аніж приноситиме грошей. Але особиста охорона й розшук ще розквітнуть у цій країні. Це вдала ставка. І на щастя, в мене є достатньо фішок, щоб довго грати в цю гру. Якщо це тебе турбує, то веди підрахунки; розрахуєшся, коли справи підуть угору.
— До речі про зниклих осіб, є якась інформація про Ранджита?
— Ще ні. Промайнула чутка, що його помітили на яхті десь біля Мальдів. Я намагаюся її підтвердити. Наразі головування за дорученням від нього перетворило мене на серйозного гравця. Добре, що він був паршивим босом, а я — ні. Мені в пошуках допомагає уся його інформаційна імперія. Іронічно, еге ж?
— Ти ще мешкаєш у «Таджі»?
— Так. Там принаймні зараз безпечно. У них добра охорона внизу, а я організувала ще кращу охорону нагорі.
— Ти бачилася з Дідьє?
— Він зависає зі мною. Його дуже налякали метальники кислоти. Ти ж знаєш, який він марнославний.
— Він не вважає це марнославством. Він вважає це гарним смаком, а я думаю, що ми обоє маємо рацію.
— Так чи так,— сказала вона,— я усуну цю жінку з переліку моїх перешкод.
Карла все відсунула вбік і лягла на ковдру, заклавши одну руку за голову.
— Тож, Шантараме, тепер ти дізнався про мої плани, станеш учасником?
Доля веде тебе до бажаних речей, а Час обирає найбільш невдалу мить. Чи міг я брати участь у її плані детективного агентства, що займатиметься пошуками втраченого кохання? Ні. Я не міг працювати з копами і не міг нікого їм здавати, що робило мене нікчемним детективом.
Карла про це знала. Вона бачила це в моїх очах і в моєму диханні — у важких подихах неспокою, бо наші шляхи розходились у різні боки від гори.
— Не думай зараз,— попросила вона.— Завтра дуже схоже на тебе. Ніколи не приходить вчасно.
Вітер у місячному сяйві малював на її шкірі мереживо з листяних тіней. Кохання присутнє в усіх минулих життях, щоразу як ми кохаємо і втрачаємо одне одного: зоряне сяйво на сонному обличчі. Тієї ночі на моєму небі не було зірок, не було світла, яке б могло стати орієнтиром у морі того, ким ми були і не були. Але мені було байдуже. Карла заснула в моїх обіймах, і я вже плив додому.
Частина VIII
Розділ 46
Я не приєднався до Карли, Навіна і Дідьє та їхнього «Бюро втраченого кохання». Назвіть мене впертим. Навін так і робив. Назвіть мене навіженим. Дідьє так і робив. Назвіть мене вільною душею. Карла так не робила. Вона взагалі зі мною не розмовляла. І навіть не відповідала на листи, але сама надіслала звісточку з Навіном, щоб я тримався подалі, доки вона не охолоне. Натомість розпаливсь я і придбав у Дідьє його злочинне портфоліо, присвячене чорному ринку. Він став законослухняним бізнесменом — партнером у «Бюро втраченого кохання», за двоє дверей від моїх, і вирішив повернутися спиною до чорного бізнесу. Я відмовився від його афер з наркотою та дівчатками за викликом і зосередився на операціях з валютою. Потрібен був час, аби розібратися з усіма деталями. Я купував білі гроші, які стали чорними, знову перетворював їх на білі завдяки чорному банку і отримував невеличку щотижневу націнку на високому щоденному грошовому обороті: пан або пропав. Це було неначе на фондовому ринку, тільки без обману й корупції.
Коли Карла нарешті відповіла, по обіді другого дня після повернення з гори, я погнав на зустріч з нею до дамби в Джугу, де кілька тижнів тому ми згадували Лайзу, нашу спільну втрачену любов.
І поки вечірні пішоходи оминали нас, щасливо усміхаючись, і сонце почало зникати за обрієм, Карла голосила й запевняла, що не образилася на мене, просто її турбували Ранджит і Лайза.
