Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 19)

З юнаків найвидатніший був гарний, міцний парубок. Його звали Гаєм. Він чудово володів луком, списом та палицею. Серед інших юнаків він відзначався своїм високим ростом, правильністю рис обличчя та великою силою. Про нього старі казали, що це надійний юнак, що на нього можна покластися, як на дорослого, що він незабаром буде серед дорослих мисливців. І справді, він виглядав серед юнаків дорослим, лише його обличчя та тіло ще не було розмальоване лініями та візерунками, що визначали дорослість. Цього юнака трохи пізніше почали називати Винахідником Огня. Він напрочуд був спостережливий і приносив орді багато користи.

Жінки та дівчата орди часто заглядалися на нього та зваблювали різними оздобами. Часто можна було помітити, як яка-небудь жінка закликала його йти з нею збирати хмиз або коріння у вільний од роботи час, але цей юнак завше відмовлявся. Він був дуже неспокійний і в вільні години блукав по лісі, а іноді заходив так далеко, що його не бувало по кілька днів, і тоді орда хвилювалася, що він десь загинув. Він був учень старого Одноокого і любив спостерігати єство речей.

Старих жінок в орді майже не було. Двоє найстаріших померли ще на попередній стоянці. Всі жінки пишалися гарно розвиненими формами тіла. На їхньому тілі не було волосся, яке часто траплялося на тілах мисливців. Вони, як і всі самиці, дуже відрізнялися від чоловіків.

Обличчя жінок були трохи ширші й біліші. Крізь смагу на щоках проглядав ніжний рум’янець. Очі були широкі та блискучі. Жінки були огрядні та ніжні. Мисливці з особливою приємністю дивилися на них, коли вони йшли по воду або робили якусь роботу. Їхні рухи були повільні, тіло при ході коливалося і здавалося гнучким, як лозина. Всі вони були жваві та веселі. Дуже любили мистецтво, оздоблюючи різними візерунками печери та одягаючи на себе намиста з ракушок або з різнокольорових камінців.

Вони робили для чоловіків зручні лігва зі звірячих шкур та розвішували в печерах запашні рослини. Вони ж весело бавились та бігали з дітьми і в ці моменті: мисливці сиділи коло печер і задоволені дивилися на них.

Крім цього, жінки були балакучі й любили критикувати чоловіків. Громадську опінію утворювали жінки – жінки перші давали прізвища тому чи іншому мисливцеві.

Всі жінки мали різні прізвища. Кожну жінку мисливці звали різними йменнями… То вона Солодка, як мед, то вона Червона Вишня, то Колючка, то Ласа… Лише деякі з них, крім цих загальних імен, мали свої власні ймення, Так одну з товстух звали Плетуха, бо вона завше багато балакала й любила поплести язиком про те, що бачила коли яка-небудь жінка залицялася до кого-небудь з юнаків, або коли який-небудь з них упадав коло неї. Взагалі ж усіх жінок звали сестрами, а чоловіків братами, хоча часто вони й не були родичами.

Коли всі печери були приведені до ладу і запалали вогнища, жінки почали готувати вечерю, діти весело допомагали їм, а всі чоловіки, і дорослі, і юнаки, сиділи колом біля головного вогнища і розмовляли, обмірковуючи минулий день та майбутню роботу.

Всі вони гризли які-небудь корінці, що збільшували апетит, або прочищали рота та зуба.

– Еге! – казав Клещоногий. – Слухайте, брати, я пропоную полювати не в лісі, а на луках. Це здається, буде легше. Там, на луках пасеться багато корів.

– Хо-хо! – пожартував Оленячий Ріг. – Особливо тобі, Клещоногому. Ти дуже швидко бігаєш.

– Ге! – сказав один із старуганів. – Ти не смійся, брате, бо цей брат має рацію.

– Але в нас ще немає човнів і доки вони будуть, доведеться полювати в лісі. В цьому лісі є дикі кури, а це дуже смачна їжа, – заперечив один із мисливців, що його звали Довгоруким.

Щоб підтвердити свої слова, він з особливим смаком посмоктав свій корінець і потім перегриз його.

– Курами орди не нагодуєш!

– Дозвольте, – сказав Гай, – я гадаю, що в першу чергу, ніж полювати в лісі або на луках, нам треба зробити човни. Нам треба спочатку, ніж полювати, обслідувати ріку, бо може там, на південь за лісом, живуть ворожі племена, що теж полюють у цих місцевостях, – щоб не вийшло яких суперечок.

– Поля, ліси й вода, звіри й птахи належать усім людям! – відповів один із старіших.

– Ге! – підтвердило зібрання.

Смачні пахощі страви, що заходили від огнища, дратували нюх, і нарада чоловіків була неуважна. Вони щоразу поглядали на жінок, які поралися коло печер.

Поволі на ліс, на луки, на ріку спускалась темінь, обгортаючи вогкими обіймами все навколо. Ріка блищала й плюскала. Хижа риба вистрибувала з води, хапала свіже повітря. На другому боці якийсь звір пив воду і голосно пирхав. Чоловіки притихли, вони вслухувались в різні звуки, що їх породив вечір.

– Це п’є воду мамут! – сказав один із мисливці.

