Генри Миллер – Тропік Рака (страница 10)

Щодо Карла, то він цими днями сам не свій. У нього поганий настрій, він знервований. Каже, що захворів, і я йому вірю, однак по-справжньому цим не переймаюся.

Я просто не можу. Насправді, він викликає в мене сміх. І, звісно ж, це його ображає. Його ранить усе — мій сміх, мій голод, моя наполегливість, моя байдужість — усе. Сьогодні він хоче прострелити собі голову, бо більше не може терпіти цю вошиву європейську діру; а завтра вже торочить про те, щоб перебратися до Аризони, де «всі відверто дивляться тобі в очі».

— То зроби це! — кажу я. — Зроби або одне, або інше, виродку, тільки не затуманюй мій здоровий зір своєю меланхолією!

Проте на цьому все й закінчується! В Європі люди звикають нічого не робити. Сидиш цілісінький день на дупі і ниєш. Підхоплюєш заразу. Гниєш.

Глибоко в душі Карл — сноб, маленький аристократичний хрін, що живе у власному королівстві, враженому dementia рraecox[47]. «Я ненавиджу Париж! — скиглить він. — Усі ці недоумки, які цілими днями грають у карти… поглянь на них! Уся ця писанина! Який сенс у тому, щоб складати докупи слова? Я можу бути письменником, нічого не пишучи, хіба ні? Що я доведу, написавши книжку? Навіщо нам узагалі ці книжки? Їх уже й так забагато…»

Очі б мої його не бачили! Однак я й сам пережив це багато років тому. Я вижив із себе свою юнацьку меланхолію. Тепер мені похуй, що позаду мене, а що попереду. Я здоровий. Невиліковно здоровий. Ніщо мене не засмучує, я ні про що не жалкую. Ні минулого, ні майбутнього. Мені достатньо теперішнього. Один день змінює інший. Сьогодні! Le bel aujourd'hui![48]

Він має один вихідний на тиждень, цей Карл, і, уявіть собі, цього дня він виглядає ще жалюгідніше, ніж будь-якого іншого дня тижня. Хоча на словах він нібито зневажає їжу, здається, що єдина його втіха у вихідний — влаштувати собі бенкет. Можливо, він робить це заради мене — я не знаю і не запитую. Якщо він бажає додати до списку своїх пороків мучеництво — нехай, я не заперечую. Так чи інакше, минулого вівторка, витративши перед цим усе, що мав, на розкішний обід, Карл відвів мене в «Дом» — останнє місце на світі, куди я прагнув би потрапити у свій вихідний. Але в таких випадках ти стаєш не просто покірним — ти взагалі піднімаєш догори руки.

Біля барної стійки у «Дом» ми натрапляємо на п’яного як чіп Марлоу. Останні п’ять діб у нього, як він це називає, «гульня». Це означає безперервну пиятику, цілодобові невпинні міграції з одного бару до іншого, які зрештою завершуються в Американському шпиталі. Зараз виснажене кістляве обличчя Марлоу — не більше ніж череп із двома глибокими просвердленими отворами, у яких поховано пару мертвих молюсків. Його спина в тирсі — він щойно кимарив у туалеті. У кишені пальта коректура наступного номера його журналу. Схоже, він саме відносив її в друкарню, коли хтось спокусив його перехилити чарку. Він розповідає про це так, наче це трапилося кілька місяців тому. Він виймає коректуру й розкладає її на стійці бару; вона вкрита плямами від кави й засохлого харкотиння. Він намагається зачитати вірш, якого написав грецькою, однак коректуру неможливо розібрати. Тоді він вирішує виголосити промову французькою, але його спиняє gérant[49]. Марлоу ображається: він понад усе мріє говорити французькою, яку зрозумів би навіть garçon. Старофранцузькою він володіє майстерно; також він блискуче переклав сюрреалістів; однак сказати щось просте, як-от «вали звідси, старий хрін!», не спроможний. Ніхто не розуміє французьку, якою говорить Марлоу, навіть хвойди. Насправді, коли він під мухою, то навіть його англійську зрозуміти доволі складно. Він белькотить і плюється, мов затятий заїка… слова не складаються у фрази. «Платиш ти!» — єдине, що він здатен вимовити чітко.

