Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 12)

Перш ніж подзвонити до Лео, я пошкандибав на балкон поглянути на своє рідне місто. Воно й справді красиве: кафедральний собор, башти колишнього замка курфюрста, пам’ятник Бетховену, невеличкий ринок і Двірцевий парк. Доля Бонна в тому, що в його долю не вірять. Стоячи на балконі, я на повні груди вдихав боннське повітря, що на диво благотворно вплинуло на мене, — на тих, кому потрібна зміна клімату, боннське повітря за кілька годин може вплинути просто чудодійно.

Я повернувся з балкона в кімнату й, не вагаючись, набрав номер тієї «бурси», де вчився Лео. Мені було трохи боязко. Відтоді як Лео став католиком, ми з ним ще не бачились. Про своє навернення він сповістив мене з властивою йому дитячою акуратністю: «Любий брате, — писав він, — цим повідомляю, що я, добре поміркувавши і все зваживши, вирішив перейти до католицької церкви й готуватися на священика. Безумовно, ми в ближчий час матимемо нагоду поговорити про цю вирішальну зміну в моєму житті. Твій люблячий брат Лео». Уже в тій старовинній манері, наслідуючи яку він судорожно старається не почати листа з «Я» і, замість «я сповіщаю тебе», пише «цим повідомляю», був увесь Лео. Тут нема й тіні тієї елегантності, з якою він грає на роялі. Від цієї манери все робити по-купецьки у мене посилюється меланхолія. Якщо Лео залишиться таким і далі, то стане колись шляхетним сивоволосим прелатом. В цьому ділі — в стилі листів — батько і Лео однаково безпорадні: вони їх пишуть так, ніби йдеться про буре вугілля.

Довгенько тяглося, поки в тій «бурсі» зволили підійти до апарата, я вже почав, відповідно до настрою, хрестити церковну розхлябаність міцними слівцями, сказав: «От іще клоака», як там зняли трубку і хтось неждано хрипким голосом озвався:

— Слухаю.

Я був розчарований. Сподівався почути ніжний голосок монашки з запахом неміцної кави та сухого печива, а тут каркнув чоловік, від якого так різко тхнуло дешевим тютюном та капустою, що я закашлявся.

— Пардон, — вимовив я нарешті, — чи не можна мені поговорити з студентом теології Лео Шніром?

— А хто це дзвонить?

— Шнір, — відповів я. Очевидно, це виходило за межі його тями. Він довго мовчав, я закашлявся знову, потім Узяв себе в руки й додав: — Даю початкові літери:школа, Норвегія, їда, Ріхард.

— Що це означає? — нарешті озвався він, і в голосі його відчувалась така ж безпорадність, яка охопила й мене. Може, вони там посадили до телефону якогось симпатичного дідугана-професора, від якого тхне прокуреною люлькою? Я нашвидку вишкріб із своєї пам’яті кілька латинських слів і смиренно мовив:

— Sum frater leonis.[9]

В ту ж мить така спекуляція латинню здалася мені нечесною: я подумав, що, може, багато хто захоче поговорити з людьми того закладу, а серед них і такі, що ніколи жодного латинського слова не вивчили. Та на мій подив він хихикнув і сказав:

— Frater tuus est in refectorio,[10] обідає, — а далі трохи голосніше додав: — Панове обідають, а під час трапези їх турбувати не дозволяється.

— У мене дуже нагальна справа, — наполягав я.

— Смертельний випадок? — запитав він.

— Ні, — сказав я, — але близько до цього.

— Значить, тяжке поранення?

— Ні, скорше внутрішня рана.

— Ага, — мовив він, і голос його трохи пом’якшав, — внутрішній крововилив.

— Ні, — знову заперечив я, — це душевне. Чисто душевна справа.

Певно, для нього то була китайська грамота, бо у відповідь запала німа тиша.

— Боже мій, — не витримав я, — та людина ж складається з тіла і душі!

Віл щось забурмотів, — очевидно, це моє твердження викликало сумнів у нього, — і тільки двічі затягнувшись люлькою, пробурчав:

— Августін... Бонавентура... Кузанус... Ви стоїте на хибному шляху.

— А душа таки є, — вперто сказав я, — і я вас прошу: передайте пану Шніру, що душа його брата в небезпеці, хай подзвонить мені, тільки-но скінчить обідати.

— Душа... — холодно мовив він, — брат, небезпека. — Так само байдуже він міг сказати: сміття, гній, дійниця. Це непорозуміння здавалось мені комічним: адже з їхніх студентів готують пастирів людських душ, і той чолов’яга мусив би хоч раз почути слово «душа».

— Послухайте: справа дуже й дуже нагальна, — наполягав я.

Він тільки похмикав. Очевидно, ніяк не міг збагнути, що душевні справи теж можуть бути нагальними.

— Я передам, — нарешті пообіцяв він. — А що ви сказали про школу?

— Нічого, — відповів я, — абсолютно нічого. Справа ніякого відношення до школи не має. Слово те я вжив, називаючи перші літери свого прізвища.

— Ви, певно, гадаєте, що вони в цій школі ще й досі вчать літери? Серйозно так гадаєте? — Він так пожвавився, що можна було подумати, ніби він осідлав свого улюбленого коника. — Надто м’яка тепер метода, — крикнув він, — надто м’яка!

