Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 13)

Андрій Гай був старий робітник. Сивина пробивалася в його волоссі, але він був ще міцний, і його постать коваля могла бути зразковою й для молодшого покоління робітництва.

Поруч із сивиною в волоссі його обличчя з першого погляду здавалося дуже молодим. Але це було перше вражіння. Воно утворювалося через те, що його борода й вуса були поголені, але й це мабуть робилося раз на тиждень, бо мала Оленка часто протестувала, заявляючи, що борода дяді коле її щічку.

Біографію Андрія Гая можна було б змалювати історією робітничої організації. Є люди, які душею й тілом зв’язані з історією, але історія їх здебільшого не знає. Такою людиною був і Андрій. І при ближчому знайомстві з ним на його обличчі можна було помітити суворі риси, що вкрили його обличчя. Порох подій і суворої боротьби, що тривала все його життя, вкрив своїми слідами й обличчя Андрія Гая. Він був старий комуніст. Робітники заводу «Червона Зоря» дуже поважали його. Андрій був директор заводу, і це був перший директор, відколи існував завод, який ходив у робітничому одязі, розмовляв з робітниками, як з товаришами, жив серед них, голодував разом з ними, це був перший директор заводу, який одночасно був і робітник цього ж заводу.

Вихряста Оленка Совз уже їхала, як завзятий кіннотчик, на коліні Андрія, коли до кімнати знову вбігла Оксана й припинила веселу гулянку. Совз теж подивився на неї, відклавши вбік свою мідяну сурму. Оксана принесла з кухні в тарілці якусь страву і поставила її перед Андрієм Гаєм.

– Тікай, Оленко!.. Андрій Іванович, мабуть, голодний! – сказала Оксана.

Оленка напрочуд слух’яно злізла з коліна дяді і смирно відійшла вбік.

Андрій Гай попестив її біляву голівку і взявся до їжі. Тепер уже сам Совз не хотів втратити зручної нагоди поговорити з Андрієм.

– Ну, Андрію Івановичу, – урочисто почав Совз, – що новенького в Республіці Рад?..

– Новенького? – прижмурився Гай, підносячи ложку до рота, – все стареньке. Навіть такі старенькі контрреволюціонери, як ти, – пожартував він, – оновилися… Почувається, що в містечку працює якась шпигунська організація, але викрити її ніяк не вдається.

Теодор помітив, що Оксана, яка слухала Андрія Гая, при цих словах його сильно зблідла і потім швидко вийшла до кухні. Теодор зацікавлено подивився на неї, а потім став прислухатися до розмови батька з Совзом.

– Є певне переконання, – продовжував старий Гай, – що це польська організація. Підкидають листівки. І на польському фронті в нас погано. Це їх підбадьорює.

– Правильно ти говориш, Андріє, що це стара історія, – зауважив Совз. – Все одно ви їх викриєте й розстріляєте!..

– А що з ними робити? Цілуватися з ними, чи що!.

– Навіщо цілуватися! Але смертна кара в пролетарській республіці, де ж це бачено. Допіру звільнилися від шибениць для того, щоб розстрілювати? Ні, Андріє, я з тобою ніколи в цьому не погоджусь!..

– Не бійся, тебе не розстріляють. А в боротьбі панькатись не доводиться. Наших робітників катують багато більше. От коли тебе поставлять до стінки білогвардійці, іншої заспіваєш!

– Мене не розстріляють! Але я взагалі проти смертної кари, хто б не катував, або розстрілював, треба винайти щось інше, людяніше…

– Ти хочеш сказати – янгольське! – сказав Гай. – Людям більше личить те, що зветься гріховним.

Далі пішла звичайна дискусія, що її Теодор чув уже багато разів. В Андрія Гая була одна хиба, це дуже любити своїх товаришів. Він міг цілими годинами доводити їм те, з чим вони ніколи не погоджувались. Такі дискусії кінчалися завше дуже мирно, і нічого цікавого в них не було. Теодор, знаючи, що дискусію, розпочату Совзом, буде скінчено, лише залунає гудок, вийшов з кімнати. Через невеличкі сіни він перейшов до кухні.

Оксана, впоравшись коло посуду, сиділа біля вікна, спершись ліктем на підвіконня. Вся її постать свідчила про поганий настрій. Вона сумно нахилила голову і машинально перебирала пальцями, сильно замислившись. Подивившись на неї, Теодор зрозумів, що її щось нервує, можливо, навіть те, від чого вона хотіла б відкараскатись.

