Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 100)
Глава сказав також, що крім цього наказу і природженої охоти до війни, його сюди привело ще й бажання в разі потреби негайно надіслати до Спихова гінця з вістями. «Панянка,— сказав він,— з своєю ангельською душею, всупереч, власному добру, молиться за Юрандівну. Але всьому має бути край. Якщо Юрандівни нема живої, то хай господь пошле їй царство небесне, бо вона ж була невинна, як ягня, а якщо знайдеться, то треба якнайшвидше попередити панянку, щоб вона виїжджала із Спихова до прибуття Юрандівни, а то від'їзд її скидатиметься на ганебне вигнання».
Мацько слухав його неохоче, час від часу повторюючи: «Це не твоє діло». Але Глава, вирішивши говорити все одверто, не турбувався цим і, нарешті, сказав: — Краще було панні залишатися в Згожелицях, вся ця подорож ні до чого. Ми запевнили її, бідолашну, що Юрандівни нема вже живої, а воно може виявитись інакше.
— А хто ж казав, що її нема живої, коли не ти? — сердито спитав Мацько.—Треба було держати язик за зубами. Я взяв її тому, що вона боялася Чтана
й Вілька.
Це був тільки привід,— відповів зброєносець.— Могла вона сидіти в Згожелицях безпечно, бо вони б там перешкоджали один одному. Але ви, пане, боялися, щоб в разі смерті Юрандівни панянка не обминула рук Збишка, тому і взяли її з собою.
Чого це ти так задер носа? Хіба ти вже пасований рицар, а не слуга?
Я слуга, але слуга панни, через те й піклуюся, щоб її не спіткала ганьба.
Мацько спохмурнів і задумався, він був невдоволений собою. Він не раз уже докоряв собі, що забрав Ягенку із Згожелиць: адже приїзд Ягенки. до Збишка принижував її гідність, а коли б Юрандівна знайшлася, — то й більше, ніж гідність. Він відчував також, що в зухвалих словах чеха полягає правда: адже коли він узяв Ягенку, щоб одвезти її до, абата, то міг і після його смерті залишити дівчину в Плоцьку, а проте привіз її аж до Спихова, щоб вона про всяк випадок була ближче до Збишка.
Мені це навіть на думку не спало,— сказав він, виправдуючись перед самим собою й чехом.— Вона сама напросилась їхати.
Звісно, що напросилась, бо ми запевнили її, що Юрандівни вже нема на світі і що братам її буде безпечніше без неї,— от вона я поїхала.
Ти її запевнив! — аж крикнув Мацько.
Я, і це моя вина. Але тепер усе виявиться. Треба, пане, щось робити, бо інакше — краще загинути.
Що ж ти тут зробиш,— нетерпляче сказав Мацько,— з таким військом, у такій війні!.. Коли щось вийде на ліпше, то аж у липні, бо у німців дві сприятливі для війни пори: зима або посушливе літо, а тепер воно не горить, а тільки тліє. Князь Вітольд, кажуть, поїхав до Кракова переговорити з.королем і заручитись його згодою і допомогою.
Але є ж тут поблизу замки хрестоносців. Якби здобути хоч зо два, ми або знайшли б Юрандівну, або дістали б відомості про її смерть.
А може, ні того, ні другого.
Зігфрід, безумовно, вивіз її кудись сюди. Це нам казали і в Щитні, і всюди, і самі ми так думали.
А ти бачив це військо? Вийди з намету та подивися. У деяких тільки дрюки в руках, а в деяких прадідівські мідні мечі.
Але я чув, що вони люди дуже войовничі!
— Та не їм, голопузим, здобувати замки, особливо такі, як у хрестоносців.
Дальшу розмову перебили, увійшовши, Збишко і Скірвоїлло, вождь жмудинів. Це був невеликий на зріст чоловік, але кремезний і плечистий. Груди його були такі опуклі, що здавалися горбатими, а незмірно довгі руки сягали аж до колін. Загалом він скидався на Зиндрама з Машковиць, славетного рицаря, з яким Мацько і Збишко свого часу познайомилися у Кракові, у нього була така сама величезна голова й такі самі криві ноги. Про нього говорили, що він добре розумівся на воєнній справі. Життя його пройшло у війнах з татарами, з якими він довгі роки бився на Русі, та з німцями, яких він ненавидів, мов лиху пошесть. В тих війнах він навчився говорити по-русинському, а потім, при дворі князя Вітольда, трохи по-польському; знав він і по-німецьки, принаймні повторював три слова: вогонь, кров і смерть. В його величезній голові завжди було повно воєнних задумів та підступів, яких хрестоносці не могли передбачити іяким не могли запобігти, тому його боялися по всіх приграничних комтуріях.
—Ми говорили про похід, — з незвичайним пожвавленням сказав Мацькові Збишко, — і прийшли сюди для того, щоб ви теж сказали свою думку досвідченого воїна.
Мацько посадив Скірвоїлла на вкритому ведмежою шкурою сосновому пеньку, потім наказав челядникові принести яндову меду, з якої рицарі стали набирати кухлями й пити. Коли вони добре напилися, Мацько запитав:
—Хочете вчинити наскок, чи що?
Хочемо потрусити німецькі замки...
Які саме?
Рагнету або Нове Ковно.
—Рагнету,— промовив Збишко.— Чотири дні тому ми були під Новим Ковном, і нас побили.
— Таки побили,— підтвердив Скірвоїлло. — Як так?
— Добре побили.
— Почекайте, — сказав Мацько,— бо я не знаю тутешньої країни. Де Нове Ковно і де Рагнета?
