Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 15)
Бомба падає коло кулемета. Вибух. Робітники падають убиті, кулемета розтрощено на шматки.
З покрівлі будинку котиться убитий робітник й падає на землю.
Вулиця. Польська кіннота скаче вулицею до місця, де перетягнуто вулицю дротом. Кіннота доскакує до дроту. Перші коні падають. На них напирають ззаду. Робиться каша з коней та людей. У них б’є кулемет з другого під їзду.
Штаб робітників. Андрій Гай та кілька робітників. Всі хвилюються.
НЕМА ГУРЧАКА, НЕМА ПІДМОГИ!..
Вулиця. Барикади, за ними відстрілюються робітники.
Польська піхота вперто оточує барикади і бере їх.
Робітники відступають.
Гавбиці стріляють.
Розриви набоїв у місті.
Будинки, що їх руйнують набої. Пожежі. Вибухи.
Знову штаб. У штабі метушня. Вбігає Теодор Гай кричить:
ВСЕ ПРОПАЛО! НАС РОЗСТРІЛЮЮТЬ…
ГУРЧАКА НЕМА!..
Кімната штабу. Всі присутні хапаються за рушниці і швидко виходять з кімнати.
РОЗГРОМ!
Польські жовніри добивають рушницями пораненого робітника на вулиці. Це Яновський. Його маленьке старе тіло зібгалось у грудочку і потім витягнулось до останнього подиху…
Стіна будинку. Під нею кілька зв’язаних робітників, їх розстрілюють поляки. Серед робітників товста постать Совза. Він важко падає, збитий з ніг кулями поляків.
Кімната Совза. Коло пічки в кутку на ліжку Оксана з дітьми. Всі перелякані.
Постріл. Він освітлює жовніра, що падає на землю, і Теодора Гая з рушницею в руках. Гай швидко біжить до будинку.
Вулицею блукає пляма світла од маленького ліхтарика. Вона освітлює паркан, землю, стовп і, нарешті, натрапляє на чорну постать людини, що лежить на землі. Світло ліхтаря спиняється на постаті й освітлює обличчя старого Андрія Гая, що мертвий лежить на землі, розкинувши руки. Його обличчя скривавлене. Світло ліхтаря гасне, і стає темно.
XIII
Хатнє будівництво
Стало тихо й мирно. Повідь увійшла в свої береги, накреслились сталі кордони та обрії. Колишні вороги стали друзями, а друзі поробилися ворогами. Живим залишилося жити, а мертвим бути мертвими. Людям набридла війна, їм захотілося працювати, кохатись і народжувати дітей.
Теодор Гай опинився в перших лавах хатніх будівників. Він одружився з Марією Терещук і переїхав з нею жити до центру. Життя великого міста й кохання оточили свідомість Гая високими мурами, і він поволі став забувати про маленький принцип, що ще жив у ньому, але вже дуже рідко спалахував своїм сигнальним вогнем.
З Гаєм трапилася прикра історія, він був засліплений. Історія з ним була трохи оригінальніша від інших історій, що траплялися з багатьма хатніми будівниками. Він не закохався в машиністку з установи, в якій працював на відповідальній посаді, він не програвся в рулетці й не розтратив державних грошей на шикарну кокотку, але він потрапив у полон до своєї власної жінки і непомітно для себе загруз у ньому.
У вільні від праці в установі години Теодор Гай старанно устатковував своє житло. Він ходив з Марією по крамницях, витрачаючи гроші на безліч дорогих, розкішних речей, що впливали на психіку й на думання, гальмуючи блискавичний плин думок лише одним своїм призначенням. Нарешті, Марія витягла з вітрини комісійної крамниці й картину, що висіла між рушницями й мідяним тазом для варення.
Гай поволі й непомітно одірвався від своїх товаришів, забув про них, забув і про Оксану Совз, забув і розлюбив усіх, до кого раніше був близький.
Лише на великі революційні свята, в патосі оркестр і залунених кроків, у пронизливих звуках військових сурм він почував, що щось втратив дуже цінне, що таке потрібне йому.
Поволі до його безтурботного життя почали встрявати колючки сумнівів.
У місті, де він жив з Марією, з’явився Степан Терещук, а разом з ним, ніби довга Терещукова тінь, Дмитро Гамуз. Нове село не стерпіло їх, і вони були змушені тікати до міста, як хижаки, вишукуючи здобич. У місті вони відкрили пивну і знову спокійно робили діло собі до смаку. Вони використали для цього й Гая через Марію, коли їм доводилось діставати різні дозволи та патенти.
З цього часу і в коханні Гая появилася поразка. Марія часто почала пропадати в цій пивній, зваблена шумливим джазбандом, електрикою й безліччю відвідувачів. Гай, часто лишаючись насамоті, тепер міг подумати про все, і йому іноді ставало навіть дивно, як він відірвався від товаришів і як він не пішов на партійну перереєстрацію, як він непомітно сильно загруз.
Все частіше спалахувало в ньому бажання кинути це все і якось повернути попереднє, але він щоразу натикався на власне безвілля. А в найрішучіші моменти, коли ось вже міг зважитися на новий крок, він зустрічав кохання Марії, що знову повертало йому його розкішний полон.
