Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 14)
— Ти такий милий, — мовила вона, — такий милий і стомлений. — Та коли я спробував обняти її, вона стиха промовила: — Ну, ні, будь ласка, не треба...
І я допустився помилки, що випустив її з обіймів. Не роздягаючись, я впав на постіль і тут же заснув, а прокинувшись вранці, навіть не здивувався, що Марі пішла від мене. На столі лежала записка: «Я мушу піти шляхом, яким повинна йти». їй було майже двадцять п’ять років, могла б придумати й щось краще. Я не образився за ту записку, тільки здалося мені, що цього малувато. Зразу ж сів до столу й написав їй довгого листа, після сніданку написав другого, я писав їй щодня й посилав листи на адресу Фредебойля в Бонн, але відповіді так і не одержав.
9
У Фредебойля теж довго ніхто не підходив до телефону; тривале тутукання в трубці нервувало мене, я уявив собі, що фрау Фредебойль уже спала, телефон розбудив її, потім вона знову заснула, дзвінок знову розбудив її, і я болісно переживав усі муки, яких завдав їй мій дзвінок по телефону. Хотів був уже покласти трубку, але переконав себе в тому, що мене змушує до цього нужда, й продовжував дзвонити. Самого Фредебойля я вирвав би з найміцнішого сну без будь-якого каяття: той суб’єкт не заслужив спокійного сну; він патологічно честолюбний, мабуть, завжди тримає руку на апараті — дзвонить сам або чекає виклику од різних чиновників міністерств, редакторів, комітетів, всіляких проводів та партійних органів. А дружину його я поважаю.
Коли Фредебойль привів її в те «коло», вона ще була ученицею старших класів школи, і я з болем спостерігав, як вона сиділа, широко розкривши свої чарівні очі, і слідкувала за богословсько-соціологічними дискусіями. По ній було видно, що дівчина охочіше потанцювала б або подивилась кінофільм. Зоммервільд, у якого тоді зібралося «коло», весь час запитував мене: «Вам, певно, жарко, Шнір?» — а я відповідав: «Ні, прелате», — хоча піт стікав струмками з мого чола на щоки. Кінець кінцем я вийшов на Зоммервільдів балкон, бо несила було стерпіти все те базікання. До речі, вона сама викликала ті нескінченні теревені, несподівано сказавши — між іншим, без будь-якого зв’язку з темою бесіди, власне, присвяченою величі й обмеженості провінціалізму, — що деякі речі, написані Бенном[11] на її думку, «просто чудові». В ту ж мить Фредебойль, нареченою якого вона вважалась, почервонів, як рак, бо Кінкель зміряв його одним із тих красномовних поглядів, котрими так славився: «Як, мовляв, ти й досі не навів її на розум?» І заходився сам наводити бідну дівчину на розум: обтісував і стругав, орудуючи фактами з історії культури Заходу, як рубанком. Від славної дівчини майже нічого не лишилось, стружки так і летіли з неї, і я злостився на боягуза Фредебойля, який не втручався, бо вони з Кінкелем заприсяглися проводити спільну ідеологічну лінію — я вже й забув яку — «праву» чи «ліву», в усякому разі, у них була одна лінія, і Кінкель вважав своїм моральним обов’язком «виправити» наречену Фредебойля. Зоммервільд теж і пальцем не ворухнув, хоча представляв протилежну лінію, не знаю вже, яку саме: якщо Кінкель і Фредебойль — «ліву», тоді Зоммервільд «праву», і навпаки. Марі теж трохи зблідла, але їй імпонує освіченість, — я так і не зміг відговорити її від цього. Освіченість Кінкеля імпонувала і майбутній фрау Фредебойль: вона майже з непристойними зітханнями сприймала багатослівні повчання Кінкеля, що бурею пронісся од самих древніх богословів аж до Брехта, і коли я, трохи освіжившись, повернувся з балкона, вони вже всі очманіли і пили крюшон. А все через оте бідне створіння, що назвало деякі твори Бенна «просто чудовими».
Тепер у неї вже двоє дітей од Фредебойля, хоч їй навряд чи сповнилось двадцять два роки, і, поки телефон деренчав у їхній квартирі, я уявив собі, як вона возиться з дитячими пляшечками, коробочками з тальком, пелюшками та мазями, цілком безпорадна й розгублена, і подумав про гори брудної дитячої білизни та немитий жирний посуд у кухні. Одного разу, стомившись від тих дискусій, я допомагав їй смажити грінки, робити бутерброди й варити каву — робота, про яку лиш можу сказати, що вона мені не така огидна, як деякі розмови.
Почулося досить боязке:
— Слухаю, хто вам потрібний?
І по її тону я зрозумів, що у неї в кухні, у ванній кімнаті і в спальні таке неймовірне безладдя, якого ще досі ніколи не було. На цей раз я не почув майже ніякого запаху, здається, вона тільки тримала в руці сигарету.
— Це Шнір, — сказав я і вже сподівався, що фрау Фредебойль, як звичайно у відповідь на мій дзвінок по телефону, радісно вигукне: «Ах, ви знову в Бонні... як це чудово!» — або щось подібне, але вона спантеличено мовчала і тільки згодом якось мляво сказала:
— Ах, приємно...
