Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 15)

Навіть гардероб та двері комірчини для служниці в передпокої були пофарбовані в іржавий колір.

Дзвінок до Кінкеля нічого доброго мені не обіцяв, проте я все ж набрав його номер. Він завжди удавав з себе палкого шанувальника мого мистецтва, а кожному, хто хоч трохи знає наше ремесло, відомо, що навіть од найменшої похвали якогось робітника сцени груди артиста мало не розпирає гордість. Мені хотілося порушити вечірній спокій християнина Кінкеля, а до того ж я сподівався вивідати в нього, де Марі. Він був главою їхнього «кола», колись вивчав теологію, та потім заради однієї красуні кинув той факультет і став юристом; тепер мав семеро дітей і вважався «одним з кращих наших фахівців у галузі соціальної політики». Можливо, так воно й було, тут я йому не суддя. Перш ніж познайомити нас, Марі дала мені прочитати його брошуру «Шлях до нового порядку»; прочитавши той трактат, що, до речі, сподобався мені, я уявляв собі Кінкеля високим, делікатним блондином, та коли потім уперше побачив його — товстого, присадкуватого, з чорним густим волоссям чоловіка, від якого аж пашіло здоров’ям, — не міг повірити, що це він. Можливо, я так причіпливо ставлюся до нього лише тому, що він виглядав не таким, яким я собі його уявляв. А старий Деркум завжди, бувало, коли Марі починала захоплюватись Кінкєлем, говорив про «кінкель-коктейлі», що являють собою мішанину з різних непостійних складових частин: Маркса з Гардіні або Блуа з Толстим.

Коли нас вперше запросили до нього в дім, ми зразу ж потрапили в незручне становище. Прийшли ми надто рано, в глибині квартири Кінкелеві діти голосно сперечалися про те, кому прибирати стіл після вечері, вони сичали одне на одного, а дорослі, вгамовуючи їх, теж шипіли. Потім вийшов Кінкель, він ще дожовував вечерю і судорожною усмішкою намагався приховати роздратування нашим раннім приходом. За ним вийшов і Зоммервільд — той не жував, а тільки оскірився, потираючи руки. В задніх кімнатах діти злісно завищали, і це так неприємно контрастувало з усмішками Кінкеля та Зоммервільда; далі ми почули, як там заляскали ляпаси, хтось грюкнув дверима, і, коли вони зачинилися, гвалт здійнявся ще більший. Я сидів поряд з Марі і, остаточно виведений з рівноваги дисгармонією подій у вітальні і в глибині квартири, палив сигарету за сигаретою, тоді як Зоммервільд розважав Марі розмовою, не знімаючи з обличчя своєї маски з «великодушною всепрощаючою усмішкою». Тоді ми вперше повернулися в Бонн після нашої втечі. Марі була бліда від хвилювання, а також від благоговіння й гордості, і я цілком розумів її. Вона так хотіла «примиритися з церквою», і Зоммервільд був такий ласкавий з нею, а він же і Кінкель належали до людей, на яких вона дивилася з глибокою пошаною. Вона відрекомендувала мене Зоммервільду, і коли ми знову сіли, Зоммервільд запитав:

— Ви часом не рідня тим Шнірам з буровугільної компанії?

Мене це роздратувало. Йому було добре відомо, з якого я роду. Мало не кожна дитина в Бонні знала, що Марі Деркум чкурнула з синком буровутільного Шніра — «перед самими іспитами на атестат зрілості, а була ж така побожна...». Тому я нічого не відповів Зоммервільду, а він засміявся і сказав:

— З вашим шановним дідом я часом їжджу на полювання, а з вашим достойним батьком час від часу стрічаюся за грою в скат у Німецькому клубі.

І це мене дратувало. Не міг же він бути таким дурним, щоб подумати, ніби мені імпонує те базікання про полювання та Німецький клуб, і не схоже було, щоб він абищо плів од збентеження. Зрештою я розкрив рота й сказав:

— На полюванні? А я досі гадав, що католицькому духовенству полювання заборонено.

Запала гнітюча мовчанка, Марі зашарілася, спантеличений Кінкель забігав по кімнаті, шукаючи штопор; його дружина саме ввійшла до вітальні і так розгубилася, що висипала солоний мигдаль на ту ж скляну тарілку, де вже лежали оливки. Навіть Зоммервільд почервонів, а йому це вже зовсім не до лиця, бо пика в нього і так досить червона. Він відповів стиха, проте помітно ображено:

— Як для протестанта — ви добре поінформовані.

А я йому:

— Я не протестант, однак цікавлюсь деякими речами тому, що ними цікавиться Марі.

І поки Кінкель наливав нам усім вино, Зоммервільд сказав:

— Звичайно, є правила, пане Шнір, але є й винятки з них. Я походжу з роду, в якому фах старшого лісничого був спадковим.

