Генри Миллер – Тропік Рака (страница 6)

Час летить швидко. Я стою на балконі в помешканні Тані. Внизу, у художній майстерні, розігрується драма. Драматург — хворий, і зверху його скальп має ще непристойніший вигляд. Його волосся зроблене з соломи. Його ідеї — солома. Дружина у нього теж солом’яна, хоча й досі трохи вогка. Увесь будинок — солом’яний. Отак я й стою на балконі, чекаючи, поки прийде Борис. Мою останню проблему — сніданок — вирішено. Я все спростив. Якщо з’являться нові турботи, я зможу носити їх у своєму рюкзаку разом із брудними речами. Я викидаю останні су. Навіщо мені гроші? Я — машина для письма. Закручено останній Гвинтик. Усе працює бездоганно. Між мною і машинкою жодного відчуження. Я сам — машина…

Вони ще не розповіли, у чому суть нової драми, але я й сам це відчуваю. Вони намагаються мене здихатися. А втім, я прийшов пообідати і прийшов навіть дещо раніше, ніж вони очікували. Я сказав їм, куди сісти і що робити. Я ввічливо запитав, чи моя присутність їм не заважатиме, хоча насправді мав на увазі — і їм це добре відомо — зовсім інше: чи не заважатимуть мені вони? Ні, блаженні таргани, ви мені не заважаєте. Ви мене живите. Я бачу, як близько ви сидите одне до одного, але знаю, що між вами — прірва. Ваша близькість — це близькість планет. А я — порожнеча між вами. Якщо я зникну, зникне й порожнеча, у якій ви плаваєте.

У Тані неприязний настрій, я це відчуваю. Її обурює, що мене сповнює щось, окрім неї. За градусом мого збудження вона розуміє, що абсолютно втратила для мене цінність. Вона розуміє, що цього вечора я прийшов не для того, аби її запліднити. Вона розуміє, що в мені потрохи зростає щось, що її знищить. Їй непросто це усвідомити, проте вона вже починає розуміти…

Натомість Сильвестр видається задоволенішим. Цього вечора за обіднім столом він її обійме. Навіть зараз він читає мій рукопис, готуючись розпалити моє еґо, протиставити моє еґо її.

Дивне буде сьогодні зібрання. Сцену саме готують. Я чую дзеленчання бокалів. Принесли вино. Бар’єри буде подолано, і хворий Сильвестр одужає.

Ми вигадали ці декорації лише минулої ночі у Кронштадта. Було визначено, що жінки мусять страждати, що за лаштунками має бути більше жаху й насильства, більше лиха, більше страждань, більше горя і мук.

Таких людей, як ми, тягне в Париж не випадково. Просто Париж — це штучна сцена, сцена, що обертається і дає змогу глядачеві побачити всі стадії конфлікту. Сам собою Париж не провокує драм. Вони починаються деінде. Париж — це всього-на-всього акушерський інструмент, який вириває живий ембріон із черева й поміщає його в інкубатор. Париж — це колиска штучних пологів. Гойдаючись у цій колисці, кожен згадує щось своє: хтось подумки повертається до Берліна, хтось — до Нью-Йорка, Чикаго, Відня, Мінська. Відень ніде не буває таким віденським, як у Парижі. Тут усе досягає свого апофеозу. Колиска виштовхує з себе немовлят, і їхні місця займають нові. Тут можна прочитати на стінах, де жив Золя, Бальзак, Данте, Стріндберґ і решта тих, хто будь-коли чогось досяг. Усі вони тут колись жили, хто раніше, а хто пізніше. Тут ніхто не вмирає…

Вони розмовляють унизу. Їхня мова — символічна. У ній з’являється слово «боротьба». Сильвестр, хворий драматург, каже: «Я саме читаю „Маніфест“». І Таня питає: «Чий?» Так, Таню, я тебе почув. Я тут нагорі саме про тебе пишу, і ти про це здогадуєшся. Говори більше, щоб я зміг тебе записати. Адже коли ми сядемо до столу, я вже не матиму змоги робити нотатки… Раптом Таня зауважує: «Нам тут бракує гарної вітальні». Ну і що це значить, якщо в цьому взагалі є якийсь сенс?

Тепер вони вішають картини. Це теж заради того, щоб справити на мене враження. Вони, бачте, хочуть сказати: це наш дім, і ми тут живемо подружнім життям. Робимо свій дім привабливим. Ми навіть трохи посперечаємося з приводу картин заради твого задоволення. Таня знову зауважує: «Як нас іноді обманюють очі!» Ах, Таню, що ти говориш! Продовжуй, нехай цей фарс потриває ще хоч трішечки. Я тут для того, щоб з’їсти обіцяний мені обід; я отримую від цієї комедії надзвичайну насолоду. А тепер — вихід Сильвестра. Він намагається пояснити одну з gouaches Боровскі. «Ходи сюди, бачиш? Один із них грає на гітарі; інший тримає на колінах дівчину». Правду кажеш, Сильвестре. Щиру правду. Боровскі і його гітари! Дівки на його колінах! Тільки насправді ніхто ніколи не може з упевненістю сказати, що там у нього на колінах, і чи й справді це чоловік, що грає на гітарі…

Невдовзі забіжить навкарачки Молдорф і зайде Борис зі своїм безпорадним, ледь чутним сміхом. На обід подадуть золотого фазана, анжуйське вино й короткі товсті сигари. А Кронштадт, дізнавшись останні новини, наступні п’ять хвилин житиме дещо насиченіше, дещо яскравіше; потому він знову зануриться в гумус своєї ідеології і, можливо, народиться вірш, великий золотий дзвін вірша без язичка.

