Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 101)

Деякі мечі також були зроблені з міді, але більшість — з доброї сталі, яку привозили з Новгорода. Чех брав у руки ратища, мечі, сокири, смолисті, обсмалені на вогні луки і при світлі полум'я вивчав їх якості. Коней біля вогнищ було небагато, бо табуни їх паслися на віддалі, в лісах, під наглядом пильних конюхів, а тому що значні бояри хотіли мати своїх коней під рукою, то кілька десятків їх стояло в таборі, і боярські невільники годували їх із рук на окремому майданчику. Главу дивували ці дуже маленькі, кудлаті коні з могутніми шиями, настільки дивовижні, що західні рицарі вважали їх за якихось особливих лісових звірів, швидше схожих на єдинорогів, ніж на справжніх коней.

Тут великі бойові огирі ні до чого,— сказав досвідчений Мацько, згадуючи колишню свою службу у Вітольда,— бо великий одразу загрузне в трясовині, а тутешня шкапина пройде скрізь нарівні з людиною.

Але в полі,— озвався чех,— тутешні не встоять проти великих німецьких коней.

Звісно, що не встоять. Зате німець не втече від жмудина й не дожене його, бо їхні коні такі прудкі, як татарські, або й прудкіші.

А все-таки мені дивно. Я бачив бранців татар, котрих Зих припровадив до Згожелиць, ну — то ж дрібнота, такого всякий кінь понесе, а тут же люди рослі.

Люди тут і справді були здоровенні. При світлі вогнищ видно було з-під кожухів широкі груди і плечі. Всі, як один, вони були жилаві, але кощаві й високі, взагалі на зріст вони були вищі за всіх інших жителів литовських земель, бо жили на кращих і родючіших землях, в яких голод, що траплявся коли-не-коли в Литві, менше давався взнаки. Зате вони були ще дикіші за литвинів. У Вільні був великокнязівський двір, до Вільна сходилися священики із сходу й заходу, прибували посольства, наїжджали іноземні купці, через що жителі міста й околиць трохи освоювались з іноземними звичаями. А в цих краях іноземець з'являвся тільки в образі хрестоносця або мечоносця, які несли в глухі лісові сельбища вогонь, неволю і криваве хрещення. Тому все тут було грубіше, суворіше і ближче до стародавніх часів, все було вороже до всіляких нових порядків: і старі звичаї, і старі способи війни, і упертість в поганстві, бо поклонятися хресту навчав тут не провісник доброї новини з любов'ю апостола, а збройний німецький чернець з душею ката.

Скірвоїлло і значніші князі та бояри були вже християнами, бо наслідували приклад Ягелла й Вітольда. Інші, навіть найпростіші і найдикіші воїни, невиразно відчували, що давнім їх звичаям і давній вірі настає кінець. Вони готові були поклонитися хресту, аби тільки цей хрест підносила не німецька ненависна рука. «Ми просимо, щоб нас охрестили,— благали вони всіх князів і всі народи,— але пам'ятайте, що ми люди, а не звірі, яких можна дарувати, купувати і продавати». Тимчасом, поки стара віра згасала, як згасає вогнище, до якого не підкидають дров, а від нової серця одверталися тому, що німці впроваджували її силоміць, в душах жмудинів оселилася пустота, неспокій, жаль за минулим і глибокий смуток. Чех, який з дитинства зріднився з веселим солдатським гомоном, з піснями й гучною музикою, уперше в житті бачив такий тихий і похмурий табір. Лише де-не-де, коло віддалених від Скірвоїллового нума вогнищ, чути було звуки сопілки або пищалки, або слова тихої пісні, яку співав буртинікас. Воїни слухали з похиленими головами і втупленими в жар очима. Декотрі сиділи навпочіпки біля вогню, спершись на коліна ліктями й обхопивши долонями голови; в своїх шкурах вони були схожі на якихось лісових звірів. Але коли біля них проходили рицарі і вони підіймали голови, полум'я вогнищ освітлювало їх голубі очі й лагідні та зовсім, не хижі й не жорстокі обличчя, швидше схожі на смутні обличчя покривджених дітей. На скраїську табору на м'якому моху лежали поранені, яких пощастило винести з останньої битви. Ворожбити, так звані лабдариси і сейтони, бурмотіли над ними заклинання або лікували їхні рани, прикладаючи до них відоме тільки їм цілюще зілля, а вони тихо лежали, терпляче зносячи біль і страждання. З глибини лісу, від полян і лугів, чути було посвистування конюхів, часом зривався вітер, обгортаючи димом табір і сповнюючи шумом темний бір. Тимчасом вогнища почали... жевріти і згасати, запанувала ще глибша тиша, посилюючи враження, смутку й ніби пригнічення.

Збишко наказав бути напоготові людям, котрими командував і з якими легко міг розмовляти, бо серед них було трохи полочан, потім звернувся до свого зброєносця:

—Ну, ти вже достатньо надивився, а тепер час вертатися в намет.

— Справді, надивився,—відповів зброєносець,— та не дуже радує мене те, що бачив, бо одразу видно, що це побиті люди.

Двічі побиті: чотири дні тому під замком і позавчора коло переправи. А тепер Скірвоїлло хоче-йти туди третій раз, щоб зазнати третьої поразки.

