Генри Миллер – Тропік Рака (страница 8)

Досі блукаю. Вже пополудні. Кишки деренчать. Та ще й починає дощити. Немов могильний камінь, здіймається над водою Нотр-Дам. Ґарґулії виступають далеко вперед, нависаючи над ажурним façade[32], Вони зависли там, мов idée fixe[33] у голові маніяка. До мене наближається старий із жовтими вусами. У руці тримає щось із нісенітниць Яворскі[34]. Він іде до мене, відкинувши голову назад, тож розбиваючись об обличчя чоловіка, дощ перетворює золоті піски на багно. Книгарня з кількома роботами Рауля Дюфі у вітрині. На картинах прибиральниці з трояндовими кущами між ногами. Трактат із філософії Жоана Міро. Філософії, зауважте!

У цій самій вітрині: «Чоловік, розрізаний на шматки!» Розділ перший: «Чоловік очима своєї родини». Розділ другий: «Те саме очима його коханки». Розділ третій — відсутній. Щоб побачити третій та четвертий розділи доведеться повернутися сюди завтра. Щодня працівник перегортає сторінку. «Чоловік, розрізаний на шматки»… Ви навіть не уявляєте, як мене бісить, що я сам не додумався до такої назви! Де цей тип, що пише «те саме очима його коханки… те саме очима… те саме?..» Де він? Хто він? Я хочу його обійняти. Боже милий, як би я хотів мати достатньо уяви, щоб додуматися до такої назви замість «Божевільний прутень» та інших дурниць, які я понавигадував. Що ж, хуй пожуй! Я в будь-якому разі його вітаю.

Щасти йому з його гарною назвою. Ось тобі ще один гарний шматок — для твоєї наступної книжки! Подзвони мені якось. Я живу на віллі Борґезе. Ми там усі мертві, вмираємо або ж незабаром помремо. Нам потрібні хороші назви. Нам потрібне м’ясо — багато шматків м’яса — соковиті філе, стейки, нирки, бичачі яйця, зобна. Колись, коли я стоятиму на розі 42-ої та Бродвею, я пригадаю цю назву й запхаю у себе все, що крутитиметься в моїй макітрі: ікру, краплі дощу, мастило для коліс, вермішель, ліверну ковбасу — багато-багато шматків. І я нікому не скажу, чому після такого обіду я раптом подався додому і порубав на шматки немовля. Un acte gratuit pour vous, cher monsieur, si bien coupé en tranches![35]

Як чоловік може цілісінький день валандатися містом на порожній шлунок і навіть час від часу відчувати ерекцію — це одна з тих загадок, які завиграшки пояснюють «анатоми душі». Недільного надвечір’я, коли віконниці зачинено, і пролетаріат бере вулиці в свої руки у своєрідному німому заціпенінні, помічаєш певні провулки, які нагадують не що інше, як велетенський прутень із шанкром, що розлігся на всю свою довжину. І саме ці вулиці — наприклад, Рю-Сен-Дені або Фобур-дю-Тампль — чомусь нестримно тебе ваблять, так само, як колись у районі Юніон-сквер чи на горішніх під’їздах до Бавері тебе тягнуло до дешевих музеїв, у вітринах яких були виставлені воскові репродукції різноманітних органів тіла, роз’їдених сифілісом та іншими венеричними хворобами. Місто проростає, мов гігантський організм, кожна частина якого вражена недугою, а гарні центральні вулиці викликають лиш трохи меншу відразу тільки тому, що їхній гній було виссано.

На Сіт-Нортьє, десь неподалік від площі Дю-Комба, я зупиняюсь на кілька хвилин, щоб попити посеред усього цього убозтва. Це прямокутний майданчик, схожий на безліч інших, які проглядають за вузькими проходами, що обрамлюють старі артерії Парижа. Посередині майданчика скупчилися старезні будівлі, які так занепали, що обвалилися одна на одну, утворивши щось на кшталт утробних обійм. Земля — нерівна, слизький, вкритий слизом плитняк. Нагадує купу скинутих одне на одного людських тіл, яку напхали попелом і різним непотребом. Сонце сідає швидко. Кольори блякнуть. Пурпуровий перетворюється на колір засохлої крові, перламутр стає бурим, спокійні мертвотні сірі відтінки набувають кольору голубиного лайна. Де-не-де у вікнах з’являються перекошені монстри, що блимають очима, наче сови. Усе пронизує лемент дітей із блідими обличчями й кістлявими кінцівками, рахітичних шибеників зі слідами хірургічних щипців на тілі. Крізь стіни просочується смердючий запах, сморід запліснявілого матрацу Європи — середньовічної, гротескної, потворної: симфонія у сі-бемоль мінорі. А через дорогу кінотеатр «Комба» пропонує своїй шановній публіці «Метрополіс».