— Що Ранджит робив тієї ночі з Лайзою? Що робила з ним вона? Відколи я повернулася до Бомбея, то тільки й думаю про це,— плакала в мене на грудях вона, і ми отак стояли, поки вона не заспокоїлася.— От чому я цього не розумію, Шантараме?
Карла завжди була на два кроки попереду будь-якого розумника. Таємниця жерла її, коли для мене це був лише дрібний гнів; це була мов піщана буря для неї, а для мене — пісок у пісковому годиннику з нашкрябаним на ньому іменем Ранджита. Я мав порадити їй усе відпустити, як колись порадила мені вона.
— Ми його знайдемо,— запевнив я.— Коли це станеться, ми про все дізнаємось. А доти нам потрібно полишити ці думки, бо подуріємо. Ну, принаймні більше, ніж зараз.
Вона посміхнулася.
— Щось не клеїться,— сказала вона.— Дещо, про що я маю знати, але не знаю. Ось воно, просто в мене перед носом. Але ти маєш рацію: якщо я не відпущу, то це зведе мене з глузду.
Яскраво-червоний захід сонця, остання благодать світила, змив недоліки й помилки з кожного обличчя і постаті на променаді: океан надвечірнього світла демонстрував лише прекрасні речі всередині нас.
Ніжні подихи вітру ганялись один за одним уздовж дамби, граючись спідницями й сорочками людей на дорозі. Почали блимати перші автомобільні фари.
Після кожного авто на Карлиному обличчі з’являлися бліді тіні пальмового листя, промальовуючи точний вигин від шиї до вуст. Карла.
— То це твоя гордість не дозволяє тобі приєднатися до Дідьє, Навіна і мене? — запитала вона, і до мене обернулося суворіше око.
— Ні.
— Знаєш, гординя — це єдиний гріх, який ми не можемо в собі розгледіти.
— Я не гордовитий.
— У дідька, ти не гордовитий! Але це добре. Мені подобаються гордовиті чоловіки. Такі жінки мені теж до вподоби. Але це не повинно зараз тебе зупиняти. Ми можемо все влаштувати.
— Як, Карло?
— Може, ми залишимося тут на тиждень, гаразд, а може, і на три роки. Бізнес може почати працювати через три місяці. У наступні п’ятдесят років безпека стане серйозним питанням в Індії. Кажу тобі. У мене було два роки для вивчення таких речей з найкращими радниками Ранджита.
— Ти це серйозно, правда ж?
— Я завжди серйозна, коли йдеться про кохання.
— Кохання? — вишкіривсь я, неначе ідіот.
— Будь уважний,— тицьнула в мене вона.— Я розповідаю про бізнес.
— Гаразд. Уважно слухаю.
— Гроші не потечуть від заможних до жебраків. Вони потечуть від жебраків до заможних як ніколи швидко, і там вони й залишаться. Це настільки обурливо-нечесно, що особиста безпека однозначно не втратить привабливості. Бачиш?
— Трохи дивно. А як щодо детективної агенції?
— Ми — бюро, а не агенція. Ми займаємося лише одним типом справ. Втраченим коханням. Ми не шпигуємо, не підглядаємо, не слідкуємо. Ми шукаємо Втрачене Кохання. Це і є наша перепустка до ширшої зони безпеки. Ми почнемо рости, і швидко.
— Як?
— Якщо хочемо рости, то необхідно потоваришувати з усіма головними гравцями. Якщо дорогою ми знайдемо і для них втрачене кохання, то вони потім не зрадять. До того ж ми зможемо дізнатися, де танцюють усі скелети.
— Ти справді все продумала.
— Може, більше не констатуватимеш фактів?
— Дивись, я розумію твою логіку і бачу суть...
— Справді? Це ідея чиста і правильна. А на твоєму боці арени я не бачу правоти.