Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 23)

— Алло!

— Перепрошую, — почувся голос Зоммервільда, — сподіваюсь, я не перешкодив вам докінчити яке-небудь подвійне сальто.

— Я не акробат, — злісно відповів я, — я тільки клоун, а це велика різниця, не менша, як між єзуїтом і домініканцем, і якщо тут щось і станеться подвійне, то тільки подвійне вбивство.

Він зареготав.

— Ех, Шнір, Шнір, — сказав він, — я серйозно турбуюсь за вас. Ви, певно, приїхали в Бонн, щоб усім нам по телефону об’явити війну?

— Хіба це я подзвонив вам, — закинув я, — а не ви мені?

— А, — сказав він, — невже це так уже важливо, хто кому подзвонив?

Я промовчав.

— Мені добре відомо, — продовжував Зоммервільд, — Що ви не любите мене, а я — вас це здивує, — я люблю вас, і ви мусите визнати за мною право проводити в життя певні принципи, в які я вірю і які репрезентую.

— При потребі — навіть силою, — докинув я.

— Ні, — заперечив він, і голос його звучав чітко, — ні, не силою, але наполегливо, саме так, як того хотіла особа, що про неї йде мова.

— Чому ви говорите «особа», а не Марі?

— Бо для мене важливий якомога об’єктивніший підхід до справи.

— В цьому ваша велика помилка, прелате, — мовив я, — в даному разі йдеться про винятково суб’єктивну справу.

Мені було холодно в самому халаті, сигарета у мене в роті намокла, і я не міг затягнутись як слід.

— Я не тільки вас, а й Цюпфнера порішу, якщо Марі не повернеться до мене, — сказав я.

— О боже мій, — роздратовано мовив він, — не вплутуйте ви Геріберта в цю справу.

— Ну ви й жартівник, — сказав я, — якийсь суб’єкт віднімає в мене дружину, і саме його я не повинен вплутувати в цю справу...

— Він не суб’єкт, і фрейлейн Деркум не була вашою дружиною, а до того ж — він не віднімав її у вас, вона сама пішла.

— Цілком добровільно, так?

— Так, — відповів він, — цілком добровільно, хоча, можливо, й не без боротьби між природою та надприродним.

— Он як! — здивувався я. — А де ж у цьому ділі оте «надприродне»?

— Шнір, — роздратовано сказав він, — попри всі ваші невдачі, я вважаю вас хорошим клоуном, проте в теології ви анічогісінько не тямите.

— І все ж доволі, щоб зрозуміти, що ви, католики, такі ж жорстокі до мене, невіруючого, як іудеї до християн, а християни до поганів. Я тільки й чую од вас: теологія, закон, — і все це, власне, тільки заради ідіотського клаптя паперу, що його має видати не хто інший, як держава.

— Ви, Шнір, плутаєте привід і причину, — зауважив він, — але я вас розумію, цілком розумію.

— Нічого ви не розумієте, — сказав я, — а внаслідок усього цього вийде подвійне перелюбство: уперше Марі вчинить його, коли зійдеться з вашим Герібертом, а вдруге — коли вона одного чудового дня знову втече від нього зі мною. Звичайно, я не такий витончений митець, а головне — не досить християнин, щоб який-небудь прелат сказав мені: «А чому б вам, Шнір, і далі не жити в гріховному зв’язку?»

— Ви не збагнули теологічного зерна в різниці між вашим випадком і тим, про який ми тоді дискутували.

— Яка ж тут різниця? — запитав я. — Може, вона полягає в тому, що Безевіц по-вашому благорозумніший і служить вашій братії локомотивом католицької віри?

— Та ні ж бо, — щиро засміявся він, — різниця тут церковно-правова. Б. жив з розлученою жінкою і не міг повінчатися в церкві, тоді як вашому вінчанню ніщо не перешкоджало, бо фрейлейн Деркум ще не вінчалася й не розлучалась.

— Я вже погодився підписати який хочете документ, — сказав я, — навіть ладен був пристати до католицької віри.

— Але з якою зневагою!..

— То що ж я — мав лицемірити, прикидатися, ніби всією душею вірю в те, у що не вірю? Якщо ви наполягаєте на праві й законі, тобто на суто формальній стороні справи, то чому ж тоді закидаєте мені відсутність певних Почуттів?

— Я вам нічого не закидаю.

Я промовчав. Зоммервільд сказав правду, і мені стало неприємно від його правоти. Марі пішла від мене, а вони, звичайно, прийняли її з розкритими обіймами, проте якби вона хотіла лишитися зі мною, ніхто б її не змусив кинути мене.

— Алло, Шнір, — гукнув Зоммервільд, — ви ще біля апарата?

— Так, я біля апарата, — відповів я. Розмова з ним по телефону уявлялась мені інакше. Думав підняти його з постелі о пів на третю ночі, вилаяти добре і пригрозити йому.

— Що я можу зробити для вас? — запитав він стиха.

— Нічого, — відповів я. — Якщо ви мені скажете, ніби таємні переговори в ганноверському готелі були спрямовані виключно до того, щоб Марі стала мені ще вірнішою, то й тоді я вам повірю.

— Ви, Шнір, мабуть, не помітили, що в ваших стосунках з фрейлейн Деркум наступила криза, — сказав він.

