Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 5)
Мені дуже хотілося б поговорити по телефону з Генрієттою, але теологи ще й досі не винайшли засобів зв’язку для таких розмов. Я заглянув у телефонну книгу — знайшов батьків номер: «Шнір Альфонс, доктор гоноріс кауза, генеральний директор». «Доктор гоноріс кауза» було для мене новиною. Набираючи номер, я в думці вирушив додому: вниз по Кобленцерштрасе, далі по Еберталее, завернув ліворуч до Рейну. Всього якась година ходу. Тим часом почувся голос служниці:
— Особняк доктора Шніра.
— Я хотів би поговорити з фрау Шнір, — мовив я.
— А хто це дзвонить?
— Шнір, — відповів я. — Ганс, рідний син вищезгаданої дами.
Служниця ікнула і, перш ніж відповісти, подумала хвильку; я відчув через шестикілометровий провід, що вона розгубилась. Між іншим, від неї пахло приємно, лише милом та свіжим лаком для нігтів. Певно, вона хоч і знала про моє існування, але не одержала щодо мене ніяких вказівок. Мабуть, до неї дійшли лише чутки: відщепенець, зайдиголова.
— Можу я впевнитись, що це не жарт? — зрештою запитала вона.
— Можете бути певною, — відповів я. — Якщо потрібно, я ладен назвати особливі прикмети моєї матері. Родимка на підборідді, бородавка...
Служниця засміялась, сказала:
— Вірю, вірю! — і ввімкнула материн апарат.
Наша домашня телефонна система досить складна. Сам батько має три різні апарати: червоний — для буровугільної промисловості, чорний — для біржі, а третій, білий, — для приватних розмов. У матері тільки два апарати: чорний — для «Об’єднаного комітету товариств по примиренню расових суперечностей», а білий — для приватних розмов. І хоча особистий рахунок матері в банку становить шестизначну цифру, користування її телефоном (і, звичайно, поїздки в Амстердам та інші місця) оплачує «Об’єднаний комітет».
Цього разу служниця переплутала апарати і мати відповіла офіційно, по чорному телефону:
— «Об’єднаний комітет товариств по примиренню расових суперечностей».
На якусь мить я онімів. Якби вона відповіла: «Фрау Шнір слухає», я, мабуть, сказав би їй: «Це говорить Ганс. Як ся маєте, мамо?» А так я випалив:
— З вами говорить делегат «Об’єднаного комітету жидовствуючих янкі». Я тут проїздом. Будь ласка, з’єднайте мене з вашою дочкою...
Я й сам злякався своїх слів. Мати зойкнула, потім схлипнула так, що мені зразу стало зрозуміло, наскільки вона постаріла. Мати сказала:
— Ти цього ніяк не можеш забути, правда?
Сльози навернулись мені на очі, і я стиха промовив:
— Забути? Ви б цього хотіли, мамо?
Вона мовчала, чути було тільки її старечий плач, який так налякав мене. Я вже не бачив її років з п’ять, тепер їй уже, мабуть, за шістдесят. На якусь мить я ніби й справді повірив, що мати може з’єднати мене з Генрієттою. У всякому разі, вона любить повторювати, що в неї, «можливо, є навіть прямий зв’язок з небом»; говорить вона про це з апломбом, як усі тепер люблять говорити: зв’язки з партією, з університетом, з телебаченням, з міністерством внутрішніх справ.
А мені так хотілося почути голос Генрієтти — нехай би вона сказала хоч «ніщо» або навіть «погань». В її устах це звучало зовсім не вульгарно. Коли вона сказала це слово Шніцлеру, який завів розмову про її «містичну обдарованість», воно прозвучало не гірше ніж «сніг». (Шніцлер — письменник, один з тих паразитів, що жили у нас під час війни; він завжди говорив про якусь «містичну обдарованість». Коли Генрієтта впадала в свій замріяний стан і досить було йому тільки почати про це, як вона просто говорила: «Погань»). Вона могла сказати і щось інше, наприклад: «Сьогодні я знову побила того недоумкуватого Фоленаха», або що-небудь по-французьки: «La condition du monsieur le Comte est parfaite».[6] Часом сестра допомагала мені готувати уроки, і ми завжди сміялися, що вона іншим готує уроки так добре, а собі — так погано.
Проте замість голосу Генрієтти я чув лише старечий плач матері й спитав:
— А як тато?
— О, — мовила мати, — він постарів, постарів і помудрішав.
— А Лео?
— О, Ле старанний, дуже старанний, — відповіла вона, — йому пророчать блискуче майбутнє в теології.
— О боже, — зітхнув я, — така іронія долі: Лео богослов!
— Нам було так гірко, що він перейшов у католицтво, — мовила мати, — але ж воля святого духа не підвладна нам.
