Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 18)

Кілька мисливців узялися за сагайдаки й списи і стали напоготові. У печері міг жити ведмідь, або міг бути барліг гієни, чи іншого якого хижого звіра. Двоє інших мисливців, запаливши смолоскипи, просунули їх у печеру. З печери ніхто не вилазив. Тоді вони ввійшли до неї.

Вхід до печери був досить вузький, але в середині вона була більша, лише трохи низька й неправильної форми. Глина сипалася під ноги і падала на голову. Кілька ящірок швидко побігло в темні кутки. Печера була чудова. Її можна було збільшити й вирівняти. Обрубавши кущі коло входу, мисливці віддали цю печеру жінкам. Вони разом з дітьми й підлітками мусіли привести її в належний стан, придатний для мешкання. Після цього мисливці почали зрубати кущі далі. Може й там будуть природні печери, що зменшать роботу над влаштованням постійного житла.

Жінки, діставши з хатнього скарбу копачі, трохи подібні до лопати, але менші за неї, та інше приладдя, що ним можна було копати й вирівнювати землю, взялися до роботи. Кілька з них працювало в печері, а кілька відгортало землю від неї. Коли печеру збільшили та вирівняли стелю, стіни й підлогу, жінки гарно обробили вхід, зробивши в глині навіть візерунки, що нагадували своїми формами деякі рослини та звірів. Діти в посудинах з черепів тварин принесли з ріки води і жінки пошурували водою стіни. Коли вони висохли, глина більш не лупилася, стіни були рівні та тверді.

Мисливці тим часом порубали коло гори на височенному місці майже всі кущі. При цьому було викрито ще кілька природних печер. Обережність мисливців перед тим, як зайти до печери, не завадила. В одній з печер було багато здоровенних гадів, що сердито шипіли та звивались на своїх товстих хвостах, коли денне світло проникало до печери. З криками огиди мисливці палицями та списами повбивали гадів та покидали їх у ріку.

Коли одкрили останню печеру, серед мисливців зчинявся сильний галас. З печери швидко вибіг здоровенний ящір, вкритий темною, трохи зеленуватою, брудною лускою. Він був на міцних приземкуватих лапах, з ромбічним довгим жилавим хвостом. Він повз і люто сичав, збиваючи хвостом грудки землі та каміння. В його роззявленій паші було безліч гострих зубів. Ящір одразу напав на одного з підлітків, що носив воду. Підліток перелякано закричав, розлив воду і почав тікати. Ще один момент – і голі п’яти хлопця були б у паші ящера, але до цього кинувся мисливець зі списом у руці. Мисливець швидко простягнув списа назустріч ящерові і вчасно влучив йому списом у розкриту пащу і підліткові пощастило втекти. Але спис не допоміг, його моментально розтрощили зуби ящера. В той же мент кілька стріл за мисливських луків полетіли в нього. Стріли, вдарившись об луску ящера, лише трохи подряпали його. Тільки одна із стріл, що її пустив один з юнаків, влучила ящерові прямо в око. Засліплений ящір засичав ще сильніше і забився на одному міст, роблячи коло. Тоді важкі палиці мисливців з усієї сили вдарили по хребту, по голові ящера. Удари посипалися дуже швидко. Хребет ящера затріщав і незабаром він простягнув своє довге тіло.

Мисливці задумливо і схвильовано дивилися на цю примху природи, на цю спадщину далекого минулого, що ще здибалася в різних метрах та печерах. Це був самотній нащадок старого світу, коли різні дива траплялися на кожному кроці, коли ще навіть мамут здавався поруч із страшними чудовиськами маленьким звірятком. Вони знали про цей старий світ з легенд та з переказів дідів, вони часто зустрічалися з ним, натрапляючи на величезні останки та кістки легендарних тварин. На цей раз вони бачили навіть живого свідка минулої доби. У печері, що в ній жив ящір, було брудно та пахло мускусом. Скрізь лежали поглодані кістки різних тварин та риб. Мабуть, через цього ящера ніхто із звірів, крім довгих та товстих гадів, не жив у сусідніх печерах.

Мисливці списами та палицями скинули далеко в ріку тіло ящера. На цей раз навіть велика риба віялом вискочила з води, швидко тікаючи від нього. Очевидно, ящір у вільний час рибальничав. Швидка течія води понесла його на південь. Він довго плив, як величезний темнозеленкуватий стовбур дерева. По всій річці стурбована риба тікала від нього, лише зацікавлені чайки та риболови з криком стежили за ним та іноді сідали на його горбувату, вкриту лускою спину.

Пристанище, що його вибрала орда, було дуже зручне та затишне. Печери знаходилися в крутій обривчастій горі, що з неї не можна було ніяк спуститися вниз, можна було лише впасти, розбившись на смерть. Навіть, коли б леопард відважився стрибнути звідти, він поламав би всі свої лапи. По боках були горби, вкриті густими кущами та відокремлені міцним тином з порубаного гилля. Посередині було велике розчищене місце, що по ньому спокійно могли бігати діти, бо коли б хто з хижаків і відважився вийти з кущів, на великому рівному майданчику його одразу помітили б та вбили б мисливці. Прямо перед очима печери був вихід на пляж та на ріку. Тепер треба було лише запастися човнами і можна було їздити на лівий берег на луки полювати диких корів та биків.