Знову змушений сховатися приблизно на годину. Ще один клієнт прийшов оглянути помешкання. Нагорі клятий англієць репетирує свого Баха. Тепер, коли хтось приходить подивитися на апартаменти, доводиться бігти нагору й просити піаніста трохи перепочити.

Ельза телефонує в бакалію. Сантехнік прилаштовує на унітаз нове сидіння. Щоразу, як лунає дзвінок у двері, Борис втрачає спокій. Розхвилювавшись, він впустив окуляри і тепер рачкує, а його сурдут підмітає підлогу. Це чимось нагадує сцену з театру «Ґран-Ґіньоль»[23] — голодний поет прийшов навчати дочку різника. Щоразу, як дзвонить телефон, у поета виділяється слина. Малларме звучить як філе, Віктор Гюґо — як foie de veau[24]. Ельза замовляє для Бориса невеликий витончений ланч. «Гарну соковиту відбивну зі свинини»,— каже вона. Я бачу цілу купу рожевих шматочків шинки, що лежать, охолоджені, на мармурі, чудові шматочки шинки, обрамлені салом. Я страшенно голодний, попри те, що ми снідали лише кілька хвилин тому, — мені доведеться пропустити ланч. Я їм ланч тільки по середах завдяки Боровскі. Ельза досі розмовляє по телефону — вона забула замовити шматок бекону. «Так, невеличкий гарний шматочок бекону, не надто жирний», — каже вона… Zut alors![25] Замов ще зобна, бичачі яйця і — пссс! — молюсків! Додай смаженої ліверної ковбаси, доки не поклала слухавку; я міг би ум’яти сто п’ятдесят п’єс Лопе де Веґа воднораз.

Цього разу подивитися на помешкання прийшла дуже вродлива жінка. Звісно ж, американка. Я стою біля вікна спиною до неї й спостерігаю за горобцем, який клює свіжий кавалок лайна. Просто дивовижно, як легко горобцю прогодуватися. Трохи дощить, падають великі краплі. Колись я думав, що пташки не можуть літати, якщо їхні крила намокли. Дивно, як ці багаті дами приїжджають до Парижа й знаходять найкрутіші студії у місті. Трохи таланту й товстий гаманець. Для них дощ — нагода покрасуватися у новесеньких плащах. До їжі їм абсолютно байдуже: іноді вони такі зайняті, валандаючись без діла, що не мають часу навіть на ланч. Лише невеликий сендвіч або вафлі в кафе «Де-ля-Пе» чи барі готелю «Рітц». «Тільки для дочок зі шляхетних родин» — ось що написано на старій студії Пюві де Шаванна. Кілька днів тому мені трапилося проходити повз. Багаті американські пизди з коробками фарб, перекинутими через плече. Трохи таланту й товстий гаманець.

Горобець невпинно перестрибує з одного каменя бруківки на інший. Справжні геркулесові потуги, якщо придивитися пильніше. Їжа є скрізь — маю на увазі у стічній канаві. Вродлива американка запитує про туалет. Туалет! Дай-но я тобі покажу, оксамитоворила газеле! Туалет, кажеш? Par ici, Madame. N'oubliez pas que les places numérotées sont reserves aux mutilés de la guerre[26].

Борис потирає долоні — саме додає до угоди останні штрихи. У дворі валують собаки; вони виють, наче вовки. Нагорі місіс Мелвернес пересуває меблі. Цілісінький день вона не має за що взятись, і їй нудно; якщо вона знаходить десь пилинку, то вичищає весь будинок. На столі — гроно зеленого винограду і пляшка вина, десятиградусне vin de choix[27]. «Так, — каже Борис, — я можу полагодити умивальник. Проходьте сюди, прошу. Так, це — туалет. Нагорі, звісно ж, є ще один. Так, тисяча франків за місяць. Кажете, вам не подобається Утрілло? Ні, ось так. Треба лише замінити прокладку, ось і все…»

За хвилину вона піде. Цього разу Борис нас навіть не познайомив. Сучий син! Щойно трапляється багата пизда, він забуває мене з нею познайомити. Через кілька хвилин я знову зможу сісти за машинку і взятися до писання. Але чомусь сьогодні мені більше не хочеться цього робити. Моє натхнення кудись випаровується. За годину вона може повернутися і вихопити стільця прямісінько в мене з-під дупи. Як у біса людина може писати, не знаючи, де вона сидітиме через пів години? Якщо ця багата наволоч зніме помешкання, я не матиму навіть де переночувати. Коли потрапляєш у таку халепу, важко вирішити, що гірше: не мати де спати чи не мати де працювати. Поспати можна майже будь-де, а от без місця для роботи не обійтися. Навіть якщо те, що ти робиш, зовсім не шедевр. Навіть поганий роман вимагає стільця, на який можна сісти, і трохи усамітнення. Ці багаті пизди ніколи про таке не задумуються. Щойно їм запрагнеться опуститись на свої м’які дупи, на них завжди чекає стілець…

Учора ми полишили Сильвестра та його Бога перед каміном. Сильвестр — у піжамі, Молдорф — із сигарою в роті. Сильвестр чистить апельсин. Він кладе шкірки на покривало на дивані. Молдорф підсувається до нього ближче. Просить дозволу ще раз прочитати оту блискучу пародію — «Райську браму». Ми з Борисом збираємося йти. У нас занадто веселий настрій для цієї атмосфери лікарняної палати. До нас приєднується Таня. Вона весела, бо от-от вибереться звідси. Борису весело через те, що Бог у Молдорфі помер. Мені весело, адже ми збираємося знову втнути якусь дурницю.