Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 4)
Генрієтта в синьому капелюшку і з рюкзаком за плечима. Вона вже більше не повернулась, і ми й досі не знаємо, де її поховано. Коли закінчилась війна, хтось заходив до нас і сказав, що вона «полягла під Леверкузеном».
Ті турботи про «священну німецьку землю» здаються мені незвичайно комічними, особливо коли подумаю, що значною частиною акцій буровугільної компанії протягом життя двох поколінь володіє наша родина. Ось уже сімдесят років Шніри загрібають немалі гроші на гірничих розробках, вгризаючись в оцю «священну німецьку землю»: села, ліси і замки падають перед екскаваторами, як мури єрихонські.
Лише через кілька днів по тому я дізнався, хто міг заявити авторське право на вираз «жидовствуючі янкі»: Герберт Калік, на той час — чотирнадцятилітній фюрер нашої дитячої групи, якому мати моя великодушно віддала в розпорядження наш парк, щоб ми всі навчилися стріляти з протитанкового гранатомета фаустпатрона. Мій восьмирічний брат Лео теж брав участь у вправах, я побачив, як він урочисто крокує повз тенісний майданчик з учбовим фаустпатроном на плечі: вираз обличчя в нього був такий серйозний, як буває тільки у дітей. Я зупинив його і запитав:
— Що це ти затіяв?
Обличчя Лео стало ще серйознішим, і він промовив:
— Я буду вервольфом, а ти хіба ні?
— Чому ні, — відповів я і пішов разом з ним до тиру, де Герберт Калік саме розповідав про якогось хлопця, що в свої десять років уже одержав залізний хрест першого класу десь там, у далекій Сілезії, знищивши фаустпатроном три російські танки. Коли хтось із хлопчаків запитав, як же звати того героя, я сказав: — Рюбецаль![5]
Герберт Калік аж позеленів та як крикне на мене:
— Ти нікчемний пораженець!
Я нахилився, схопив жменю попелу і жбурнув Герберту прямо в пику. Всі накинулись на мене, тільки Лео дотримував нейтралітету — він плакав, але не обороняв мене, і я з переляку кинув Герберту в обличчя:
— Націстська свиня!
Ці слова я одного разу прочитав на шлагбаумі залізничного переїзду. Я навіть точно не знав, що вони означають, проте відчував, що тут вони доречні. Герберт Калік в ту ж мить припинив бійку і став діяти офіціально: заарештував мене й звелів замкнути в сараї, де зберігалося різне начиння з нашого тиру — мішені, указки тощо, а сам тим часом зібрав по тривозі моїх батька й матір, учителя Брюля та ще одного націста. Я ревів від люті, топтав ногами мішені і весь час кричав хлопчакам, які охороняли мене знадвору:
— Всі ви націстські свині!
Через годину мене поволокли в нашу вітальню на допит. Учитель Брюль просто втратив самовладання і тільки повторяв, як папуга:
— Викорчувати з коренем, з коренем вирвати!
Мені й досі не ясно, що він мав на увазі: фізичну розправу чи вжив цей вираз у переносному значенні. Треба буде йому написати в педагогічну академію і попросити роз’яснення — заради історичної правди.
Присутній тоді націст, заступник ортсгрупенляйтера Левеніх, повівся розумніше. На всі вимоги суворо покарати мене він відповідав:
— Але ж ви зважте на те, що малюкові нема ще й одинадцяти років.
А що він впливав на мене трохи заспокійливо, то я навіть відповів на його запитання, звідки я знаю ці зловісні слова:
— Прочитав на шлагбаумі, на Аннабергерштрасе.
— А тобі їх ніхто не говорив? — допитувався Левеніх. — Я маю на увазі, чи ти не чув їх з чиїхось уст?
— Ні, — відповів я.
— Та хлопець же навіть не розуміє, що він сказав, — озвався тут і мій батько, кладучи руку мені на плече.
Брюль люто визвірився на нього, потім боязко оглянувся на Герберта Каліка. Видно, батько тим жестом надто вже переборщив у своєму співчутті до мене.
Мати моя, хлипаючи, сказала своїм неприємно солодким голосом:
— Він сам не знає, що творить, сам не знає, — інакше я мусила б відректися від нього.
— То й відрікайся! — відрубав я.
Все це відбувалось у нашій велетенській вітальні з її помпезними, вкритими чорним лаком дубовими меблями, з дідовими мисливськими трофеями на широкій дубовій панелі, з великими келихами й чашами та важкими книжковими шафами із свинцевим плетивом на склі дверцят.
З Ейфеля долинала артилерійська канонада — фронт був уже на відстані якихось двадцяти кілометрів, — часом я чув навіть кулеметну стрілянину. Герберт Калік, блондин з блідим фанатичним обличчям, узяв на себе роль прокурора: він весь час нервово постукував кісточками пальців по серванту й наполягав:
— Вимагаю жорстокої кари, нещадної жорстокості!..
Мені присудили під наглядом Герберта викопати протитанковий рів у нашому парку, і я вже по обіді, наслідуючи традицію Шнірів, рився в німецькій землі, щоправда, всупереч традиції Шнірів, власноручно. Я копав канаву вздовж улюбленої дідової клумби троянд — прямо на мармурову копію Аполлона Бельведерського — і вже заздалегідь радів, що від мого землекопського запалу статуя ось-ось повалиться; та моя радість була передчасною: статую знищив маленький веснянкуватий хлопчина, якого звали Георгом. Через необережність Георга граната вибухнула у нього в руках та й розірвала на шматки і його самого, і Аполлона. Коментар Герберта Каліка до цього лиха прозвучав досить лаконічно:
— На щастя, Георг був сиротою.