Старі діди, що підтримували вогонь, тепер знову передали цю справу жінкам. Перед кожною печерою влаштували по одному постійному вогнищу. Викопали ями, понаставляли каміння й поназбираний хмиз. П’ять стовбів диму весело піднялись вгору, лякаючи птахів та сповіщаючи, що тут поселилися люди. Одне з вогнищ було головне і в ньому ніколи не погасав огонь. Це тепер було єдине контрольне джерело вогню і коли б воно погасло, люди зазнали б багато лиха.

Коли погасав огонь, доводилося позичати його в інших громад та орд, але на цей раз хто його зна, чи жили десь поруч люди, бо місцевість була нова та незнайома. Доводилося посилати цілі експедиції і довго чекати їх, а тим часом орда терпіла б велике лихо. Отже, за головним огнищем особливо старанно стежили і запаси хмизу не давали йому погаснути.

В орді було шістдесят три чоловіки і всі п’ять печер розподілено між ними. П’ятьом дідам, що серед них був і Одноокий – найстарший член орди, одведено останню печеру, що в ній перед тим жнив ящір. Це зроблено з поваги до них. Це був, так би мовити, символ, що вони старі та поважні, що вони знають навіть старий світ і багато бачили за своє життя. Печеру поруч одведено дванадцятьом дорослим мисливцям, дві дуже великі печери посередині посіли жінки з дітьми, в них оселилося двадцять три жінки та дорослі дівчини й п’ятнадцятеро дітей та підлітків, в останній печері оселилося вісім юнаків.

Нікому, звичайно, не заборонялося жити не в тих печерах, що йому призначено. Навпаки, кожний міг заходити в будь-яку печеру і жити там, коли йому було завгодно, але розподіл печер просто мав свою традицію і був зручним до життя.

Дорослі мисливці могли жити в печері дідів, діди в печері мисливців, юнаки теж могли жити в печері мисливців або в жіночій печері, жінки могли жити в будь-якій печері, їм було відкрито всі входи, лише дітей часто виганяли на майданчик або на пляж рішуче з усіх печер, щоб вони не підіймали все догори ногами.

Таким чином розселилася уся орда. Нікому не було образливо і всі були задоволені. Кожний мав затишний куточок, де міг полежати, відпочинути, де міг сховатися від дощу або вітру, де міг переспати темну ніч.

Це була первісна комуна людей, усі речі належали всім членам громади. Тут не було начальників і не було робітників або рабів. Був звичайний лише розподіл праці між мисливцями, жінками та дітьми. Всі важливі справи вирішала загальна рала. Серед членів орди був розподіл лише інтелектуальний: хто був старший та більше знав, користувався з більшої поваги та його слухали, але це не було примусово – просто кожний свідомо відчував, що, коли він менше вміє, або знає, він мусить слухатися того, хто знає більш.

Співжиття між жінками та чоловіками ґрунтувалося на вільному виборі. Жінка вибирала собі чоловіка або чоловік жінку. Жили вони один з одним стільки, скільки хотіли, після чого вибирали собі нових супругів. Тут не могло бути й мови про якийсь примус або насильство. Жінка завше була на одному рівні з чоловіком. Чоловік полював, жінка господарювала, вони завше були рівні члени громади. Діти, звичайно, мали певних матерів, але належали всім членам громади. Ніхто ніколи не сперечався, хто з дітей кому належить. Мисливці мусіли годувати всіх, а жінки доглядати.

Десь там, на південному сході, як оповідали старі, були інші закони. Жінок можна було вибирати. Вони мусіли виконувати найважчу працю. Вожді та начальники могли вбивати та милувати окремих членів громади та самостійно вирішувати всі справи. Ці закони здавалися дикими та некультурними.

Багата природа, що наділяла своїми багатствами всіх, не могла призвести до того, щоб один працював на одного або комусь підкорявся, щоб один голодував, а другий був ситий. Цього ніяк не могло бути і тому не було різниці між людьми.

Лише деякі члени громади відзначалися від інших своєю хоробрістю або знаннями. Серед старих з найбільшої поваги користувався дід Одноокий, серед мисливців було троє найхоробріших, що билися з левом і навіть мамутом. Одного з них звали Пореможцем Мамута, другого, який особливо добре володів луком, звали Довгоруким, і третього, який носив на шиї зуб ведмедя, так і звали Ведмежим Зубом, – він був дуже сильний і навіть міг побороти ведмедя без зброї в руках. Були й інші мисливці, що мали назви: Мисливець Биків, Оленячий Ріг, Клешоногий, Завзятий та інші. Кожний мав ім’я, що відповідало його характерові або вчинкам. Можливо, з таких прізвищ і повстали теперішні фамілії людей.