Коли б він сказав «фах лісничого», це було б ясно і зрозуміло, але він наголосив «старшого лісничого», і це мене знову розізлило, проте я нічого не сказав, тільки зневажливо скривився. І тут вони почали перемовлятися самими лише очима. Фрау Кінкель глипнула на Зоммервільда, ніби кажучи: «Облиште його, воно ж іще надто молоде та зелене». А Зоммервільд відповів їй теж очима: «Так, молодий і досить таки не вихований». І Кінкель теж, наливаючи мені вино останньому, очима сказав мені: «О боже, який же ви ще молодий!..» А вголос звернувся до Марі:

— Як поживає ваш батько? Все такий же?

Бідолашна Марі сиділа така бліда й розгублена, що тільки й змогла мовчки кивнути головою. А Зоммервільд докинув:

— Я не можу уявити собі нашого древнього, доброго й благочестивого міста без старого Деркума.

Це мене знову роздратувало, бо старий Деркум розповідав мені, як Зоммервільд намагався відговорити учнів католицьких шкіл купувати в нього цукерки та олівці. Я сказав:

— Без старого Деркума наше древнє, добре й благочестиве місто стало б ще огиднішим, він принаймні хоч не лицемір.

Кінкель здивовано глянув на мене, підняв свій бокал і мовив:

— Дякую, пане Шнір, ви підказали мені прекрасний тост: давайте вип’ємо за здоров’я Мартіна Деркума.

Я погодився:

— Так, за його здоров’я я вип’ю з задоволенням.

І фрау Кінкель знову запряла очима, ніби кажучи своєму чоловікові: «Та він не тільки молодий і невихований, а ще й зухвалий».

Я й досі не розумію, чому Кінкель, потім згадуючи «той перший вечір з вами», завжди називав його найприємнішим. Невдовзі по тому прийшли Фредебойль з нареченою, Моніка Сільвс і фон Северн, про якого ще до його приходу говорили, що він «хоч і прийняв католицтво, але й досі близький до соціал-демократів», і це, очевидно, вважалось нечуваною сенсацією. І Фредебойля я побачив того вечора вперше, і з ним вийшло в мене так, як майже з усіма іншими: хоч я їм здався й симпатичним, усі вони, незважаючи на це, були мені не симпатичні, окрім нареченої Фредебойля та Моніки Сільвс; а про фон Северна не можу сказати ні того, ні другого. Той виявився нудним типом, який, здавалося, твердо й остаточно вирішив заспокоїтись на сенсаційній славі навернутого в католицьку віру члена СДП. Він усміхався, був люб’язний, а його трохи витрішкуваті очі весь час ніби говорили: «Дивіться на мене, ось я який!» Мені він не здався неприємним. Фредебойль був незвичайно привітний зі мною, цілих три чверті години говорив про Беккета та Іонеско, тараторив безупинно про всілякі дурниці, насмикані з різних джерел, а коли я з дурного розуму признався, що читав Беккета, його випещене красиве обличчя з незвичайно широким ротом просто засяяло прихильністю; все, що б він не говорив, здавалося мені знайомим, наче я вже десь читав про це. Кінкель захоплено усміхався до нього, а Зоммервільд, пишаючись, озирався навколо, ніби говорив очима: «А що — ми, католики, теж люди земні».

Все те було до молитви. Дружина Кінкеля перша згадала:

— По-моєму, Оділо, можна б уже й помолитись. Геріберт, мабуть, сьогодні не прийде.

При цьому всі вони глянули на Марі, потім надто поспішно одвели погляди, але я так і не збагнув, чому знову запала така неприємна мовчанка, — тільки пізніше в ганноверському готелі я випадково почув, що Герібертом звати Цюпфнера. Він таки прийшов пізніше, після молитви, коли вже почалась бесіда на тему вечора, і мені сподобалось, як Марі зразу ж при його появі встала й підійшла до нього, глянула йому в очі й безпорадно знизала плечима, а Цюпфнер привітався з усіма й, усміхнувшись, сів поряд зі мною. Потім Зоммервільд розповів історію католицького письменника, який довгий час жив з розлученою жінкою, а коли одружився з нею, один з високих прелатів церкви сказав йому: «Мій любий Безевіц, невже ви не могли так і далі жити в гріховному зв’язку?» Всі нестримно реготали з цієї пригоди, особливо фрау Кінкель, яка в своєму сміхові доходила до непристойності. Не сміявся тільки Цюпфнер і тим сподобався мені. Марі теж не сміялась. Напевно, Зоммервільд розповів оту історію, аби показати мені, яка великодушна, людяна, дотепна й баготогранна католицька церква; про те, що і я з Марі жив, так би мовити, в гріховному зв’язку, в ту мить вони, мабуть, не думали. А я розповів їм випадок з одним робітником на прізвище Фрелінген, що жив поблизу нас. Він теж проживав разом з однією розлученою жінкою в своєму будиночку і навіть утримував троє її дітей. Та одного дня до Фрелінгена прийшов пастор і з серйозним виразом обличчя та з погрозами поставив вимогу «покінчити з цим аморальним неподобством», і Фрелінген, людина побожна, справді прогнав ту вродливу жінку з її трьома дітьми. Я розповів і про те, як та жінка потім стала повією, аби прогодувати дітей, а Фрелінген запиячив, бо він же її щиро любив. Знову запала неприємна мовчанка, як і завжди після моїх реплік, та тут Зоммервільд засміявся і сказав: