Генри Миллер – Тропік Рака (страница 7)
Голос Молдорфа тремтить: «Можна я залишуся в тебе, Сильвестре, поки ти не підеш спати?» Він провів тут останні шість днів, купуючи ліки, виконуючи різноманітні доручення Тані, втішаючи їх обох, заспокоюючи, охороняючи брами від таких лихих незваних гостей, як Борис і його друзі-пройдисвіти. Він схожий на дикуна, який виявив, що вночі його ідола сплюндрували. Тож він сидить у ногах свого ідола з плодом хлібного дерева та смальцем, бурмочучи нерозбірливі молитви. Його голос сповнений улесливості. Його кінцівки вже паралізовано.
До Тані він звертається так, немов вона — жриця, що порушила свої обітниці. «Ти мусиш поводитися гідно. Сильвестр — твій Бог». І поки Сильвестр страждає нагорі (у нього легкий хрип у грудях), жрець і жриця поглинають їжу. «Ти себе забруднюєш», — каже він, і підлива скрапує з його губ. Він уміє їсти і страждати водночас. Позбувшись небезпеки, він простягає свою жирну маленьку лапу й пестить волосся Тані. «Я починаю у тебе закохуватися. Ти нагадуєш мені мою Фанні».
В усьому іншому цей день для Молдорфа видався вдалим. З Америки надійшов лист. Моє отримує найвищі оцінки з усіх предметів. Мюррей вчиться їздити на велосипеді. Грамофон відремонтували. З виразу його обличчя можна здогадатися, що в листі йшлося не лише про табелі та велосипеди. Щодо цього можна не сумніватися, оскільки після обіду він накупив своїй Фанні прикрас на 325 франків. А на додачу ще й написав їй листа на двадцять сторінок.
«Моя Фанні — найрозумніша жінка на світі. Я все вишукував у ній хоч якийсь недолік, але його нема.
Вона — ідеальна. Я розкажу, що вона вміє. Вона грає в бридж, мов акула; вона цікавиться сіонізмом; дай їй, наприклад, старий капелюх і побачиш, що вона з нього зробить. Тут загорне, там пришпилить і —
Сьогодні вона написала мені листа — не одного з тих нудних, що нагадують біржові звіти. Вона написала мені від щирого серця, мовою, яку зрозумів би навіть мій малюк Мюррей. Моя Фанні дуже делікатна. Написала, що діти повинні і далі вчитися, але її непокоять витрати. Відправити малюка Мюррея до школи коштуватиме тисячу доларів. Моє, звісно ж, отримає стипендію. Але малюк Мюррей, цей маленький геній, — що нам робити з ним? Я написав Фанні, щоб вона не турбувалася. Відправляй Мюррея до школи, сказав я. Що таке ще одна тисяча доларів? Цього року я зароблю ще більше, ніж раніше. Зроблю це заради малюка Мюррея, адже він — геній, цей малий».
Хотів би я бути там, коли Фанні відкриє валізу. «Бачиш, Фанні, ось це я купив у старого єврея в Будапешті… А ось таке носять у Болгарії — це справжня вовна… Це належало якомусь графу — ні, не провітрюй його, поклади на сонці… Ось це я хочу, щоб ти вдягнула, коли ми підемо в Оперу, Фанні… разом із отим гребінцем, який я тобі показував… А ось це, Фанні, для мене знайшла Таня… вона дещо на тебе схожа…»
І Фанні сидить на софі, точнісько така, як на олеографії, з Моє з одного боку й малюком Мюрреєм, генієм Мюрреєм, з іншого. Її товсті ноги трохи закороткі й не дістають до підлоги. Очі сяють тьмяним перманганатним блиском. Груди схожі на головки стиглої червоної капусти; вони злегка погойдуються, коли Фанні нахиляється вперед. Сумно лиш те, що в ній більше немає соку. Вона сидить там, ніби мертвий акумулятор; її обличчю бракує життя — його необхідно пожвавити, необхідно впорснути в неї сік, щоб усе знову запрацювало. Молдорф стрибає перед нею, мов жирна жаба. Його плоть тремтить. Він послизнувся, і йому важко знову перевернутися долілиць. Вона допомагає йому своїми товстими пальцями ніг. Його очі викочуються ще більше. «Копни мене ще раз, Фанні, це було добре!» Тепер вона добряче його штурхає — на його череві лишається помітна вмятина. Обличчям він майже торкається підлоги; його борідка розчісує ворс килима. Він дещо пожвавлюється, підстрибує, перескакує з одних меблів на інші. «Фанні, ти — надзвичайна!» Тепер він всівся в неї на плечі. Він