Часто вечорами, коли Марії не бувало вдома, Гай лежав у себе на ліжку і, дивлячись на картину, що її купила Марія в комісійній крамниці, і нічого не бачачи, вигадував різних способів переінакшити своє життя. Йому в уяві повставали цілі романи, що здійснити їх можна лише на папері. Так, пересипаючи свою волю порошком мрій, Гай створював фантастичні проєкти, що підсолоджували дійсність.
Вдивляючись у картину, Гай починав мріяти про побут кам’яного віку і лише шкодував, що не має «мащини часу», яка б перенесла його в цей побут.
Гай вдивлявся й бачив, що фарби на картині потріскали, зблякли, припали порохом…
Темний вечірній обрій палахкотить загравою… Червоний колір напружений і темний. Почувається, що нестерпучий жар б’є звідкись із землі та обпалює небо. Сонце провалилося в безодню і там клекотить гарячим вогнем, заливаючи розтопленою палючою лавою небосхил. Червоні пекучі стріли летять геть у простір, освітлюючи своєю загравою небо. Відблиск заграви падає на могутні хащі допотопного лісу. Величезні дерева, міцні й чорні, як дивовижні крицеві скелі, відбивають на собі відблиск заграви. Спереду чорна прогалина порожня й темна, як вугляний склеп.
І ось раптом чути хряск і важку ходу, і от ввижається потворна морда допотопного чудовиська. Чудовисько велетеньських розмірів важкою ходою виходить на прогалину. Воно важко сопе, його подих підхоплює луна допотопного лісу, і от здається, що дихають ці кремезні чорні дерева, ці могутні крицеві скелі.
Раптом страшний рик струшує ліс. Од цього звуку все дрижить. Дрижать дерева і дрижить земля. Її трусить землетрус звуків, що видираються з пащі чудовиська. Перше чудовисько потрапило на другу величезну потвору. Крики розлютованих потвор струшують землю. Потвори сходяться, і від їхнього сопіння й тупоту стогне ліс. Клацання зубів, сердитий рев, важкі удари зливаються в чорну ворухливу масу, яку раптом обливає червона кров, що бурхливо виривається з поранених тіл. Кров парує й світиться червоним блиском, який зливається з загравою. Ї ось тепер здається, що обрій, нетри землі, ліс і потвори палахкотять гарячою кров’ю…
XIV
Мандрівка
– Гой!.. Гой!..
Сильний крик, що не був подібний до звірячого реву і мав певні форми, не позбавлені змісту, на мент сполошив балакучих папуг та дивовижних птахів, що гойдались на великих столітніх вітах дерев. Якась мавпа перескочила з дерева на дерево, чіпляючись за зручні галузки, розлютовано клацаючи щелепами. Її спокій раптово було порушено, і вона обурливо висловлювала своє незадоволення. Потім вона пронизливо, дико закричала, і їй десь з нетр відповіла друга мавпа. Далеке жалібне гавкання шакала доповнило цю лісову симфонію, що її швидко заглушили говір, вигуки та вереск орди людей, що посувалась лісом.
Величезні дерева, хащі, ліяни та густі кущі загороджували путь. Соняшне проміння ледве пробивалося крізь велике важке листя, що перепліталося вгорі й утворювало зелений намет. Яскраві плями світла гойдались на великому листі папороті, утворюючи дивовижні візерунки. Вогкі пахощі наповнювали повітря, робили його густим та задушним.
Велика орда людей посувалася лісом. Сполохані благородні олені швидко бігли вперед, ламаючи стрункими ногами папороть. Великі тінясті роги на ходу збивали сухі галузки та листя, що звисало до землі. Якийсь самець стурбовано сурмив, видуваючи повітря з легенів, він попереджав самицю, що бігла поруч. Треба було тікати. Маленькі сполохані звірки злякано ховалися в своїх норках та кущах.
Вони почували, що йде найсильніший звір, якого треба було берегтися. Навіть такі звірі, як тигр або ведмідь, і ті ховалися в нетри, не відважуючись напасти на двоногих.
Орда людей була численна, і, маючи попередній досвід, вона посувалася в певному порядку, що його додержували лише деякі звіри. Через це в будь-який момент орда могла захищатись од нападу, і ні один звір не насмілився побентежити її.
Лише з нетр кущів та папороті виблискували фосфоричні хижі очі леопарда, дикої кішки або короткомордої гієни. Швидкі, але боягузливі шакали крутилися навколо, жалібно гавкаючи й дратуючи інших звірів. Це був передовий, вічно голодний загін, що не нехтував навіть їжею із своїх приятелів.
Люди не зважали на таке дивовижне оточення, це було звичайне явище, що не могло їх турбувати. Багато більше турбували буйні рослини, що загороджували путь і що з ними доводилось воювати з кам’яною сокирою в руці.
Вдари сокири, гомін, вигуки та хряск кущів наповнювали ліс, посуваючись непереможно вперед і лишаючи по собі вузьку прогалину, що її подекуди перебігали шакали, обнюхуючи повітря та землю, де іноді можна було напнутися на смачні покидьки.