Звідси до Старого Ковна менш як миля,— відповів Збишко, а від Старого до Нового теж миля. Замок стоїть на острові. Ми хотіли туди переправитись, але нас розбили коло переправи. Переслідували півдня, аж поки ми не сховалися в оцих лісах, а військо так розпорошилось, що деякі воїни прийшли тільки сьогодні вранці.
—А Рагнета?
Скірвоїлло простягнув свою довгу, як гілляка, руку й показав на північ:
—Далеко! Далеко!
— Саме й добре, що далеко! — зазначив Збишко.— Там навколо все спокійно, бо скільки було збройних людей по той бік границі, всі посходились до нас. Тепер німці не сподіваються там ніякого нападу, отже, ми вдаримо на них зненацька.
—Він правильно каже, — озвався Скірвоїлло. Мацько спитав:
— І ви думаєте, що можна буде й замок здобути? Скірвоїлло заперечливо похитав головою, а Збишко відповів:
—Замок міцний, так що його можна здобути хіба випадково. Але ми спустошимо край, попалимо міста й села, знищимо запаси продовольства, а найголовніше — наберемо полонених, серед яких можуть бути знатні люди, котрих хрестоносці охоче викуповують або обмінюють...
Потім він звернувся до Скірвоїлла:
—Князю, ви самі визнали, що я казав правильно, а тепер зважте ще й таке: Нове Ковно на острові — там ми ні сіл не поруйнуємо, ні худоби не загарбаємо, ні полонених не наберемо. До того ж нас там тільки-но побили. Ех! Підемо краще туди, де нас зараз не сподіваються.
—Переможець найменше сподівається нападу, — пробурмотів Скірвоїлло.
Тут заговорив Мацько і став підтримувати пропозицію Збишка, бо зрозумів, що юнак має більше надії дізнатися чогось під Рагнетою, аніж під Новим Ковном, і що під Рагнетою легше буде схопити якогось визначного бранця, який придався б для обміну. Він також вважав, що в усякому разі краще йти далі й несподівано вдертися в менш безпечний край, ніж нападати на захищений самою природою острів, та ще й з міцним замком і сильною залогою.
Як досвідчений у воєнній справі чоловік, він говорив так ясно й наводив такі незаперечні доводи, що міг переконати кожного, його уважно слухали. Скірвоїлло часом ворушив піднятими бровами на знак згоди, часом бурмотів: «Правильно каже!» Нарешті він втягнув свою величезну голову між широкі плечі, так що здавався зовсім горбатим, і глибоко задумався.
Через деякий час він устав і, нічого не сказавши, почав: прощатися.
— То як же воно, князю, буде? — спитав Мацько.—
Куди вирушимо?
— Під Нове Ковно. І вийшов з намету. Мацько і чех якийсь час здивовано поглядали на Збишка, потім старий рицар ударив руками по стегнах і вигукнув:
— Тьху! Що воно за пень!.. Слухає, слухає, а потім своєї. Шкода й губи паскудити!..
— Чув я про нього, що він такий,— озвався Збишко,— та, правду кажучи, і весь тутешній народ упертий. Вислухає чужу думку, а потім зробить по-своєму.
—То чого ж він питає?
— Бо ми пасовані рицарі, та й для того, щоб розглянути кожну річ з усіх боків. Але він не дурний.
— Можливо, що під Новим Ковном нас теж найменше сподіваються, — зауважив чех.— І саме через те, що недавно побили нас. І з цього погляду він має рацію...
— Ходім побачимо тих людей, якими я командую,— сказав Збишко, якому було душно в наметі.— Треба їх попередити, щоб були готові.
І вони вийшли. Надворі вже була темна і хмурна ніч; у темряві горіли вогнища, коло яких сиділи жмудини.
Для Мацька і для Збишка, які служили колись у Вітольда й надивились на литовських та жмудських воїнів, видовище табору не являло собою нічого нового; але чех дивився на них з цікавістю, разом з тим міркуючи, чого від таких людей можна сподіватися в бою, і порівнюючи їх з польським та німецьким рицарством. Тйбір стояв у низині, оточеній багнами й бором, і був цілковито забезпечений від нападу, бо ніяке інше, військо неспроможне було перебратися через ці зрадливі мочари. Сама низовина, в якій стояли курені, також була грузька й болотиста, але вони встелили її таким грубим шаром ялинового гілля, що відпочивали на-ньому, немов на найсухішому місці. Князеві Скірвоїллу нашвидку спорудили щось схоже на нум — литовську хату з землі й необтесаних колод, для інших знатних людей сплели з гілля кілька десятків куренів, а прості воїни сиділи коло вогнищ, під голим небом, захищені від негоди й дощів лише кожухами та шкурами, які вони носили на голому тілі. В таборі ще ніхто не спав, бо люди, не мавши чого робити після останньої поразки, виспалися вдень. Декотрі сиділи або лежали коло яскравих вогнищ, підкладаючи в них сушняк та галуззя ялівцю, інші греблись у попелі вже згаслих вогнищ, від яких розходився дух печеної ріпи, звичайного харчу литвинів, і сморід припаленого м'яса. Поміж вогнищами видно було і стоси зброї, складеної поблизу, щоб кожному в разі: потреби можна було одразу схопити свою. Глава з цікавістю придивлявся до ратищ з довгими й тонкими наконечниками, викутими з гартованого-заліза, до келепів, зроблених з дубових одземків, оббитих кременями або цвяхами, до сокир з короткими держаками, подібних до польських топірців, якими була озброєна кіннота, і сокири майже з такими довгими держаками, як у бердишів, якими озброєна була піхота. Траплялися серед них і мідні, виготовлені ще в ті стародавні часи, коли в цих глухих краях залізо було в мізерному вжитку.