— Ну, звичайно, — підтакнув я, — треба, щоб у школі більше лупцювали.

— Золоті слова! — запально гукнув він.

— Авжеж, — докинув я, — особливо треба більше лупцювати вчителів. То ви не забули, що я просив передати моєму братові?

— Я записав, — запевнив він, — «нагальна душевна справа». Зв’язана з школою. Послухайте, юний друже, можу я вам, як безсумнівно старший віком, дати добру пораду?

— О, прошу, — відповів я.

— Киньте свого Августіна; спритно викладені суб’єктивні відчування — це ще далеко не теологія, вони тільки шкодять юним душам. Чистісінька белетристика, приправлена діалектикою, — та й більш нічого. Ви не образились на мене за пораду?

— Ні, — відповів я, — зараз же піду й жбурну свого Августіна в вогонь.

— Оце правильно, — радо вигукнув він, — в вогонь його! Ну, благослови вас бог.

Я мало не сказав «спасибі», але це здалось мені недоречним, тому я просто поклав трубку й витер піт. Я дуже чутливий до запахів, і той густий капустяний дух розбурхав усю мою вегетативну нервову систему. Я подумав і про методи поводження церковного начальства з людьми: це добре, що вони дали можливість літньому чоловікові відчувати свою корисність для суспільства, але я не міг зрозуміти, чому вони глухуватому й такому химерному старому шкарбанові доручили саме телефонну службу. Капустяний дух я пам’ятав ще з часів інтернату. Один тамошній патер якось пояснив нам, що капуста вгамовує хтивість. Мені й подумати було гидко, що хтось хоче «вгамувати» мою чи ще чиюсь хтивість. Певно, вони там дні і ночі тільки й думають про «плотські бажання», і десь там у кухні сидить, мабуть, черниця, складає меню, потім обговорює його з директором, обоє сидять віч-на-віч, нічого не кажуть про це, але при кожній назві страви, записаній на аркуші, думають собі: це гальмує, а це викликає хтивість. Мені така сцена здається абсолютно непристойною, так само як та проклята гра цілими годинами в футбол в інтернаті; ми всі знали — це щоб ми більше стомились і не думали про дівчат. Від цього гра в футбол стала мені гидкою, і коли я собі уявляю, що мій брат Лео мусить їсти капусту, аби вгамувати хтивість, мені хочеться піти в ту їхню «бурсу» й покропити всі запаси капусти соляною кислотою. У тих юнаків і без капусти попереду нелегке життя: певно, страшенно трудно щодня проповідувати оті неймовірні речі — воскресіння плоті й вічне життя. Роками обробляти виноградник господній і бачити, що на ньому так нічого й не росте. Генріх Белен, що багато допоміг нам, коли в Марі був викидень, якось пояснив мені все це. В розмові зі мною він завжди називав себе «чорноробом виноградника господнього як щодо переконань, так і щодо оплати».

Ми тоді о п’ятій годині ранку вийшли з лікарні, я проводив його додому пішки, бо в нас не було грошей на трамвай, і коли він зупинився перед своїми дверима й вийняв з кишені ключі, то вже нічим не відрізнявся од робітника, що повертається з нічної зміни: стомлений, неголений; я знав, тепер йому страшенно важко йти служити месу з усіма тими таїнствами, про які мені часто розповідала Марі. Тільки-но Генріх відімкнув двері, як його в сінях зустріла стара буркотлива жінка в пантофлях, з пожовклою шкірою на голих ногах, навіть не черниця, не мати йому і не сестра, і зашипіла ца нього:

— Що це означає? Як це розуміти?

Жалюгідне, затхле холостяцьке життя. Мене аністілечки не дивує, що деякі батьки-католики бояться пускати своїх молодих доньок до патерів на квартиру, і зовсім не Дивує, що хтось із тих бідолах часом утне якусь дурницю.

Я ледве стримався, щоб не подзвонити ще раз тому глухуватому старому з вонючою люлькою в конвікті Лео, — так хотілось обмінятися з ним думками про «плотські бажання». Дзвонити знайомим патерам я побоювавсь, а цей незнайомий, певно, краще зрозумів би мене. Хотілося ще спитати, чи вірно я розумію католицтво. Для мене в цілому світі було всього-на-всього чотири справжніх католики: папа Іоанн, Алек Гіннес, Марі та Грегорі, постарілий уже негритянський боксер, що колись мало не став чемпіоном світу, а тепер абияк перебивався з хліба на воду, виступаючи по вар’єте в ролі силача. На гастролях я час від часу стрічався з ним. Він був дуже побожний, справді віруючий, належав до Третього ордену, і завжди його широченні боксерські груди прикривала чернеча сутана. Багато хто вважав його за тупоумного, бо він майже зовсім не балакав і харчувався чи не виключно огірками та хлібом; а втім, він був такий сильний, що міг нас обох з Марі носити по кімнаті на витягнутих руках. Було ще кілька досить імовірних католиків: Карл Емондс, Генріх Белен і, можливо, Цюпфнер. Щодо Марі, то я вже почав сумніватися: її «метафізичні страхи» здавались мені непереконливими, а коли тепер вона пішла від мене й робила з Цюпфнером те, що робила зі мною, то це вже буде саме те, що в її священних книгах недвозначно зветься порушенням шлюбної вірності й розпустою.