— А ви тільки цього й чекали, щоб сунути свого носа, — закинув я, — вказати їй законну й відповідну церковному праву лазівку, щоб звільнитися від мене. А я то завжди гадав, ніби католицька церква проти розлучень.

— Горе мені, та й годі, з вами, Шнір, — вигукнув він, — не будете ж ви від мене, католицького пастора, вимагати, щоб я підтримував бажання жінки й надалі жити в гріхах!

— А чому б і ні? — сказав я. — А так ви штовхаєте її на шлях розпусти і шлюбної зради; якщо ви, як пастор, берете на себе таку відповідальність, то що ж, будь ласка.

— Ваш антиклерикалізм просто приголомшує мене. Щось подібне я спостерігав лише у католиків.

— Зовсім я не антиклерикал, не вигадуйте казна-чого — я всього-на-всього тільки анти-Зоммервільд, бо ви повели нечесну гру і взагалі дворушник.

— Боже мій, — вжахнувся він, — а це ж іще чому?

— Як послухаєш ваші проповіді, то здається, ніби серце у вас величезне, як напнутий парус, а потім виявляється, що ви шушукаетесь по готелях, шахраюєте. Я в поті чола заробляю собі на хліб, а ви тим часом збиваєте з пуття мою дружину, навіть не вислухавши мене. Це нечесно й підступно, але чого іншого можна чекати від естета?

— Ну що ж, картайте мене, ображайте, — сказав він. — Я вас розумію, як ніхто інший.

— Нічого ви не розумієте, ви влили в душу Марі прокляту отруту. А я, щоб ви знали, люблю чисті напої: мені чистий самогон любіший, ніж підроблений коньяк.

— Говоріть, говоріть, — сказав він, — вам треба виговоритись; усе це звучить так, ніби вас зачепило за саме серце.

— А таки зачепило, прелате, за серце і за душу, бо йдеться про Марі.

— Настане час, коли ви, Шнір, усвідомите, що були несправедливі до мене. І в цьому питанні, і взагалі... — В голосі його забриніла сльозлива нотка. — А що стосується мого «нечистого напою», то ви, певно, забуваєте одну істину: коли людину мучить спрага, звичайна спрага, то краще дати їй якогось пійла, аніж не дати нічого.

— Але ж у вашому святому письмі сказано про чисту прозору воду — чому ж ви не частуєте нею людей?

— Може, це виходить і так, — сказав він тремтячим голосом, — і лише тому (я користуюсь вашим порівнянням), тому, що я стою в самому кінці довгого ряду людей, які черпають і передають воду з джерела, — можливо, я стою в тому ряду сотий чи навіть тисячний, і до мене Доходить вода уже не такою свіжою. Крім того, я хочу вам, Шнір, сказати ще одне... Ви слухаєте?

— Слухаю, — відповів я.

— Ви можете любити жінку, навіть не живучи з нею.

— Он як! — здивувався я. — Зараз ви, певно, заведете мову про діву Марію.

— Не глузуйте, Шнір, це вам не до лиця.

— Я зовсім не глузую, — сказав я, — бо цілком спроможний поважати те, чого не розумію. Проте вважаю фатальною помилкою ставити за приклад діву Марію молодій дівчині, яка не хоче йти в черниці. Одного разу я навіть прочитав лекцію на цю тему.

— Навіть так? — здивувався він. — Де ж це було?

— Тут, у Бонні, — відповів я, — дівчатам з групи Марі. Я приїздив з Кельна до них на молодіжний вечір, показав дівчатам кілька своїх фокусів, а потім говорив з ними про діву Марію. Якщо цікавитесь, то розпитайте Моніку Сільвс. Звичайно, я не міг балакати з дівчатами про те, що ви називаєте «плотським бажанням»! Ви ще слухаєте?

— Слухаю і дивуюсь, — мовив він. — Ви таки справді стаєте вульгарним, Шнір.

— Достобіса, прелате, — не витримав я, — адже весь процес, внаслідок якого з’являються на світ діти, теж досить вульгарне діло. Але, якщо вам це приємніше, ми можемо поговорити й про лелеку... Все, що говориться в ваших «колах», виголошується в проповідях і пишеться в святому письмі про це вульгарне діло, — чистісіньке лицемірство. В глибині душі ви, католики, дивитесь на нього як на свинство, мимоволі узаконене шлюбом, або ж ілюзорно відділяєте плотське від того, що, крім плотського, належить до цього діла, — але ж саме те, що, крім плотського, належить сюди, і є найскладніше. Навіть заміжня жінка, що ледве терпить свого законного чоловіка, не є сама тільки плоть, і якийсь найбрудніший п’яниця, що йде до повії, не є сама тільки плоть, як і та повія. Ви поводитеся з усім «тим ділом», як з карнавальною вертушкою, а воно — справжній динаміт.

— Шнір, — в’яло озвався Зоммервільд, — мене дивує, як багато ви думали про «це діло».

— Дивує! — вигукнув я. — А чом вас не дивують оті безмозкі тварюки, що дивляться на своїх дружин як на звичайнісіньку законну власність? Спитайте Моніку Сільвс, що я тоді говорив про це дівчатам. Відколи я відчув, що сам належу до чоловічого роду, я майже ні про що інше не думав так серйозно. А вас це дивує?

— Але ж ви не маєте ніякої, навіть найменшої уяви про право і закон. А втім, ці речі — якими складними вони б не були — потребують певного впорядкування.