5
Я виписав з телефонної книги на окремий аркуш номери всіх, кому доведеться дзвонити; ліворуч стовпчиком імена тих, у кого можна стрельнути грошей: Карл Емондс, Генріх Белен — обидва мої товариші по школі, перший раніше вивчав теологію, а тепер учителює, другий — капелан; далі записав Белу Брозен — коханку мого батька; а праворуч, теж стовпчиком, імена тих, до кого міг звернутись по гроші лише в крайньому разі: батька, матір, Лео (у того я міг попросити, але він їх майже ніколи не мав — усе роздавав), членів католицького «кола»: Кінкеля, Фредебойля, Блотерта, Зоммервільда; між цими двома стовпчиками — Моніка Сільвс; це ім’я я обвів гарненьким візерунком.
Карлу Емондсу я мусив послати телеграму й попросити, щоб він подзвонив мені. У нього вдома телефону немає. Охоче подзвонив би першій Моніці Сільвс, але доведеться відкласти цю розмову на закуску: наші з нею взаємини в такій стадії, що зневажати її — як фізично, так і метафізично — було б просто неввічливо. Отут я потрапив у жахливе становище: відтоді як Марі, говорячи її словами, «охоплена метафізичним страхом», втекла від мене, я, будучи однолюбом, мимоволі жив ченцем. Правду кажучи, в Бохумі я майже навмисне посковзнувся і впав на коліно, щоб припинити свої гастролі й повернутися в Бонн. Я ледве міг стерпіти страждання від того, що в релігійних книгах Марі помилково зветься «плотським бажанням». Я надто поважаю Моніку, щоб з нею вгамовувати потяг до іншої жінки. Коли б у тих релігійних книгах стояло: «потяг до жінки», то й тоді це було б досить грубо, хоча все ж трохи краще, ніж «плотське бажання». Слово «плоть» нагадує мені хіба що м’ясні лавки, та навіть і в них мало що лишилось від плоті. І коли я собі уявляю, що Марі робить з Цюпфнером те, що має робити лише зі мною, моя меланхолія переходить у розпач.
Я довго вагався, перш ніж розшукав Цюпфнерів номер телефону й записав до тих, у кого не збирався «стрельнути». Марі дала б мені грошей, одразу віддала б усі, скільки має, вона прийшла б сама й допомогла б мені, особливо коли б почула про всі мої напасті, але Марі може прийти тільки в супроводі Цюпфнера чи когось іншого... Шість років — досить довгий час, і тепер їй не місце ні в домі Цюпфнера, ні за його столом, ні в його постелі. Я навіть ладен був боротися за Марі, хоча слово «боротися» викликає в моїй уяві тільки фізичні дії, а отже, і смішні: бійку з Цюпфнером. Марі ще не вмерла для мене, як, по суті, вмерла для мене моя мати. Я вірю, що живі бувають мертвими, а мертві живими не так, як вірять християни й католики. Для мене той хлопець, Георг, що підірвався фаустпатроном, живіший за мою матір. Я й зараз бачу веснянкуватого, невправного хлопчину на площадці перед Аполлоном, чую крик Герберта Каліка: «Не так, не так!..» Чую вибух, моторошний зойк і потім коментар Каліка: «На щастя, Георг був сиротою»; а ще через півгодини за вечерею, за тим самим столом, де мене судили, моя мати каже до Лео: «О, ти краще це зумієш, аніж той дурник, правда?» Лео киває головою, а батько переводить погляд на мене і не знаходить ніякої втіхи в очах свого десятилітнього сина.
Мати моя вже багато років головує в «Об’єднаному комітеті товариств по примиренню расових суперечностей»; вона їздить у будинок Анни Франк, іноді навіть до Америки, в американських жіночих клубах виступає з лекціями про каяття німецької молоді, і все тим самим солоденьким, простодушним голоском, яким вона, мабуть, і Генрієтті сказала на прощання: «Будь молодчиною, доню». Той голос я можу почути по телефону коли захочу, а голосу Генрієтти — ніколи. У неї був на диво низький голос, а сміх — дзвінкий. Одного разу під час гри в теніс ракетка випала у неї з рук, вона стала замріяно дивитись на небо і забула про все на світі, а вдруге, за обідом, упустила ложку в суп; мати скрикнула, а далі стала дорікати за плями на сукні та скатерці; Генрієтта нічого й не чула, а коли опам’яталась, то спокійно взяла з тарілки ложку, витерла її об серветку й продовжувала їсти; коли ж вона і втретє поринула в такий стан — це було під час гри в карти біля каміна, — мати по-справжньому розлютилась і заверещала: «Знов у тебе ця ідіотська мрійність!» — Генрієтта глянула на неї і спокійно відповіла: «А що хіба? Я просто не хочу більше», — та й кинула свої карти в камін. Мати вихопила їх з вогню, обпекла пальці, але таки врятувала карти, крім чирвової сімки, яка трохи обгоріла. Після того ми вже не могли грати в карти, не думаючи про Генрієтту, хоча мати намагалась поводитись так, «ніби нічого й не сталося». Вона взагалі й не лиха, але якась незбагненно дурна і скупа. Навіть не дозволила купити нові карти, і, по-моєму, та обгоріла чирвова сімка служить і досі їй і ні про що не нагадує, коли потрапляє під руки в пасьянсі.