Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 21)
– Ого!.. Ого!..
Це був крик переможця. Ліс повторив його і на мент стало дуже тихо. Звіри пізнали цей крик людини і злякано змовкли. А шакали, що перед тим весело стрибали, припали до землі й рабськи висловили свою приязнь богові лісів і полів, богові землі.
Гай поштовхав їх ногою і вони знову весело заскавучали. Це були приручені шакали, себто собаки. З усіх спроб приручити диких звірів це була найвдаліша спроба і вона належала Гаєві.
Обнюхавши ведмедя, собаки почали його рвати з сердитим гарчанням. Гай, дбаючи зберегти шкуру, відігнав їх, вийняв з рани ножа та відламок списа і почав знімати шкуру. Коли м’ясо було оголене, він вирізав шматки і дав собакам. Собаки поїли, заспокоїлись, прилягли коло юнака і почали уважно стежити за його роботою. Місяць, що підвівся понад лісом, освітлював цю приятельську групу. Собаки високо підіймали вуха і тихо гарчали, коли якийсь шум заходив до них.
Юнак у перервах від роботи докоряв їм, що вони так пізно прибігли, а вони у відповідь пригинали вуха і припадали головами до землі, ніби каючись у своєму вчинкові. Їхні одрубки хвостів ніби силкувалися щось висловити своєрідною собачою мовою, але, збентежені, що в них нічого не виходило, вони тихо жалібно скавучали.
Собаки були безхвості. У цьому й полягав увесь секрет, завдяки якому їх вдалося приручити.
Часто після полювання мисливці приносили в орду малих звірят, що з ними бавилися діти, але цих звірів ніколи не вдавалося приручити. Лише вони підростали, як в них прокидалися хижі інстинкти і вони нападали на дітей або навіть на дорослих мисливців. Тоді їх доводилося вбивати. Частіше ці звіри тікали назад у ліс до своїх братів та родичів і вже ніколи не поверталися.
Одного разу Гай натрапив на лігво шакала. Це було ще на попередній стоянці. Вовчиця люто напала на нього і він забив її. У лігві він знайшов двох цуценят, що жалібно скиглили. Гай забрав їх в орду і віддав дітям. Шакали швидко підросли й почали кусати дітей. Дорослі мисливці вже збирались їх убити, коли трапилася несподівана цікава пригода. Цуценята дуже звикли до Гая, вони завше тікали до нього від дітей, крім того, він завше годував їх.
Якось Гай своєю кам’яною сокирою стругав якусь палицю. Він не помітив, як якесь з цуценят, ховаючись од дітей, прибігло до нього і сіло коло самих ніг, розпустивши свого довгого пушистого хвоста. Гай, рубаючи дерево, ненароком одрубав хвоста шакалові. Той довго вив та жалібно скиглив, але поволі одрубок хвоста загоївся і цуценя знову жваво бігало серед дітей. З цим безхвостим цуценям сталися якісь дивні зміни. Цуценя не кусало дітей, перестало боятися мисливців і чомусь зненавиділо свого рідного братця. Хитрий хвостатий братець, маючи інстинкти своїх батьків, ховався від безхвостого і лише несподівано нападав на нього, коли безхвостий, беручи приклад у людей, нападав одверто та сміливо. Спостережливий Гай, помітивши все це, вирішив, що все полягає в хвості, і щоб помирити братів, він піймав хвостатого шакала і як той не пручався, силоміць одрубав йому хвоста. Ображений шакал десь утік і довго не показувався на очі. Але голод незабаром примусив його прибігти до Гая. Гай старанно його оглянув: хвіст загоївся цілком, і тепер він нічим не одрізнявся від свого безхвостого братця. Тоді юнак посвистів і перший безхвостий шакал прибіг негайно на заклик. Він одразу помітив свого братця, але не впізнав його. Обережно підійшовши до нього, він обнюхав його, зацікавлено спинившись на обрубкові хвоста.
Вони обидва приязно спробували помахати одрубками хвостів, після чого між ними настав мир та колишня приязнь.
З цього часу шакали стали собаками, вони призвичаїлися до людей і гралися з дітьми, не кусаючи їх. Діти ж любили собак, перестали їх бити. Собаки швидко підросли й стали дорослими. Гай вивчив їх прибігати на свист та розуміти, чого він од них хотів. Природна їхня вдача допомагала їм виконувати його бажання. Собаки разом з ним переслідували та відшукували звіра та птахів. Крім того, їхний характер дуже змінився. Вони не були боягузливі, як їхні родичі шакали, і сміливо нападали навіть на слона. Цю сміливість вони перейняли від людей і часто ставали в пригоді всій орді. Остаточно вони залишилися в орді після однієї пригоди, що трапилася з ними. Коли вони зовсім підросли, вони одного разу десь зникли, очевидно побігши на зальоти до вовчиці, але за кілька днів вони повернулися назад, нещасні й покусані. Вони довго зализували свої рани і вже не тікали нікуди.
Дорослі мисливці зацікавилися собаками Гая. Старі діди пророчили, що собаки все одно втечуть, лише б був зручний випадок. Але Гай був чомусь переконаний, що цього вже ніколи не буде.
