Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 99)

Їдь до двору князя Януша,— сказав ксьондз Калеб.— Можливо, що туди приїхав і рицар Мацько. В усякому разі, дістанеш певні відомості, там же у тебе багато знайомих. Дороги в Литву звідти відомі, і провідника через пущу знайти легше. Якщо хочеш напевне доїхати до пана Збишка, то не їдь прямо на Жмудь, бо там стоїть прусська застава, а їдь через Литву. Та жмудини можуть тебе й убити, перш ніж встигнеш гукнути, хто ти такий, а інша річ буде, коли ти приїдеш із сторони князя Вітольда. Зрештою, хай бог благословить тебе і тих двох рицарів, котрі поїдуть з тобою, щоб ви здорові повернулися й привезли Данусю, а я щоденно від вечірні до першої зірки лежатиму крижем і молитимусь за всіх вас.

Дякую вам, отче, за благословення,— відповів Глава. — Не легко вирвати жертву живою з тих диявольських рук, але все в руках господніх, і краще надіятись, ніж сумувати.

Звісно, краще, тому я й не втрачаю надії. Так... надія живе, хоч серце й не вільне від тривоги... Найгірше те, що сам Юранд, як тільки почує її ім'я, одразу показує пальцем на небо, немов там уже її бачить.

—Як же він може бачити, коли йому випекли очі? Ксьондз почав говорити чи то до чеха, чи то до себе:

—Буває так, що той, хто позбувся земних очей, бачить те, чого не можуть побачити інші. Буває так, буває! Але ж неймовірна річ, щоб господь допустив кривду такого невинного ягняти. Бо чим же вона завинила хоч би й хрестоносцям? Нічим! Вона була невинна, як божа лілея, добра до людей і співуча, як польова пташка! Бог любить дітей і має змилування над людськими стражданнями... І якщо її вбили, то він може її воскресити, як воскресив Петровина, котрий, вставши з труни, ще довгохазяйнував... Їдь здоровий, і хай рука господня береже всіх вас і її!

Ксьондз повернувся в каплицю правити ранню месу, а чех сів на коня, ще раз вклонився перед прочиненим міхурчастим вікном і поїхав.

Князь Януш і княгиня з частиною двору виїхали до Черська на весняний лов риби; вони дуже любили таке видовище і вважали його за найкращу розвагу. Незважаючи на це, чех узнав від Миколая з Длуголясу дуже багато новин про всілякі справи, а разом і про війну. Насамперед він довідався, що рицар Мацько очевидно облишив свій намір їхати в Жмудь через «прусську заставу», бо кілька днів тому був у Варшаві, де застав ще князя і княгиню. Про війну старий Миколай з Длуголясу підтвердив усі ті відомості, що їх Глава чув у Щитні. Вся Жмудь, як одна людина, піднялася проти німців, а князь Вітольд уже не тільки не допомагав Орденові проти нещасних жмудинів, але, ще не оголосивши йому війни та дурячи німців переговорами, посилав Жмуді гроші, людей, коней і хліб. Одночасно й він, і хрестоносці посилали послів до папи, до римського імператора та до інших християнських государів, обвинувачуючи один одного в віроломстві, невірності та зраді. Від великого князя з тими листами поїхав мудрий Миколай з Рженева, котрий умів розплутувати нитки, заплутані підступними хрестоносцями, переконливо показуючи їх неймовірні кривди, вчинені литовському і жмудському краям.

А коли на віденському сеймі зв'язок між Литвою й Польщею ще більш зміцнився, серця хрестоносців здригнулися від страху, бо легко було передбачити, що Ягелло як верховний владар усіх земель, які перебували під владою князя Вітольда, в разі війни стане на його бік. Граф Ян Зайн, грудзьонський комтур, і граф Шварцбург, гданський комтур, з наказу магістра виїхали до короля з запитанням про його наміри. Король нічого їм не сказав, хоч вони привезли йому подарунки: швидкокрилих кречетів і дорогий посуд. Вони пригрозили йому війною, хоч добре, знали, що й магістр, і капітул вбояться великої могутності Ягелла і прагнуть відтягнути день відплати й поразки.

Всі переговори обривалися, як павутиння, особливо з Вітольдом. Увечері, після приїзду Глави, до варшавського замка прийшли свіжі новини. Приїхав Броніш з Цясноці, придворний князя Януша, якого він спочатку послав за відомостями в Литву, а з ним два визначні литовські князі з листами од Вітольда і від жмудинів. Новини були тривожні: Орден готувався до війни. Всюди укріплювали замки, мололи порох, обтісували кам'яні ядра, стягали на границю кнехтів і рицарство, а легкі загони кінноти й піхоти вже вдиралися в межі Литви і Жмуді з боку Рагнети, Готтесвердера та інших приграничних замків. В лісових хащах, в полях, по селах уже лунав бойовий клич, а вечорами понад темним морем лісів палахкотіли заграви пожеж. Вітольд, нарешті, відкрито прийняв Жмудь під свою опіку, вислав туди своїх правителів, а вождем озброєного народу призначив славетного й мужнього Скірвоїлла, .який вторгся и Пруссію і палив, нищив та пустошив усе на своєму шляху. Сам князь підвів військо до Жмуді, деякі замки укріпив, інші, як, наприклад, Ковно, зруйнував, щоб вони не могли стати опорою для хрестоносців. Ні для кого вже не було таємницею, що як настане зима і мороз скує мочари й болота, а може, й раніш, якщо літо буде сухе, почнеться велика війна, яка охопить всі литовські, жмудські й прусські землі. А якщо король прийде на допомогу Вітольдові, то настане день,, коли німецька хвиля або заллє другу половину світу, або, відбита, на довгі віки повернеться в своє річище.

