Гиллиан Флинн – Загублена (страница 84)

— Заколола,— уточнив молодий офіцер, якого призначили нашим сімейним зв'язковим. (Я сподівався більше ніколи, ні з ким і нізащо не мати зв'язкових). Це був той самий малий, який нарікав Го на свого коня, розірвану верхню губу й алергію на арахіс.— Перерізала йому сонну артерію. При такому порізі людина спливає кров'ю десь за шістдесят секунд.

Шістдесят секунд — це багато, щоб усвідомити свою неминучу смерть. Я уявляв, як Дезі хапає руками себе за шию, кров порскає крізь пальці з кожним ударом серця, і він лякається ще більше, тож пульс теж прискорюється... а потім сповільнюється. Дезі розуміє, що сповільнення навіть гірше. А весь цей час Емі стоїть поза межами досягнення, вивчає його осудливим бридливим поглядом старшокласниці на уроці біології, коли їй доводиться мати справу з в'язким свинячим ембріоном. Вона продовжує тримати свій маленький скальпель.

— Розпанахала його великим старим м'ясницьким ножем,— провадив хлопчина.— Цей тип сідав біля неї на ліжку, різав м'ясо на шматочки та годував її з рук.

Це, здавалося, викликало у хлопця більше огиди, ніж убивство.

— Одного дня ніж вислизає з тарілки, а він цього не помічає...

— Як вона скористалася ножем, якщо завжди була зв'язана? — поцікавивсь я.

Малий глянув так, наче я непристойно пожартував про його матір.

— Не знаю, пане Данн, я певен, саме зараз це уточнюють. Та суть у тому, що ваша дружина у безпеці.

Ура. Хлопець поцупив мою фразу.

Ренд і Мерібет сиділи в кімнаті, де ми давали ту першу прес-конференцію шість тижнів тому. Вони, як завжди, хилилися одне на одного, Ренд цілував її маківку, Мерібет лащилася у відповідь, і я відчув такий гострий вибух люті, що мало не жбурнув у них степлером. «Ви, двоє благоговійних захоплених недоумків, створили оту істоту й випустили її у світ». Ой як весело, яке ідеальне чудовисько! А чи отримають вони своє покарання? Ні, жодна людина не намагалася поставити під сумнів їхню роль: вони відчували тільки безмежну любов та підтримку, а скоро їм повернуть Емі, й усі обожнюватимуть її навіть більше.

Моя дружина і раніше була ненаситним соціопатом. То якою ж вона стане зараз?

Поводься обережно, Ніку, дуже обережно.

Ренд мене помітив і покликав до них. Він потис мені руку, щоб це могли зняти кілька ексклюзивних репортерів, яких впустили всередину. Мерібет залишалася незворушною: я й досі був чоловіком, який зрадив її дочку. Вона коротко кивнула і відвернулася.

Ренд нахилився так близько, що я занюхав його м'ятну жуйку.

— Маю сказати тобі, Ніку, ми такі щасливі отримати Емі назад! Ми маємо вибачитися перед тобою. Справді. Нехай Емі сама вирішує, чи хоче вона продовжувати ваше подружнє життя, але я хочу принаймні вибачитися за те, як розвивалися події. Ти мусиш розуміти...

— Так,— сказав я.— Я все розумію.

Не встиг Ренд до ладу вибачитися і продовжити розмову, як з'явилися Таннер і Бетсі. Вони були схожі на моделей з обкладинки журналу «Воґ»: відпрасовані штани, сорочки під тон коштовного каміння та блискучі золоті годинники і персні. Таннер прошепотів мені на вухо: «Дозволь мені перевірити хід справ». А потім залетіла Го з нажаханими очима і почала засипати мене запитаннями: «Що це означає? Що трапилося з Дезі? Вона отак просто з'явилася на твоєму порозі? Що це все означає? З тобою все гаразд Що буде далі?»

Це було ексцентричне зборисько. Ну, принаймні таке в мене було відчуття: не зовсім возз'єднання, не зовсім лікарняна почекальня. Настрій був святковий, але нервовий. Наче під час якоїсь салонної гри, коли жоден учасник не знає всіх правил. А тим часом двоє запрошених Елліотами репортерів продовжували закидати мене запитаннями: «Це чудово — повернути Емі? Ви почуваєтеся щасливим? Ніку, ви відчуваєте полегшення після повернення Емі?»

«Я надзвичайно щасливий і відчуваю величезне полегшення»,— повторював я свою нудну заяву для журналістів, коли відчинилися двері та зайшла Джеклін Коллінгз. Її губи були схожі на тонкий червоний шрам, на припудреному обличчі виднілися рівчачки від сліз.

— Де вона? — звернулася до мене вона.— Де ця брехлива сука? Вона вбила мого сина. Мого синочка.

Вона почала заливатися сльозами, а репортери продовжували клацати.

— Як ви почуваєтеся, дізнавшись, що вашого сина звинувачують у викраденні та зґвалтуванні? — жорстко запитав один журналіст.

— Як я почуваюся? — огризнулася вона.— Ви це серйозно? І хтось насправді відповідає на такі запитання? Та огидна бездушна дівка маніпулювала моїм сином усе його життя. Запишіть це. Вона маніпулювала та брехала і нарешті вбила його, а тепер, навіть після смерті, вона й досі використовує мого Дезі...

— Міс Коллінгз, ми — батьки Емі,— озвалася Мерібет. Вона спробувала торкнутися плеча Джеклін, а та струснула її руку.— Мені шкода через пережитий вами біль.

— Але не через мою втрату.

Джеклін була на добру голову вища за Мерібет. Вона дивилася на неї згори вниз.