Навіть якщо Марлоу п’яний в дрова, якийсь інстинкт самозбереження завжди підказує йому, коли час розіграти комедію. Якщо він хоч трохи сумнівається в тому, хто і як платитиме за випивку, Марлоу неодмінно вдасться до штукарства. Зазвичай він вдає, ніби починає сліпнути. За цей час Карл уже вивчив усі його хитрощі, тож коли Марлоу раптом обхоплює руками скроні й починає свою виставу, Карл дає йому копняка під зад і каже: «Годі тобі, бовдуре! Зі мною це не спрацює!»

Не знаю, чи це така підступна помста, чи ні, але в будь-якому разі Марлоу відплачує Карлу тією самою монетою. Змовницьки нахилившись до нас, він із хрипом і скреготом в голосі розповідає чутку, яку дізнався під час своїх швендянь від одного бару до іншого. Карл здивовано зводить на нього очі. Він блідий, і йому зле. Марлоу кілька разів переповідає історію, додаючи нові подробиці. Карл дедалі більше занепадає духом. «Але це неможливо!» — врешті-решт виривається в нього. «Навпаки! — скрегоче Марлоу. — Ти втратиш свою роботу… Я про все дізнався». Карл розпачливо дивиться на мене. «Цей виродок мене розводить?» — бурмоче він мені на вухо. А тоді вголос: «І що я тепер робитиму? Мені ніколи не знайти іншої роботи. На пошуки цієї мені знадобився цілий рік».

Вочевидь, саме це й хотів почути Марлоу. Нарешті він знайшов того, у кого ще гірше становище, ніж у нього. «Буде несолодко!» — скрегоче він, а його кістлявий череп сяє холодним електричним вогнем.

Виходячи з «Дом», Марлоу пояснює між нападами гикавки, що мусить повернутися до Сан-Франциско.

Здається, тепер він щиро переймається безпорадністю Карла. Він пропонує нам із Карлом заопікуватися журналом під час його відсутності. «Тобі, Карле, я можу довіритися»,— говорить він. Аж раптом у нього стається напад, цього разу справжній. Він ледь не падає в канаву. Ми підхоплюємо його й відводимо в bistro[50] на бульварі Едґара Кіне, де саджаємо на стілець. Йому й справді погано — нестерпний головний біль, від якого він верещить, рохкає й розхитується вперед-назад, мов тупа тварина, яку вдарили кувалдою. Ми вливаємо в нього кілька порцій «Ферне-Бранка», вкладаємо його на лавку й накриваємо очі кашне. Він лежить і стогне. Невдовзі ми чуємо його храп.

— Як щодо його пропозиції? — запитує Карл. — Чи варто нам на неї пристати? Він каже, що дасть мені тисячу франків, коли повернеться. Я знаю, що не дасть, але що з того?

Він зиркає на Марлоу, що розтягнувся на лавці, прибирає з його очей кашне, а тоді знову кладе на місце. Зненацька на його обличчі з’являється пустотлива усмішка.

— Послухай, Джо, — каже він, киваючи, щоб я підсунувся ближче, — ми його обдуримо. Візьмемо на себе його вошивий журнал, а тоді добряче там налажаємо.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ми відмовимо всім іншим дописувачам і наповнимо його власним лайном — ось що!

— Ага, але яким саме лайном?

— Будь-яким… він нічого не зможе з цим вдіяти. Ми його добряче наїбемо. Один хороший номер, і після цього журналу триндець. Ти зі мною, Джо?

Шкірячись і посміюючись, ми зводимо Марлоу на ноги й тягнемо до Карлової кімнати. Увімкнувши світло, ми помічаємо в ліжку жінку, що чекає на Карла. «А я й забув про неї», — каже Карл. Ми проганяємо пизду й кладемо на ліжко Марлоу. Приблизно за хвилину лунає стукіт у двері. Це Ван Норден. Його всього аж трусить. Загубив вставну щелепу — думає, що в кабаре «Валь Неґр». Хай там як, а ми вкладаємося в ліжко, учотирьох. Від Марлоу тхне, мов від копченої риби.

Вранці Марлоу з Ван Норденом вирушають на пошуки вставної щелепи. Марлоу щось белькоче. Думає, що це він загубив зуби.