Крокуючи далі, я подумки повертаюся до книжки, яку читав буквально днями. «Місто лежало в руїнах; вулиці густо вкривали порубані різниками трупи, з яких мародери стягнули одяг; із передмість прокрадалися вовки, щоб ними поласувати; „чорна смерть" та інші пошесті приповзали, щоб скласти їм компанію, а повз них маршували англійці; тим часом серед могильних плит на всіх цвинтарях вирував danse macabre[36]…» Париж у дні Карла Божевільного! Прекрасна книжка! Освіжає, пробуджує апетит. Я й досі зачарований нею. Про патронів і провісників епохи Ренесансу мені відомо небагато, проте мадам Пімпернель, la belle boulangère[37], і метр Жеан Крапотт, l'orfèvre[38], і досі сповнюють мої думки на дозвіллі. Як і Роден, злий геній із «Вічного жида», який вдавався до своїх мерзенних витівок «аж поки одного дня його не поглинув вогонь і не перехитрила окторонка Сесіль». Сидячи на площі Дю-Тампль і розмірковуючи про діяння збирачів кінських туш, ватажком яких був Жан Кабош, я довго й співчутливо думав про сумну долю Карла Божевільного. Недоумка, який блукав коридорами готелю «Сен-Поль», загорнутий у найбрудніше шмаття, із вкритим виразками й паразитами тілом, гризучи кістку, якщо хтось її йому кидав, мов паршивому псу. На Рю-де-Ліон я роздивлявся стіни старого звіринця, де він колись годував своїх улюбленців. Це була єдина розвага цього бідолашного бовдура, якщо не брати до уваги гру в карти з «товаришкою неблагородного походження», Одетт де Шамдівер.

Саме такого недільного пообіддя, як сьогодні, я вперше зустрів Жермен. Я крокував бульваром Бомарше із сотнею франків у кишені, які моя дружина квапливо переказала мені з Америки. У повітрі відчувався подих весни, отруйної, згубної весни, що, здавалося, виривалася прямісінько з каналізаційних люків. Уже котрий вечір поспіль я приходив у цей квартал, приваблений кількома прокаженими вулицями, які виказували свою зловісну пишноту лише тоді, коли сонячне світло розчинялось у сутінках і на своїх постах одна за одною з’являлися хвойди. Зокрема пригадую Рю-дю-Пастор-Ваґнер, на розі Рю-Амело, яка ховається за бульваром, неначе ящірка, що дрімає на сонці. Тут, так би мовити, в самому горлечку пляшки, завжди скупчувалися стерв’ятники, які каркали й тріпотіли своїми брудними крилами, простягаючи пазурі й затягуючи тебе у двері. Веселі хижі дияволи, які навіть не давали тобі часу застебнути штани, коли справу було зроблено. Вони проводили тебе з вулиці до маленької кімнати, зазвичай навіть без вікон, і, сидячи на краєчку ліжка із задертими спідницями, швидко оглядали тебе, плювали тобі на хуй і самі запихали його в себе. Коли ти підмивався, у дверях вже стояла інша й, однією рукою тримаючи свою жертву, безтурботно спостерігала, як ти завершуєш свій туалет.

Жермен була іншою. З її зовнішності я б ніколи про це не здогадався. Вона нічим не вирізнялася з-поміж решти повій, які щодня й щовечора збиралися в кафе «Де-л’Елефант». Як я вже казав, то був весняний день, і кілька франків, які нашкребла й телеграфувала мені дружина, бряжчали в моїй кишені. Мене сповнювало невиразне передчуття, що мені не вдасться дістатися Бастилії, не потрапивши на буксир до однієї з тутешніх хижачок. Прогулюючись бульваром, я помітив, як вона рушила до мене тією зацікавленою ходою підтюпцем, що властива хвойдам, на збитих підборах, у дешевій біжутерії і з типовим для шльондр обличчям, хворобливу блідість якого рум’яна не маскують, а радше підкреслюють. Домовитися з нею було нескладно. Ми сіли в кутку маленької tabac[39], що називалася «Л’Елефант», і швидко все обговорили. За кілька хвилин ми вже були в кімнаті за п’ять франків на Рю-Амело. Штори були опущені, а покривало відкинуте. Жермен не квапила події. Вона присіла над bidet[40], намилюючи себе й водночас люб’язно теревенячи зі мною на різні теми; їй сподобалися мої бриджі. На її думку, вони були très chic![41] Колись вони й справді такими були, але відтоді я вже протер їх майже до дірок; на щастя, мою дупу закривав піджак. Звівшись, аби витертися, й далі приязно зі мною розмовляючи, вона раптом впустила рушник і неквапливо рушила до мене, завзято тручи свою піхву, гладячи її обома руками, голублячи й нестримно пестячи. Тієї миті в її красномовстві й у тому, як вона підсунула свій трояндовий кущ мені під ніс, було щось незабутнє; вона говорила про неї, неначе це був якийсь сторонній об’єкт, що дістався їй за велику ціну, об’єкт, вартість якого з часом лише зростала і який наразі вона цінувала понад усе на світі. Її слова наділяли його особливим ароматом; це вже був не просто інтимний орган її тіла, а скарб, чарівний, могутній скарб, Божий дар — навіть попри те, що вона щодня обмінювала його на кілька срібних монет. Повалившись на ліжко й широко розкинувши ноги, вона накрила свою піхву руками й знову взялася себе пестити, увесь час муркочучи своїм хриплим, надірваним голосом, що вона — хороша, прекрасна, вона — її скарб, її маленький скарб. І вона й справді була нівроку, ця її маленька піхвочка! Того недільного надвечір’я з його отруйним весняним ароматом все знову стало на свої місця. Коли ми вийшли з готелю, я поглянув на неї ще раз і в різкому світлі сонця чітко побачив, якою вона була хвойдою, — золоті зуби, квітка герані на капелюсі, зношені підбори тощо, тощо. Навіть той факт, що вона вициганила з мене вечерю, цигарки та гроші на таксі, не справив на мене жодного прикрого враження. Насправді я її до цього заохотив. Вона мені так сподобалася, що, повечерявши, ми повернулися до готелю й зробили це ще раз. Цього разу — «з любові». І знову ця її велика волохата штука творила дива своїм квітом і чарами. Вона стала існувати окремо від Жермен — і для мене також. Була Жермен, а був цей її трояндовий кущ. Я любив їх окремо одне від одного і любив їх разом.