По голосу я відчув, що вона вже подолала своє хвилювання, і мене якусь мить кортіло спитати її про Шніцлера, який і досі вчащав у наш дім. Той опасистий, випещений чолов’яга раніше весь час базікав про шляхетних європейців та почуття власної гідності германців. Пізніше я з цікавості якось прочитав один з його романів. «Кохання по-французьки» — звався він і виявився нуднішим за саму назву. Надзвичайною оригінальністю в романі було те, що герой — полонений французький лейтенант-блондин, а героїня — дівчина-німкеня з долини Мозеля — брюнетка. Шніцлер здригався кожного разу, коли Генрієтта — по-моєму, це сталося всього двічі — вживала слово «погань», і твердив, ніби людям з «містдчною обдарованістю» часто буває властива «нестримна пристрасть вивергати непристойні слова» (а втім, у Генрієтти ніякої нестримної пристрасті до цього не було, і вона зовсім не «вивергала» тих слів, а вимовляла їх просто між іншим), і» щоб довести свою правоту, діставав з книжкової полиці п'ятитомну «Християнську містику» Герреса. В романі Шніцлера все, звичайно, було витонченим, там «назви французьких вин дзвенять поетично, немов кришталеві бокали закоханих, що п’ють за свою любов». Роман закінчується таємним вінчанням; але це викликало невдоволення цензури, і вона місяців на десять заборонила Шніцлеру друкуватись. Американці прийняли його з розкритими обіймами — як «борця Опору» — в своє управління культури, і тепер він гасає по всьому Бонну, розповідаючи кожному стрічному, що націсти забороняли його твори. Такому лицеміру й брехати не треба, щоб завжди «йти за курсом». А втім, саме він змусив нашу матір послати нас у націстські воєнізовані організації: мене — в «Юнг-фольк», а Генрієтту в «Спілку німецьких дівчат». «В цю годину, ласкава пані, ми всі мусимо триматись разом — разом діяти і разом страждати». Я ніби зараз бачу його: ось він стоїть біля каміна з батьковою сигарою в руці й теревенить: «Деякі несправедливості, що їх жертвою став я особисто, не можуть затьмарити моєї ясної об’єктивної віри в те, що фюрер... — тут голос його справді задрижав, — що наш фюрер уже тримає в своїх руках наш порятунок». І це говорилося за якихось півтора дня до того, як американці ввійшли в Бонн.
— А що тепер поробляє Шніцлер? — запитав я матір.
— У нього все прекрасно, — відповіла вона. — В міністерстві закордонних справ без нього й дихнути не можуть.
Вона, звичайно, все забула про колишнього Шніцлера, мене навіть дивує, що вираз «жидовствуючі янкі» взагалі викликає у неї якісь спогади. Я вже давно перестав каятися, що почав розмову з матір’ю в такому тоні.
— А як мій дідусь? — поцікавився я.
— Неймовірно чудово, — сказала вона. — Він просто незламний. Скоро відзначатиме своє дев’яностоліття. Я збагнути не можу, як він так тримається.
— Це дуже просто, — мовив я, — таких дідуганів не підточують ні спогади, ані докори сумління. Він дома?
— Ні, — відповіла мати, — поїхав на півтора місяця на острів Іск’я.
Ми обоє замовкли. Я ще й досі не цілком опанував свій голос, а мати вже зовсім заспокоїлась і невдовзі спитала мене:
— Але з яким наміром ти, власне, подзвонив — я чула, у тебе знову щось не гаразд. Мені розповіли, що в тебе якісь невдачі в роботі.
— Он як! — вихопилось у мене. — Ти, певно, боїшся, що я проситиму у вас грошей, але цього, мамо, тобі не слід боятись. Ви ж однаково не дасте мені нічого. Доведеться вдатися до суду, бо я таки потребую грошей для поїздки в Америку. Один добродій запропонував мені там вигідне діло. Щоправда, чоловік той «жидовствуючий янкі», але я вже постараюсь не допустити ніяких расових суперечностей.
Тепер мати й не збиралась плакати. Перш ніж покласти трубку, я ще почув якісь її міркування про принципи. Між іншим, від неї пахло тим, що й завжди: нічим. «Від справжньої дами нічим не пахне» — такий один з її принципів. Мабуть, мій батько саме тому знайшов собі таку гарненьку коханку, яка, напевно, «нічим не пахне», але схожа на запашну квіточку.
6
Підмостивши собі під спину всі диванні подушечки й задерши якнайвище хвору ногу, я підсунув до себе телефон і подумав, чи не сходити в кухню та не принести сюди з холодильника ще й пляшку з коньяком?
Оте «невдачі в роботі» прозвучало в устах матері особливо єхидно, вона навіть не намагалася приховати свій тріумф. Мабуть-таки, я був надто наївним, гадаючи, що тут, у Бонні, ніхто не знає про мій провал. Коли знала мати, значить, знав батько, знав і Лео, а від нього — Цюпфнер, усе їхнє «коло» і Марі. Це прикро вразить її, дужче, ніж мене. Якби я кинув пити, то досить скоро знову досяг би того рівня, який мій агент Цонерер називає «помітно вище середнього», і цього б вистачило, щоб дотягнути останні двадцять два роки, що лишилися до стічної канави. Що найбільше Цонерер завжди вихваляє, так це мій «широкий професійний діапазон»; на мистецтві так чи інакше він аністілечки не розуміється і судить про нього з майже геніальною наївністю просто по успіху. Тут він трохи таки розбирається і добре знає, що я ще років з двадцять можу прохалтурити вище рівня тридцяти марок.