Гиллиан Флинн – Загублена (страница 86)

Я налив собі скотчу та всівся на дивані у вітальні. За фіранками подвір'я підсвічували стробоскопи з камер. Ніч незабаром закінчиться. Нещодавно я вирішив, що ранок — це депресивна штука, бо він приходить знову і знову.

Таннер підняв слухавку після першого ж гудка.

— Вона його вбила,— повідомив я.— Емі вбила Дезі, бо той по суті... бісив її, намагався показати, хто в домі господар, і вона вирішила, що може просто вбити його — і це стане її квитком назад до старого життя. Що вона зможе все спихнути на нього. Вона його вбила. Таннере, вона сама розповіла мені. Вона зізналася.

— Я не думаю, що тобі вдалося... записати цю інформацію? На мобільний абощо?

— Ми були оголені в душі з увімкненою водою, і вона говорила пошепки.

— Навіть не хочу питати,— вирішив він.— Ви двоє — найбільш намахані люди, яких я коли-небудь зустрічав, а я саме на таких і спеціалізуюся.

— Як там справи з поліцією?

— Вона все передбачила,— зітхнув він.— Її історія просто сміховинна, але не більш сміховинна, ніж наша версія. Емі користується найбільш надійним принципом соціопатів.

— Тобто?

— Що більша брехня, то легше в неї вірять.

— Ну ж бо, Таннере, має ж бути бодай щось.

Я підійшов до сходів, щоб переконатися, що Емі не стирчить десь неподалік. Ми перешіптувалися, однак... Тепер варто берегтися.

— Поки що нам слід притримуватися правил, Ніку. Вона достатньо споганила твій образ. Емі твердить, що все у щоденнику — це правда. Усі ті речі з повітки твої. Ти придбав те барахло за кредитками і просто соромишся зізнатися. А вона лише несамостійна багатенька дівчинка, тож що вона взагалі може знати про секретні кредитки, оформлені на чоловіка? І, Боже мій, та порнографія!

— Вона зізналася, що взагалі не вагітніла, а скористалася сечею Ноель Готорн.

— Чому ти не сказав одразу... Це ж неймовірно! Ми заручимося підтримкою Ноель Готорн.

— Ноель про це не знала.

Я почув на тому боці глибоке зітхання. Він уже навіть не намагався питати.

— Ми продовжимо мізкувати, продовжимо шукати,— запевнив він.— Щось таки знайдеться.

— Я не можу залишатися у цьому будинку з тією істотою. Вона мені погрожує...

— Замахом на вбивство... за допомогою антифризу. Так, я чув, що вона цього не заперечувала.

— Вони ж не можуть заарештувати мене через це, правда? Вона стверджує, що зберегла трохи блювотиння. Як доказ. Але чи можуть вони справді...

— Ніку, ліпше нам поки що не сіпатися,— мовив він.— Зараз поводься гарно. Жахливо таке казати, справді, але це моя найкраща юридична порада на цю мить: поводься гарно.

— Поводься гарно? І це твоя порада? Мій неймовірний представник армії адвокатів: «Поводься гарно»? Та пішов ти.

Я кинув слухавку, лютуючи.

«Я її прикінчу,— подумав я.— Я вб'ю ту срану суку».

Я поринув у темні фантазії, які приходили мені останні кілька років, коли Емі найбільше мене принижувала. Я мріяв, як довбону її молотком — як битиму по макітрі, доки це чудовисько не замовкне нарешті, не перестане повторювати всі ті епітети щодо мене: звичайний, нудний, посередній, не здатен здивувати, не може задовольнити, невиразний. Переважно з приставкою «не». У своїй уяві я лупцював її тим молотком, аж доки вона не перетворювалася на зламану іграшку, белькочучи «не, не, не», а потім таки затикалася. Однак цього було вже недостатньо, тож я відновив її до ідеалу і почав знову вбивати: обхопив пальцями її за шию — Емі завжди жадала близькості — і стискав, і стискав, а її пульс...

— Ніку?

Я озирнувся: Емі в нічній сорочці стояла на останній сходинці, нахиливши голову.

— Поводься добре, Ніку.

Емі Елліот-Данн

Ніч повернення

Він розвертається і, побачивши мене в кімнаті, здається наляканим. Це корисно знати. Бо я не збираюся його відпускати. Він може вважати, наче брехав, кажучи всі ті приємні речі, щоб просто заманити мене додому. Але я знаю правду. Знаю, що Нік не вміє отак брехати. Я знаю, що, виголошуючи ті слова, він збагнув правду. Дзинь! Бо неможливо так кохати, як кохали ми, і щоб це не просочилося аж у кістковий мозок. Наш тип кохання може перейти у стадію ремісії, але воно завжди готове спалахнути з новою силою. Це схоже на наймиліший на світі тип раку.

Ви не вірите? Ну, а як щодо такого: він справді збрехав. Нічого з того, що він казав, не було реальним. Ну, тоді до дідька його. Це все одно було першокласно, бо я його хочу якраз таким. Хочу чоловіка, яким він прикидався,— жінки таких обожнюють. Я таких обожнюю. Саме його я хочу бачити своїм чоловіком. На такого чоловіка я готова. Саме на такого заслуговую.