— Але не через мою втрату,— повторила вона.

— Мені шкода через... усе,— запевнила Мерібет, і Ренд став біля неї: він уже був вищий за Джеклін.

— Що ви збираєтеся робити зі своєю дочкою? — запитала Джеклін. Вона обернулася до нашого молодого й зеленого зв'язкового офіцера, який намагався тримати оборону.— Що буде з Емі? Бо вона бреше, переконуючи, що мій син її викрав. Вона бреше. Вона його вбила, зарізала мого синочка уві сні, а ніхто, здається, не звертає на це уваги.

— Мем, ця ситуація розглядається з усією серйозністю,— мовив малий.

— Міс Коллінгз, а можна отримати ваші коментарі? — втрутився репортер.

— Я вже дала вам свої коментарі: Емі Елліот-Данн вбила мого сина. Це не була самооборона. Вона його вбила.

— Ви можете це довести?

Ну звісно ж, вона не могла.

Репортерський звіт засвідчить виснаження бідолашного чоловіка Емі («його зморене обличчя говорить про багато ночей, проведених у страху»), полегшення Елліотів («батьки туляться одне до одного, чекаючи, поки їм повернуть їхню єдину дитину»), некомпетентність копів («це упереджена справа, повна глухих кутів і неправильних ходів, бо поліція завзято зосередилася не на тому підозрюваному»). Стаття відкине заяви Джеклін Коллінгз одним рядком: «Після ніякової зустрічі з Елліотами озлоблену Джеклін Коллінгз вивели з кімнати, а вона переконувала, що її син не винен».

Джеклін і справді вивели до іншої кімнати, де мали записати її свідчення та тримати подалі від набагато кращої історії: Тріумфального Повернення Неймовірної Емі.

Коли Емі випустили до нас, усе почалося спочатку. Фото і сльози, обійми і сміх, усе для незнайомців, які хотіли побачити й почути: «Як це було? Емі, як воно — втекти від свого викрадача і повернутися до чоловіка? Ніку, як воно — повернути свою дружину і водночас повернути назад свою свободу?»

Переважно я мовчав. У голові крутилися власні запитання, які накипали роками і були зловісним рефреном нашого шлюбу: «Що ти думаєш, Емі? Які в тебе емоції? Хто ти? Що ми зробили одне одному? Що робитимемо далі?»

Емі зробила милосердний королівський жест — вирішила повернутися додому, до нашого шлюбного ложа, до зрадливого чоловіка. Усі погодилися. ЗМІ насідали нам на п'яти, наче ми були королівською весільною процесією. Ми просвистіли повз неонові вулиці Карфагена, заставлені фаст-фудами, до нашого МакМаєтку на річці. От скільки в Емі милосердя, скільки життя. Просто казкова принцеса. Ну і, звісно ж, у неї є горбатий чоловік-лакей, який решту днів кланятиметься й підтиратиме за нею. Аж доки її не посадять. Якщо, звісно, її колись посадять.

Те, що її взагалі відпустили, вже непокоїло. Більш ніж непокоїло: це був просто шок. Я дивився, як усі вони виходять з конференц-зали, де Емі допитували аж чотири години, а потім відпустили. Там було двоє агентів ФБР з грізними «їжачками» й беземоційними обличчями, Гілпін, у якого був такий вигляд, наче він з'їв найкращий стейк у своєму житті, Боні, яка єдина стисла губи й наморщила лоба. Проходячи повз, вона глянула на мене, звела брову і зникла.

Потім аж занадто швидко ми з Емі опинилися вдома, на самоті у вітальні, а Блікер спостерігав за всім сяйливими очима. З того боку наших фіранок продовжували працювати телевізійні камери, і це забарвлювало вітальню у химерно-ошатне помаранчеве сяйво. Ми наче сиділи у залитій свічками кімнаті: дуже романтично. Емі була неймовірно вродлива. Я її ненавидів. Я її боявся.

— Ми насправді не можемо спати в одному будинку...— почав я.

— Хочу залишитися тут, з тобою,— вона взяла мене за руку.— Хочу бути зі своїм чоловіком. Хочу дати тобі шанс перетворитися на такого чоловіка, яким ти бажаєш бути. Я тебе пробачаю.

— Ти мене пробачаєш? Емі, чому ти повернулася? Через мої слова в інтерв'ю? Через відео?

— А хіба ти не цього хотів? — здивувалася вона.— Хіба не для цього були ті відео? Вони були ідеальні — вони нагадали мені про те, що ми колись мали і якими наші стосунки були особливими.

— Я казав лише те, що ти хотіла почути.

— Я знаю, бо ти настільки добре мене знаєш! — мовила Емі. Вона аж сяяла. Блікер почав виписувати вісімки у неї між ногами. Вона підняла його й почала гладити. Від його муркотіння закладало вуха.— Подумай про це, Ніку, ми знаємо одне одного. Та ще й краще, ніж будь-хто на світі.

Я й справді почувався так весь цей останній місяць, поки мріяв заподіяти Емі зло. Мене накривало дуже неочікувано: посеред ночі, над унітазом чи за ранковою мискою пластівців: я раптом помічав укольчик захоплення, ба більше — ніжність до моєї дружини, просто в самому нутрі, десь у сонячному сплетінні. Отак знати, як вона, що саме я відчитаю в тих записках, отак причарувати мене назад до себе, навіть передбачити всі мої неправильні ходи... жінка знає мене, як облупленого. Вона знає мене краще, ніж будь-хто на світі. Увесь цей час я гадав, що ми — чужі люди, а виявилося, ми знали одне одного на інтуїтивному рівні — в кістках, у крові.