Але це мало статися не зараз. Поки що по світі лунав зойк і волання захистити справедливість. Листа нещасного народу читали і в Кракові, і в Празі, і при папському дворі, і в інших західних королівствах. Цього відкритого листа привезли до князя Януша бояри, які прибули з Бронішем з Цясноці. І не один мазур хапався за меч і думав, чи не стати йому добровольцем під стяги князя Вітольда. Всім було відомо, що великий князь радий був гартованій польській шляхті, такій же завзятій у бою, як і литовські та жмудські бояри, але більше навченій і краще озброєній. Декотрих поривала на це ненависть до давніх ворогів польського племені, а декотрих жаль, «Слухайте, слухайте! — волали жмудини до королів, князів і всіх народів,— Ми були вільним і шляхетним народом, а Орден хоче перетворити нас у невільників! Він шукає не ваших душ, а земель і достатків. Ми вже настільки озлидніли, що нам лишилось хіба старцювати або жити розбоєм! Як же їм обмивати нас свяченою водою, коли у них самих брудні руки! Ми хочемо, охреститись, але не кров'ю і мечем, і прагнемо віри, але такої, якої навчають достойні монархи Ягелло і Вітольд. Слухайте і рятуйте

нас, бо ми гинемо! Орден хоче охрестити нас, аби легше

було поневолити; він посилає до нас не священиків,

а катів. Вони загарбали всі наші вулики, всі стада худоби, всі плоди землі; нам уже не вільно ні риби ловити, ні звіра в пущі бити! Благаємо! Вислухайте нас, вони змушують нас, споконвіку вільних, гнути горби на нічних роботах при замках, вони забрали наших дітей заложниками, а жінок і дочок безчестять на очах у чоловіків і батьків. Ми повинні стогнати, а не говорити! Вони попалили наші селитьби, а наших кращих людей, як-от, Коркуця, Вассигіна, Сволька і Сонгайла, повбивали і, як ті вовки, жлуктять нашу кров. О, слухайте! Адже ми люди, а не звірі, адже ми благаємо папу римського, щоб наказав польським єпіскопам охрестити нас, бо всією душею прагнемо хрещення, але хрещення водою благодаті, а не кров'ю знищення».

Такими й подібними до цих словами скаржилися жмудини, і коли їхні скарги були почуті й при мазовецькому дворі, кілька рицарів і придворних вирішили йти їм на допомогу, навіть не питаючи князя Януша про дозвіл, тому що княгиня була рідна сестра Вітольда. Повсюдно збурились гнівом серця, коли від Броніша та бояр стало відомо, що багато шляхетних жмудських юнаків, котрі були заложниками в Пруссії, не витерпіли жорстокості і вкоротили собі життя.

Глава радів з такого пориву мазовецького рицарства, вважаючи, що чим більше людей піде з Польщі до князя Вітольда, тим ширше розгориться війна і тим більшого чосу можна буде дати, хрестоносцям. Тішило його й те, що побачить Збишка, до якого він звик, і старого рицаря Мацька, якого він хотів побачити в бою. Разом з тим, його цікавили нові дикі краї, незнані міста, не бачене досі рицарство та війська, нарешті, сам князь Вітольд, слава якого в той час широко гриміла по світу.

З цією метою він вирішив їхати «великими і найкоротшими шляхами», ніде не затримуючись довше, ніж потрібно для відпочинку коней. Бояри, котрі прибули з Бронішем з Цясноці, та інші литвини з Двору княгині, знаючи всі дороги й переходи, мали вести його і мазовецьких рицарів-добровольців від сельбища до сельбища, від городища до городища через неосяжні пущі, якими була вкрита більша частина Мазовії, Литви і Жмуді.

В лісах, за милю від Ковно, що його зруйнував сам Вітольд, стояли головні сили Скірвоїлла. Блискавично пересуваючись в разі потреби з місця на місце, влаштовуючи наскоки то на прусську границю, то на замки й укріплені городища хрестоносців, вони роздмухували полум'я війни по всій країні. Там вірний зброєносець і знайшов Збишка, а коло нього й Мацька, який прибув туди лише два дні тому. Привітавшись із Збишком, чех проспав цілу ніч, як убитий, і аж другого дня увечері пішов привітати старого рицаря. Стомлений і сердитий Мацько спитав його, чому він всупереч наказові не залишився в Спихові. Він подобрішав аж тоді, коли Збишко вийшов з намету, а чех, скориставшись з цієї нагоди, виправдався перед ним, розповівши про Твердий наказ Ягенки.,