Як же він не розуміє, що з таким військом проти німців він нічого не вдіє? Казав уже мені рицар Мацько, а тепер і сам я так думаю, що й у бою ці люди нічого не варті,

— І помиляєшся, бо навряд чи знайдеться в усьому світі хоробріший за них народ. Тільки вони б'ються купою, а німці в строю. Якщо вдається розірвати стрій, то частіше жмудин уколошкає німця, аніж німець жмудина. Але німці це знають і так змикаються, що стоять, як стіна.

— А щоб здобути замок, то, певне, нема чого й думати, — сказав чех.

—Тому що вони не мають для цього ніяких знарядь,—відповів Збишко. — Знаряддя є у князя Вітольда, і поки він не підійде, ми не вгриземо жодного замка, хіба що випадково або з допомогою зради.

Так розмовляючи, вони дійшли до намету, перед яким, горіло велике, підтримуване челяддю багаття, а В ньому коптилося всіляке м'ясиво, В наметі було холодно й вогко, тому рицарі, а з ними й Глава, полягали перед багаттям на шкурах.

Повечерявши, вони пробували заснути, але не могли. Мацько перевертався з боку на бік, а потім, побачивши, що Збишко. сидить перед багаттям, обнявши руками коліна, запитав:

Слухай! Чому ти радив іти під далеку Рагнету, а не під цей близький Готтесвердер? Навіщо тобі це?

У мене таке передчуття, що Дануська в Рагнеті і там менше охорони, ніж тут.

—Нам ніколи було поговорити, бо я був стомлений, а ти після тієї поразки збирав людей по лісі. Але Тепер скажи твердо: невже ти все життя будеш розшукувати

ту дівку?

—Вона не дівка, а моя дружина, — відповів Збишко.

Настало мовчання, Мацько добре розумів, що проти нього нічого заперечити. Коли б Дануська була й досі панною Юрандівною, старий рицар безперечно намовляв би небожа залишити її, але святість шлюбу зобов'язувала до пошуків, і Мацько навіть не ставив би такого запитання, якби був присутній на вінчанні та на весіллі, а так він і досі мимоволі вважав Юрандівну за дівчину.

Звичайно,—сказав він згодом.— Про що я мав за ці два дні спитати, то спитав, а ти сказав мені, що нічого не знаєш.

Бо таки не знаю, хіба крім того, що наді мною тяжить гнів божий.

Раптом Глава підвівся на ведмежій шкурі й почав уважно і з цікавістю прислухатись. — А Мацько сказав:

— Поки тебе сон не зморив, розкажи, що ти бачив, що робив і чого добився в Мальборзі?

Збишко одгорнув давно не стрижене волосся, що спадало йому аж на очі, трохи помовчав і став розказувати:

Дав би бог, щоб я стільки дізнався про Данусю, скільки знаю про Мальборг. Питаєте, що я там бачив? Бачив незмірну могутність хрестоносців, підтримувану всіма королями й народами, і не знаю, чи хто-небудь у світі здолає вистояти проти неї. Бачив замок, якого немає, мабуть, і в римського імператора. Бачив незліченні скарби, бачив панцери, бачив юрби озброєних ченців, рицарів і кнехтів, і реліквії, немов у римського папи, і кажу вам, що мені аж усередині похололо, коли я подумав: хто з ними може боротися? Хто їх подолає? Хто проти них устоїть? Кого не зламає їхня сила?

Нас, трясця їх матері! — не стримавшись, вигукнув Глава.

Слова Збишка здалися дивними й Мацькові, і хоч йому хотілося довідатись про всі пригоди юнака, він однак перебив його і сказав:

А ти забув про Вільну? Хіба мало ми сходилися з ними щит на щит, віч-на-віч! Хіба ти забув, як неохоче билися вони з нами, як нарікали на нашу запеклість: з ними, мовляв, мало коня натомити або списа зламати, а треба або чужу голову рубати або свою віддати! Були там і гості, котрі нас викликали, — і всі пішли з ганьбою. Чого ж це ти так розкис?

Не розкис я, бо й сам бився в Мальборзі, де билися по-справжньому. Але ви не знаєте всієї їхньої могутності.

Старий рицар розсердився.

А ти знаєш всю польську могутність? Ти бачив усі полки вкупі? Не бачив. Могутність хрестоносців тримається на людській кривді та зраді, у них нема жодної п'яді землі, яка б їм належала. Наші князі прийняли їх, як приймають у хату вбогу людину, й обдарували їх, а вони, набравшись сили, немов скажені собаки, покусали ті руки, що їх годували. Загарбали землі, підступом позахоплювали міста — ось де їхня сила! Але нехай би їм допомагали всі королі світу, однак день розплати й помсти настане.

—Якщо ви мені сказали розповісти, що я бачив, а тепер гніваєтесь, то краще я не буду говорити,— сказав Збишко.

Мацько деякий час сердито сопів, далі заспокоївся і сказав:

— А хіба не буває так? Стоїть у лісі сосна, немов та вежа, можна б подумати, що стоятиме століття, а стукнеш добре обухом, і загуде дупло та посиплеться порохня. Отака й могутність хрестоносців! Але я казав тобі розповісти, що ти там робив і чого добився. Ти кажеш, що бився там по-справжньому?