Теодор щільно підійшов до неї. І тільки тепер вона помітила його. Вона спочатку відсахнулася від нього, ніби захищаючись долонями рук, а потім зіщулилась і дивилась на нього, широко розплющивши очі.

Теодор, дивлячись їй у вічі, почав пасторським тоном, як на сповіді:

– Оксано!..

Вона поглянула на нього і їй в очах промайнув раптовий переляк.

– …Я хотів поговорити з вами…

Вмить вона напружено засміялася, зрозумівши, що її серйозний вигляд видасть її, не дозволить витримати серйозного іспиту.

– Чого це ви, Тодику? Хіба я мало розмовляю з вами?..

– Що це за чоловік приходив до вас? – поставив Теодор Гай питання руба, щоб не затягати розмову і найшвидше дізнатись про те, що його цікавило.

Оксана раптом злякано поглянула на нього і миттю, закривши руками обличчя, схлипнула…

Тепер злякався Теодор. Міг надійти його батько або Совз, і вийшла б неприємність… Вони могли б подумати що завгодно… Гай аж розсердився від цієї думки.

– Залиште, Оксано, для чого ця комедія?.. Чого це вам збагнулося? Я все одно…

Оксана одняла руки від обличчя і уже зовсім здивовано поглянула на Теодора.

– Відки ж ви його знаєте?

Теодор був спантеличений, але не спитав: кого? Не викрив, що він справді ще нічого не знає. Тепер йому дійсно дуже хотілося довідатись, що це за чоловік приходив до неї.

– Ні, ви скажіть мені, звідки ви його знаєте? – обережно викрутився Гай.

– Це ж мвй брат, – швидко промовила Оксана, не дивлячись на Теодора.

– Це ваш бра-ат? – протяг він, не знаючи, що сказати на таку несподіванку.

– Тоде, – кинулась до нього молода жінка, – я вам все розкажу… Я для вас все зроблю… тільки, тільки… Це мій брат… але я давно нічого спільного з ним не маю. Це мій брат удругих, але я боюсь, я ненавиджу його… Він тепер працює очевидно на поляків… Тоде, я…

Але Теодор Гай відхитнувся від неї. Він пригадав високу постать незнайомця з хижим, наче чимсь попеченим, обличчям, що завітав до нього в вагон вантажного потягу. Так ось хто цей несподіваний незнайомець. Можна було сподіватися й на таке…

Гай поглянув на Оксану. Вона стояла спиною до нього, очевидно ображена його неуважністю до неї…

– Його звуть Дмитро Гамуз, – наче щось згадавши, кинула Оксана.

– Я все одно не знаю, де його шукати! – відповів Теодор. – А коли й знаю, то це досить далеко! – додав він, пригадавши про зв’язок Гамуза з Терещуком. «Недурно тоді хвилювалася Марія, коли він оповідав їй про зустріч у потязі…»

Раптом крізь скло вікон, крізь дерево і крізь цегли будинку загув гудок. Обідня перерва скінчилась, треба було знову працювати й рухатись уперед.

XII

Розгром

Кілька постатей польських офіцерів. Вони дивляться в далечінь у біноклі.

Гармата.

Жовніри коло гармати.

Один з офіцерів командує.

Перший постріл з гармати.

Другий постріл.

Третій постріл.

Краєвид містечка. Над будинками й димарями містечка білими хмарками рветься шрапнель.

Набій потрапляє в один з поверхів будинку. Дим. Сиплеться цегла, Курява.

Стіна будинку, роздерта набоєм. Чорніє глибока, темна, пошматована діра, мов видрано шматок м’яса.

Цех. Шкляну покрівлю пробивають відламки цегли сиплеться шкло.

Робітники одриваються від роботи і перелякано відхиляються від дощу шкла та цегли.

В глибині цеху чорна зачинена брама. Брама раптом відчиняється. На світлому тлі чорна постать робітника, який тривожно кричить.

Обличчя робітника. Він кричить:

ПРОРИВ! ПОЛЯКИ!

Робітники кидаються до брами. Брама відчиняється.

Тривожний гудок.

Паровий відділ. В темряві дві постаті робітників. Коло гудка старий робітник – Андрій Гай. Коло нього син Теодор, він схвильовано питає про щось батька. Батько відповідає:

ТЕОДОРЕ, ШВИДШЕ ДО КОМІТЕТУ…

Син хитає головою: «Гаразд».

Вулиця містечка… На вулицю влітає польська кіннота.

Копита коней, що збивають куряву.