відкушує шматочок її вуха, лише кінчик мочки, там, де не боляче. Проте вона й далі мертва — розряджений акумулятор і ні краплини соку. Він падає їй на коліна й лежить там, здригаючись, мов зубний біль. Тепер він теплий і безпорадний. Його пузо блищить, наче лаковані туфлі. В його очицях — пара модних ґудзиків для жилета. «Розстебни мені очі, Фанні, я хочу краще тебе роздивитися!» Фанні відносить його на ліжко і крапає йому на очі трішки гарячого воску. Вона кладе кружальця йому на пупок і запихає в дупу термометр. Тоді полишає його, і він знову починає тремтіти. Раптом він зменшується й повністю зникає. Вона скрізь його шукає, навіть у своєму кишечнику, всюди. Щось її лоскоче — вона не розуміє, де саме. Ліжко сповнене жаб і модних ґудзиків для жилетів. «Фанні, де ти?» Щось її лоскоче, але вона не здатна визначити де. Ґудзики сиплються з ліжка. Жаби лізуть на стіни. А її лоскоче й лоскоче. «Фанні, прибери з моїх очей віск! Я хочу на тебе поглянути!» Проте Фанні регоче, аж корчиться від сміху. Щось усередині неї лоскоче й лоскоче. Вона помре від сміху, якщо не знайде причину. «Фанні, у валізі повно прекрасних речей. Фанні, ти мене чуєш?» Фанні регоче, регоче, мов жирний хробак. Від сміху в неї здувається живіт. Синіють ноги. «О Боже, Моррісе, мене щось лоскоче… я нічого не можу вдіяти!»
Неділя! Полишив віллу Борґезе незадовго перед обідом, коли Борис саме зібрався взятися за ланч. Я пішов із чемності, бо ж Борису справді боляче бачити, як я сиджу в студії з порожнім шлунком. Не знаю, чому він не запрошує мене поїсти разом. Він каже, що не має змоги цього зробити, але це його не виправдовує. У будь-якому разі я ставлюся до цього з розумінням. Якщо йому незручно їсти в моїй присутності, то, вочевидь, буде ще прикріше розділити свою трапезу зі мною. Це не мій дім, тому не пхатиму носа в чужі таємниці.
Зазирнув до Кронштадтів, там теж їдять. Молоде курча з канадським рисом. Вдав, ніби вже пообідав, хоча насправді вирвав би курча з рук дитини. Це не просто вдавана скромність — мені здається, це якесь своєрідне збочення. Вони двічі перепитували, чи не бажаю я до них приєднатися. Ні! Ні! Я не згодився навіть на чашку кави після їжі. Ось такий я
Безцільно блукаю довкола. Поки день просто чудовий. Рю-де-Бюсі — людна, неквапливо плине. Усі бари відчинені, і вздовж узбіч вишикувались велосипеди. На м’ясних і овочевих ринках жвава торгівля. Руки зайняті загорнутими в газети овочами. Гарна католицька неділя — принаймні вранці.
Сонце саме в зеніті, а я стою з порожнім шлунком на перетині всіх цих плутаних алей, сповнених запаху їжі. Навпроти мене — готель «Де-Луїзіан». Древній похмурий готель відомий хуліганам із Рю-де-Бюсі ще з давніх добрих часів. Готелі та їжа, а я валандаюсь довкола, мов прокажений, і мої нутрощі гризуть краби. Недільними ранками на вулицях панує лихоманка. Ніде не побачиш нічого подібного, хіба, можливо, в Іст-Сайді чи поблизу Чатем-сквер. Рю-де-л’Ешод аж кипить. Вулички звиваються й вигинаються, і за кожним поворотом — новий вулик активності. Довгі шереги людей із затиснутими під пахвами овочами повертають туди й сюди, їхній апетит хрустить та іскриться. Нічого, окрім їжі, їжі, їжі. Від цього можна просто збожеволіти.
Минаю площу Фюрстенберга. Зараз, удень, вона виглядає по-іншому. Минулої ночі, коли я проходив повз неї, вона була безлюдною, похмурою, примарною. Посеред площі — чотири чорних дерева, що й досі не зацвіли. Дерева-інтелектуали, що живляться бруківкою. Як у віршах T. С. Еліота. Заради Бога, якщо Марі Лоренсен коли-небудь виведе своїх лесбійок на люди, то саме тут — найкраще місце для їхніх зборів.
У маленькому садку, поблизу церкви Сен-Жермен — п’ять демонтованих ґарґулій. Монстри, що загрозливо нахилилися вперед. На лавках — інші монстри: старі, ідіоти, каліки, епілептики. Тихенько дрімають, очікуючи на дзвінок до обіду. Навпроти, біля галереї «Зак», якийсь імбецил намалював космос —