Коли орда почала голодувати, собаки сами ходили на полювання і здобували собі поживу. В той час, як орда вирішила шукати нової стоянки і, нарешті, вирушила в путь, собак не було вдома. Гай довго кликав їх сподіваючись, що вони десь близько і почують, але їх так і не було. Під час подорожі собаки теж не з’являлися і старі мисливці кепкували з юнака. Він же не сперечався, але був переконаний, що собаки знайдуть сліди орди і повернуться до нього. Це так і сталося.
Гай, знявши шкуру з ведмедя, розвісив її на кущах, а сам, знайшовши зручне місце, знову приліг на своїй леопардовій шкурі. Собаки лежали поодаль його і притискалися один до одного своїми теплими тілами. Юнак мріяв про те, що тепер його черга посміятися з старих невір.
Xvii
Полювання
Вже минув деякий час, як орда оселилася в новому місці. Місце було чудове й багате. Ніхто не витрачав даремно часу. Вся орда дбала за те, щоб зробити нову стоянку дуже приємною для життя. Підлітки ловили рибу, жінки порались коло печей та господарства, а дорослі мисливці готувалися до першого великого полювання.
Щоб полювати на луках, де паслися дикі корови та бики, треба було переплисти ріку. Знаходити звіра в лісі та полювати на нього далеко важче, ніж робити це на луках, крім того, в лісі звіри здебільшого ходили поодинці або парами, значить, здобич завжди була невеличка, і, щоб нагодувати орду в шістдесят чоловік, мисливцям доводилося полювати дуже багато. Гай кілька разів робив спроби переплисти ріку, але тягар зброї, що була на ньому, та велика течія не дозволяли цього зробити. Він навмисне заходив далеко на північ і там кидався у воду, але течія неодмінно його приносила на місце стоянки, хоч він ще не переплив і чверти ріки. Він вибивався з сил і швидко плив до берега. Підлітки та діти зустрічали його веселим сміхом та вигуками; зацікавлені жінки вибігали дивитися, в чому справа, і юнакові доводилося ховатися в кущах, поки діти або собаки не приносили йому його леопардову шкуру.
– Ну, що, юначе, – питали його мисливці, – велика течія?
– Коли б вона була до протилежного берега, – виправдувався Гай, – то, може, я й переплив би на той бік, але течія ввесь час збиває під цей берег.
– Це ти такий плавець, – жартував молодший з мисливців, Оленячий Ріг, – от я тобі покажу, як слід плавати.
Гай мовчав. Він знав, що не варт сперечатися. «Хай спробує, – думав він. – Це не так легко, як здається». Старші мисливці хитали головами. Жінки посміювалися.
– В такому разі дивіться, – сказав роздратований Оленячий Ріг і твердою ходою пішов до пляжу.
Зацікавлені мисливці, жінки та діти вишикувалися на горі над пляжем, щоб побачити, що з цього вийде. Одна з жінок притиснулася до Гая, щоб висловити, що вона не вірить спробі Оленячого Рога та дуже симпатизує йому одному. На спроби Гая ніхто раніше не звертав уваги і йому вперше стало приємно почути симпатію до себе, хоча б од жінки. Він нічого не сказав їй, але не відходив од неї і дивився, що робитиме Оленячий Ріг.
Він одразу побачив, що той хитріший за нього. Оленячий Ріг скинув з себе шкуру і залишив усю зброю на березі. Гаєві стало неприємно, що він раніше не зробив цього. Без зброї було б багато легше плисти, але що він робив би без неї на тому березі?
Все ж таки треба було спробувати, хоч би для того, щоб переплисти туди й назад. Він навіть почервонів. Коли б Оленячий Ріг переплив, з нього стали б сміятися, як з юнака. Але він швидко заспокоїв себе.
Оленячий Ріг не пішов вище проти течії на північ, як робив Гай, а одразу ввійшов у воду. Спочатку була піскувата мілина, що в ній плавали та вчилися плавати діти, далі, де визначено тичкою, починалася глибина і туди дітям мисливці забороняли плавати.
«Хай пливе тут, – думав Гай, – його відразу понесе вниз».
Оленячий Ріг увійшов по шию в воду, потім поплив. Він швидко виплив за тичку і поплив далі. Він узявся плисти одразу проти течії і заплив од тички досить далеко. Орда веселими криками підбадьорювала його. Діти позалазили в воду і сміливіші з них допливали до тички, але, пам’ятаючи наказа, верталися назад. Гай напружено стежив за плавцем і раптом він почув, що вся орда стихла, згодом стихли навіть і діти. Всі побачили, як швидка течія понесла плавця назад до берега і він уже був нарівні з тичкою, лише нижче її. Потім його завернуло й понесло ближче до пляжу.
Оленячий Ріг увесь час плив проти течії. Спочатку, коли він допливав до тички, то чув веселі вигуки та крики орди, потім ці вигуки заходили здалеку, а далі стало зовсім тихо. Йому здавалося, що він заплив уже далеко й тому нічого не чути. Він не оглядався, щоб не втрачати сил, бо тілом почував швидку течію. Протилежний берег увесь час був далеко, але у воді він здавався ближчим. Ще трохи – і він допливе, – думав Оленячий Ріг.