Я не знав, що мені й говорити. Раніше вона завжди питала: «Коли ж ви прийдете до нас і покажете нам щось новеньке?» А тут — жодного слова про це. Мені стало боляче — не за себе, а більше за неї, за себе мені було тільки незручно.
— Мої листи, — нарешті вимовив я через силу, — де листи, що я посилав Марі на вашу адресу?
— Тут лежать усі, — відповіла вона, — повернулись нерозпечатані.
— А на яку адресу ви їх пересилали?
— Не знаю, — сказала вона, — цим займався мій чоловік.
— Але ж на листах, що повернулись назад, ви могли бачити, яка адреса написана?
— Ви хочете допитати мене?
— О ні, — мовив я вже спокійніше, — ні-ні, я тільки досить скромно подумав, що, може, маю право знати, що сталося з моїми листами.
— ...Які ви, не питаючи нас, посилали на нашу адресу...
— Люба пані Фредебойль, — сказав я, — прошу вас, станьте знову людяною.
Вона тихо засміялась, але так, що я почув, проте нічого не відповіла.
— Я хочу сказати, що все ж є питання, в якому люди — нехай навіть з ідеологічних міркувань — стають людяними.
— То ви хочете сказати, що я досі ставилась до вас жорстоко?
— Так, — мовив я. І вона знов засміялась, майже беззвучно, але так, що я почув.
— Мене дуже засмутила вся ця історія, — зрештою мовила вона, — але більше я нічого сказати не можу. Ви страшенно розчарували нас усіх.
— Як клоун? — запитав я.
— І як клоун теж, — відповіла вона, — але не тільки.
— Вашого чоловіка, певно, немає вдома?
— Нема, — сказала вона, — він повернеться через кілька днів. Зараз виступає з передвиборними промовами в Ейфелі.
— Що? — здивовано гукнув я. Для мене це справді була новина. — Сподіваюся, хоч не за ХДС?[12]
— А чому б і не так, — відповіла вона таким тоном, що я зрозумів: вона б охоче зараз повісила трубку.
— Ну, гаразд, — мовив я, — чи не буде це для вас надто велика вимога, якщо я попрошу переслати мені листи?
— Куди?
— У Бонн — сюди, на мою боннську адресу.
— То ви у Бонні? — здивувалася фрау Фредебойль, і мені здалося, ніби вона стрималася, щоб не додати: «Боже мій!»
— До побачення, — сказав я, — і спасибі за таку людяність.
Я шкодував, що так роздратовано говорив з нею, але стримати себе вже не міг. Я пішов у кухню, дістав з холодильника коньяк і відпив великий ковток. Це не допомогло, я ковтнув ще раз — однак не полегшало на душі. Від фрау Фредебойль такого одкоша я ніколи не чекав. Можна було сподіватися довгої проповіді про шлюб, дорікань за моє ставлення до Марі: вона вміла так потішно, навіть логічно подати всю ту догматику, та здебільшого, коли я бував у Бонні й дзвонив їй, вона жартома запрошувала мене ще раз допомогти їй у кухні і в дитячій кімнаті. Певно, я помилився в ній, або ж фрау Фредебойль знову завагітніла й була не в доброму гуморі. У мене не стало духу подзвонити їй ще раз і по можливості вивідати, що з нею сталось. Вона завжди була така мила зі мною. Лишалась тільки одна вірогідна причина: мабуть, Фредебойль дав їй «недвозначну вказівку» відшити мене. Я вже не раз помічав, що жінки в своїй лояльності до чоловіків можуть доходити до безумства. Фрау Фредебойль, звичайно, надто молода, щоб зрозуміти, як боляче мене вразила її неприродна холодність, і я, безумовно, не міг сподіватися, ніби вона здатна збагнути, що Фредебойль мало чим відрізняється від безпринципних балакунів, які заради власної кар’єри ладні «відшити» й рідну бабусю, коли та стоятиме на їхньому шляху. Напевно, він просто сказав дружині: «Шніра забути» — і та забула мене. Вона корилася чоловікові у всьому, і поки він вважав, що я можу бути йому корисний, їй дозволялось, як велить серце, бути доброю до мене, а тепер вона мусила всупереч своїй вдачі ставитись до мене зневажливо. А може, я й помиляюся щодо них — можливо, вони чинять так, як велить сумління. Якщо Марі вже одружилася з Цюпфнером, тоді їм, певно, «гріх» виступати в ролі посередників між нею і мною, ну а що Цюпфнер належав до проводу католицької партії і міг знадобитися Фредебойлю, те їхньому сумлінню не суперечило. Адже вони вважали за необхідне діяти справедливо і чесно навіть тоді, коли це їм було вигідно. Фредебойль менше розчарував мене, ніж його дружина. Щодо нього я ніколи не мав ілюзій, і навіть той факт, що він тепер агітував за ХДС, не міг здивувати мене.
Пляшку з коньяком я остаточно сховав назад у холодильник.
Найліпше було обдзвонити зараз усіх католиків підряд, щоб покінчити з ними за одним заходом. Повертаючись із кухні в кімнату, я відчув якусь бадьорість і майже не шкутильгав.