Грегори Робертс – Тінь гори (страница 130)

— Звісно ж, ні,— заявила вона, вирвавшись з обіймів і підійшовши до дверей.— І взагалі, вона ще буде тут уранці.

— Хто ще буде тут уранці?

— Хіть,— мовила вона, відчиняючи двері.— Ти пам’ятаєш Хіть, еге ж, Шантараме? Гарненька дівчинка, дуже весела, жодного сумління?

Двері зачинились. Я знову нічого не розумів. Потім я знову посміхнувся. Дідько, Карла.

Повернувся я до готелю «Амрітсар» розгубленим і побачив, що менеджер теж у скруті: він запхав носа у велику коробку з написом «Скрута Інк».

— У чому дилема, Джасванте?

— У цій коробці має бути бластер,— сказав він, зводячи на мене погляд, доки руки продовжували копирсатись у пакувальній піні.— А, от він де!

Він витягнув з коробки іграшкового бластера, але тріумф швидко зів’яв.

— Це все неправильно! Фотонний випромінювач не на своєму місці. І немає відбивача. Зараз нікому не можна довіряти.

— Це ж іграшка, Джасванте,— помітив я.

— Копія,— виправив він.— І не надто точна.

— Це просто копія іграшки, Джасванте.

— Ти не розумієш. У мене є друг-парс, який пообіцяв, що зробить справжнього, якщо знайду ідеальну копію оригіналу. Він не працюватиме з цим лайном. Він же парс.

Він втупився в мене; його пропалював смуток, як часто відбувається, навіть коли не повинно.

— Джасванте, прошу,— щиро мовив я.— Не роби лазера.

— Бластера,— виправив він.— І ти б теж міг ним скористатися. Люди цілодобово шастають туди-сюди в твоїх кімнатах, неначе це станція Букінгем.

— Лише люди з ключами.

— Ну, саме зараз там сидять двоє власників ключів.

Навіна я побачив у кріслі біля столу, придбаного у сувенірній крамниці внизу. Він грав на моїй гітарі, і краще за мене, але, власне, як і будь-хто.

Зазирнувши у свою спальню, я побачив на ліжку Дідьє, а його елегантні італійські черевики стояли на підлозі зі шнурками, запханими всередину. Він вітально махнув мені.

— Гарно граєш, Навіне,— сказав я, всідаючись у кріслі.

— Гарна гітара,— відповів Навін, граючи популярну на Гоа баладу.

— Я знайшов цю красуню, коли вона тинялася музичною крамницею внизу.

— Погане місце для такої гітари, як вона,— заявив він, переходячи на композицію Пінк Флойд «Comfortably Numb».— Вона так само, як і Діва, примхлива божевільна любовна гітара.

— Як ситуація з Дівою? — поцікавивсь я.

— Не дуже,— повідомив він, продовжуючи грати.— Ось чому я займаюся гітарною терапією.

— Вранці я все владнав з Джонні Сигаром. Клан Бігарі виїхав, звільнивши шість будинків. За кілька кроків від будинку Джонні зарезервовано дві хатини. Одна для неї і одна для тебе.

— Чекаю не дочекаюся,— зізнався Навін, відкладаючи гітару вбік.

— Думаю, ти не помиляєшся. Сьогодні я порозпитував у районі Форту. Її батько вскочив у велику халепу. Букмекери приймають на нього ставки. І там п’ятдесят до одного. Люди говорять про нього, неначе він уже мертвий. І люди говорять про Діву: буцімто вона може знати про батькові оборудки чи про місцезнаходження грошей.

— Справді,— погодився Дідьє, спритно вискакуючи з ліжка й навшпиньках підходячи до невеличкого півтораметрового холодильника.

Він купив холодильник як подарунок на новосілля, заповнив його пивом, а для себе поставив у мене на столі пляшку бренді. Він жбурнув мені пляшку пива, іншу Навіну і знову зручненько вмостився на ліжку.

— Я й сам трохи порозпитував,— розповів він.— На батька Діви полюють принаймні два небезпечні й безпощадні угрупування, й обидва досить тісно пов’язані з поліцією.

— Твоя правда,— сказав Навін.

— Узагалі-то, одне з них і є поліцією,— провадив Дідьє.— Думаю, це може стосуватися пенсійного фонду поліції. Цей бізнес-магнат привабив монгольську орду ворогів. Він має зникнути з Бомбея, переїхати на якийсь безіменний острів. Звісно ж, йому вистане грошей його придбати.

— Він найупертіший чоловік, якого я коли-небудь зустрічав,— прогарчав Навін.— Він хоче пересидіти бурю. Гадає, що його служба безпеки просто непробивна. І гаразд, він справді оточений зброєю вдень і вночі, але...

— Але що?

— Але в тому маєтку працюють два окремі охоронні підрозділи — копи та приватники. Наскільки я бачив, жоден з них не готовий упіймати кулю за найбагатшу і найнечеснішу людину Бомбея. Деякі з цих хлопців живуть у нетрищах, сподіваючись, що колись зможуть переселити свої родини в однокімнатні квартири завбільшки як його туалет. Гадаю, якщо копів відкличуть, то приватна армія просто розбіжиться. Я намагався його попередити, але чоловік не хоче нічого чути.

— Він таки тебе послухав,— зауважив Дідьє.— Залишив свою доньку на тебе.

— Учора він назвав мене сином,— сказав Навін.— Це було дуже дивно. Ми ж ледь знайомі.

Він підійшов до зачинених віконниць. Коли він відчинив одну віконницю, то неонові вогні театру «Метро» зарум’янили моє обличчя.

— Він сказав: «Тримай мою доньку близько до серця, в безпеці, та подалі від мене, синку».

— Це величезна відповідальність,— міркував Дідьє.

— І величезна робота,— додав я.— Діва — ще та штучка. Друже, вона має поїхати з міста.

— Цілком згоден,— мовив Дідьє.— І мерщій.

— Вона не поїде. Я її знаю. Якщо я відвезу її до аеропорту, навіжена верещатиме так, що аеропорт лусне.

— Якщо ти не можеш змусити Діву поїхати з Бомбея,— сказав я,— і якщо типи, які хочуть пришити її батька, здатні викрасти дівчину, то потрібно переховуватися, доки все не вляжеться. І нетрища — це єдине місце, в якому ніхто не здогадається шукати найбагатшу дівчину міста. Але, сподіваюся, ти маєш кращу пропозицію.

— Не маю,— повідомив він.

— Де вона зараз? — запитав я.

— На своїй щотижневій зустрічі. Вона щотижня зустрічається з кількома друзями в «Президенті».

— Справді? — поцікавився Дідьє.

— Це називається Клуб дівчачих пліток Діви,— пояснив Навін.

— Надзвичайно! — заявив Дідьє.

— Раз на тиждень вони рояться, неначе піраньї, і шматують яку-небудь дівчину, яка не входить до їхнього гуртка.

— Ти можеш дістати мені запрошення? — благав Дідьє, приєднуючись до нас.— Я мрію туди потрапити.

— Вона має звільнитися до десятої,— мовив Навін.— Ви, хлопці, хочете поїхати зі мною та забрати її?

— Я однозначно поїду,— заявив Дідьє, взуваючи черевики та зав’язуючи шнурівки.

— Ви обоє мені потрібні,— сказав Навін,— щоб переконати Діву покинути свій номер у «Магеші» й на тиждень переселитися до нетрищ. Вам обом доведеться її тримати, поки я лише намагатимуся пояснити їй нашу ідею.

— Ти впевнений, що варто це робити зараз? — поцікавивсь я.

— Немає миті, кращої, ніж ця,— посміхнувся молодий детектив, але очі в нього були серйозні.— Не знати, чи й встигнемо завезти її в нетрища та влаштувати там, перш ніж люди все рознюхають. Що про це думаєш?

— Дідьє готовий. Мерщій до клубу пліток!

Розділ 47

Ми знайшли Діву серед вереску інших Дів, у холі готелю «Президент». Усі троє замовкли, витріщившись на нас із добре награним приголомшенням.

Дідьє був у пожмаканому білому лляному піджаку і вицвілих блакитних вельветових штанах. Я був у чоботях, чорних джинсах, футболці й жилеті. Навін був у сірій формі й тоненькій коричневій замшевій сорочці. Він мав із собою важкого наплічника.

Гарненькі панянки чітко дали зрозуміти, що у нас не дуже презентабельний вигляд.

— Це що — він? — запитала одна з дівчат, обвинувачувально тицяючи в Навіна накладним нігтем.