Десь на кручі, в лісі пролунав затишений грім. Можна було б подумати, що це насувається гроза або дощ, але звикле вухо мисливця знало, що це вийшов на полювання лев і що він ревом сповіщав про це інших мешканців лісу.

Незабаром вечеря поспіла і вся орда живилася, розриваючи руками запашне м’ясо та запиваючи водою.

Іскри від вогнища летіли високо в небо і там поволі гасли.

XVI

Запізнілі приятелі

Коли вся орда старанно напихала свої шлунки смаженим м’ясом, здобрюючи його запеченими коріннями та цибулинами, трохи наївшись та знаючи з досвіду, що така трапеза триватиме довго, аж доти, доки вся їжа не буде знищена, юнак Гай непомітно підвівся й відійшов од вогнища.

Він знав, що, коли багато їсти на ніч, сон людини буде тривожний та неспокійний. Засмажений звір буде турбувати його та ввижатиметься уві сні. Фантоми та тіні інших звірів, приваблені їжею, ввесь час сточуватимуть його та нападатимуть на його напівмертве тіло. Йому ввесь час здаватиметься, що він воює з ними. Великі дивовижні звіри та ящери, що їх він ніколи й не бачив насправді, ввижатимуться й лякатимуть його. Він тоді буде говорити уві сні незрозумілі слова, махатиме руками і важко повертатиметься з боку на бік. Перспектива такого сну не подобалася йому. Він лише трохи поїв, щоб затамувати голод і не переповнювати шлунку. Вранці або в обід він їв звичайно більше, але на ніч, коли людина буває напівмертвою і має стосунки з предками, що відроджуються в живій людині, він не хотів їсти. Крім того, коли шлунок переповнений, всі чуття завмирають і людина не може заздалегідь відчути, коли до неї підкрадається хижий звір.

Юнак тихенько відійшов од вогнища, взяв свій гострий меч та палицю, продерся в куші і обережною ходою, як у кішки, поволі став підійматися на кручу. Крім списа та палиці, що були в його руках, в його леопардову шкуру був встромлений міцний ніж, що ним можна було різати й колоти. Ніж був зроблений з оленячого рогу і ним можна було різати навіть дерево. Лука та стріл він з собою не взяв, бо в темряві лісу вони лише заваджали б йому. Взагалі вся зброя, що її вживали мисливці, були напрочуд мистецьки зроблена та надзвичайно удосконалена. Навряд хто інший в майбутні часи зміг би зробити з каменя або з рогу майже голими руками такі чудові наконечники для стріл та списів і такі гострі ножі з оленячого рогу або з мамутових бивнів, що їхні держална ще були оздоблені різними тонкими візерунками.

Гай обережно підіймався на кручу. Коли грудки глини або камінці котилися з-під його ніг, він на мент зупинявся й прислухався, чи не потурбував він якого звіра і чи не стежить за ним гієна або шакал. Він так добре навчився розпізнавати всякий тихий шелест, що міг дуже легко відрізнити, коли травою шелестів вітер або тихо ступала на неї дика кішка. Ходу звірів він чув навіть здалеку.

Він, нарешті, підійнявся на кручу і зупинився на ній. Коли він оглянувся, то побачив цікавий краєвид. Ген, ген, до самого обрію була вода, але юнак знав, що це омана, вода не могла вийти з берегів і затопити луки. Він знав, що це роса молоком вкрила траву і тепер все здавалося водою аж до самого обрію. Здавалося, що перед ним ціле море води і лише чорні гайки висувалися з нього, як островки та далека суша. Краєвид був надзвичайно цікавий. Потім він подивився вниз. Там коло вогнищ сиділи й ходили мисливці, їхні лиця освітлювало сяйво вогню і на голих тілах вигравали світлі відблиски. Всі вони здавалися з висоти якимись приземкуватими та смішними.

Іскри з вогнищ долітали до нього і летіли ще вище. Він раптом помітив, що трава під його ногами вигоріла й лежала попелом. ще не могло бути від сонця. Хоча цю траву й палило сонце, навіть особливо у цьому місці, воно лише висушувало її, але не запалювало. Невже тут був хтось з людей та розкладав багаття? Він зацікавився цим явищем та почав його обслідувати.

Безліч зір жевріло в небі. Вони були, як огняні павуки, що плетуть золоте павутиння. Сузір’я відзначались окремо, вони нагадували різних птахів та тварин. Ось сузір’я Лебедя. Ось сузір’я, що нагадує корову, думав юнак. Вона пасеться в небесних луках.

Далеко за темним лісом обрій позолотів. Там поволі сходив місяць. Трохи пізніше й він заллє своїм сяйвом траву, кущі і тоді все стане ще облуднішим.

Гай оглянув небо, ліс та ближчі куші, потім почав оглядати землю. Ніде не було ніяких слідів або звуків, що нагадували б про колишню присутність людини, або звіра. Це ще більше зацікавило його. Раптом він помітив, як маленька іскра від огнища звилася вгору і впала коло його ніг. Потім він побачив, як потроху загорілася суха трава і як маленький огник, що його роздмухував легкий вітрець, став перестрибувати з стеблинки на стеблинку, потім, коли напнувся на свіжу страву, він одразу спопелився й погас. Юнак довго міркував над цим явищем, воно дуже зацікавило його.