Це мій останній обід у будинку драматурга. Вони нещодавно орендували новий рояль, великий концертний рояль. Я натрапляю на Сильвестра, коли той виходить від квіткаря, тримаючи в руках вазон із фікусом. Він просить мене потримати його, доки сходить за сигарами. Один за одним я проїбав усі свої безкоштовні обіди, які так ретельно розпланував. Одні за одними проти мене налаштовуються або чоловіки, або їхні дружини. Крокуючи поряд із Сильвестром з фікусом у руках, я думаю про той вечір кілька місяців тому, коли ця ідея вперше спала мені на думку. Я сидів на лавці біля ресторану «Куполь», водячи пальцем по обручці, яку намагався закласти garçon’у в «Дом». Він запропонував мені за неї шість франків, і це мене добряче розлютило. Проте живіт вимагав свого. Відколи я полишив Мону, я носив цю обручку на мізинці. Вона настільки стала частиною мене, що мені ніколи й на гадку не спадало її продати. Це була одна з тих обручок з білого золота із флердоранжами. Коштувала півтора долари, можливо, й більше. Три роки ми обходилися без обручки, а тоді одного дня, коли я йшов зустріти Мону на пірсі, то випадково побачив вітрину ювелірної крамниці на Мейден-лейн, і вся та вітрина була завалена обручками. Прийшовши на пірс, Мону я там не застав. Я дочекався, доки з трапу зійшов останній пасажир, однак Мона так і не з’явилася.

Зрештою, я попросив показати мені список пасажирів. Її імені в ньому не було. Я одягнув обручку на мізинець, і там вона й лишилася. Якось я забув її в бані, однак мені її повернули. Один із флердоранжів відвалився. Хай там як, а я сидів на лавці, схиливши голову, й вертів персня, коли хтось несподівано поплескав мене по спині. Не буду детально розповідати, але мене пригостили обідом та ще й дали кілька франків. І тоді мене пронизала думка — ніхто не відмовить людині у їжі, якщо в тої стане сміливості її попросити. Я одразу пішов до кафе й написав із десяток листів. «Чи дозволите ви мені обідати у вас раз на тиждень? Повідомте, у який день вам найзручніше». Це спрацювало, мов закляття. Мене не просто годували… мені влаштовували бенкети. Щовечора я повертався додому п’яний. Вони ніяк не вгавали, ці «раз на тиждень» щедрі душі. А те, що відбувалося зі мною в інші дні, їх не стосувалося. Час від часу найтурботливіші забезпечували мене цигарками або дріб’язком. Вочевидь, усі вони зітхнули з полегшенням, зрозумівши, що бачитимуть мене лише раз на тиждень. Ще дужче полегшення вони відчували, коли я казав: «Більше мені це не знадобиться». Вони ніколи не питали чому. Вітали мене, та й по всьому. Часто так траплялося через те, що я знаходив кращого господаря й міг дозволити собі позбутися тих, які були скалкою в дупі. Але їм таке ніколи й на думку не спадало. Врешті-решт я розробив стабільну, чітку програму — усталений графік. Я знав, що по вівторках на мене чекає така-то їжа, а по п’ятницях — інша. Я знав, що Кронштадт пригостить мене шампанським і домашнім яблучним пирогом. А Карл запропонує пообідати в місті, щоразу відводитиме мене до іншого ресторану, замовлятиме рідкісні вина, а потому запросить до театру або до цирку «Медрано». Вони розпитували один про одного, ці мої господарі. Питали, чия оселя мені сподобалася найбільше, хто найліпше готує тощо. Думаю, найбільше мені подобалося у Кронштадта. Можливо, тому, що він щоразу записував те, що я з’їв, крейдою на стіні. Ні, розуміння того, скільки я йому заборгував, аж ніяк не впливало на моє сумління, оскільки я не мав жодного наміру щось йому платити, та й сам він не плекав ілюзій з приводу відшкодування. Мене захоплювали самі ці цифри. Зазвичай він вираховував усе до останнього сантиму. Якби я забажав заплатити все до копійки, то довелося б розламати су. Його дружина була чудовою кухаркою, і їй було похуй на всі ті Кронштадтові сантими. Вона брала з мене плату копіями сторінок, зробленими під копірку. Саме так! Якщо я приходив без свіжих копій, вона впадала у відчай. За це я мусив наступного дня відвозити їхню малу до Люксембурзького Саду й бавитися з нею впродовж двох-трьох годин — завдання, що доводило мене до сказу, оскільки вона розмовляла лише угорською та французькою. Загалом вони були дивним кодлом, ці мої господарі…