Тож він може або щиро мене кохати, як раніше, або я зажену його під каблук і перетворю на чоловіка, за якого вийшла. Вже остогидло мати справу з цим лайном.

— Поводься добре,— кажу я.

Він нагадує дитину, розлючену дитину. Стискає руки в кулаки.

— Ні, Емі.

— Я можу знищити тебе, Ніку.

— Ти вже це зробила, Емі.

Бачу, як його обличчя сіпається: це пробігає хмарка люті.

— Ну чому, на Бога, ти взагалі хочеш зі мною бути? Я ж нудний, звичайний, нецікавий, не надихаю. Я тобі не рівня. Останні кілька років ти постійно це повторювала.

— Це тому, що ти перестав докладати зусилля,— кажу я.— Ти був таким ідеальним зі мною! Ми були такими ідеальними на старті, а потім ти перестав докладати зусилля. От чому ти так вчинив?

— Я тебе більше не кохав.

— Чому?

— Бо ти більше не кохала мене. Ми — якась збочена, токсична стрічка Мьобіуса, Емі. Ми не були собою, коли закохалися, а коли нарешті виправили це, то — сюрприз! — виявилися токсичними. Ми доповнюємо одне одного в найжахливіший, найогидніший можливий спосіб. Насправді ти не кохаєш мене, Емі. Я тобі навіть не подобаюся. Розлучімося. Розлучімося і спробуймо стати щасливими.

— Я не розлучуся з тобою, Ніку. Ні. І присягаюся: якщо спробуєш піти, я присвячу все своє життя, щоб перетворити твоє життя на цілковите жахіття. І ти знаєш, що я на це здатна.

Він починає намотувати кола, наче ведмідь у клітці.

— Подумай про те, Емі, наскільки нам удвох погано: двоє найбільш нужденних на світі людей живуть разом. Я сам подам на розлучення, якщо цього не зробиш ти.

— Справді?

— Я розлучуся з тобою. Але буде краще, якщо зі мною розлучишся ти. Бо я знаю, що ти вже думаєш, Емі. Ти вважаєш, що з цього не вийде красивої історії: Неймовірна Емі нарешті вбиває свого озвірілого ґвалтівника і повертається додому до... нудного розлучення. Ти гадаєш, що це не тріумфальне повернення.

Це не тріумфальне повернення.

— А подивися на це з іншого ракурсу. Твоя історія не про сентиментальну палку героїню. Це не кіно 1992 року. Ні. Ти — жорстка, енергійна, незалежна жінка, Емі. Ти вбила свого викрадача, а потім продовжила прибирати в будинку: здихалася свого зрадливого чоловіка-ідіота. Жінки тобі аплодуватимуть. Ти не налякана маленька дівчинка. Ти — крута жінка, яка не бере полонених. Подумай про це. Час прощення вже минув. Все це зблякло. Подумай про всіх цих жінок — дружин політиків, актрис — про кожну публічну жінку, якій зрадили, а вона й досі залишається з тим негідником. Це вже не сприймається як «за милим хоч на край світу», тепер це «розлучися зі сволотою».

Відчуваю приплив люті до нього: Нік і досі намагається викарабкатися з нашого шлюбу, хоча я аж тричі казала, що цього не буде. Він і досі вважає, що має владу.

— А якщо я не подам на розлучення, то це зробиш ти? — перепитую я.

— Я не хочу жити в шлюбі з такою жінкою, як ти. Хочу одружитися з нормальною жінкою.

От лайно.

— Зрозуміло. Ти хочеш повернутися до свого немічного, кульгавого, лузерського минулого? Хочеш просто піти геть? Ні! Ти не отримаєш можливості знову стати якимсь нудним американцем із Середнього Заходу з простачкою на додачу. Ти вже намагався — пам'ятаєш, любий? Навіть якби схотів, то зараз ти вже не зможеш цього зробити. Тебе знатимуть як розпусного покидька, який покинув свою викрадену зґвалтовану дружину. Гадаєш, хоч одна нормальна жінка тебе торкнеться? Ти лише отримаєш...

— Психічку? Намахану психічну сучку? — він тицяє на мене.

— Не називай мене так.

— Психопатичну сучку?

Хотів би він отак легко мене списати. Він би був у захваті так просто мене здихатися.

— Усі мої дії обдумані, Ніку,— кажу я.— Усе, що я роблю, вимагає планування, чіткості та дисципліни.

— Ти дріб'язкова, егоїстична, маніпулятивна, дисциплінована психопатична сука...

— А ти чоловік,— кажу я.— Ти — пересічний, ледачий, нудний страхополох, який боїться жінок. Без мене ти таким би і залишився — нудним. Але я перетворила тебе на дещо. Зі мною ти був найкращою своєю версією. І ти це знаєш. Єдиний час у житті, коли ти собі подобався, це коли вдавав того, хто може сподобатися мені. А без мене? Ти просто копія свого батька.

— Не кажи цього, Емі.

Він знову стискає кулаки.