Генри Миллер – Тропік Рака (страница 11)

Стоячи на балконі в помешканні Тані, я розглядаю накритий стіл. Там — Молдорф, сидить поруч зі своїм ідолом. Він гріє ноги біля каміна, у його водянистих очах — потворна вдячність. Таня знову виконує адажіо. Адажіо промовляє дуже чітко: більше жодного слова про любов! Я знову біля фонтана, спостерігаю за черепахами, які сцють зеленим молочком. Сильвестр щойно повернувся з Бродвею із серцем, сповненим коханням. Цілу ніч я пролежав на лавці за алеєю, тоді як планету зволожувала тепла сеча черепах, а коні у фалічній люті летіли галопом, мов скажені, навіть не торкаючись землі.

Цілу ніч я відчував запах бузку з маленької темної кімнати, де вона розпускає своє волосся, бузок, який я купив їй, коли вона пішла на зустріч із Сильвестром. «Він повернувся з серцем, сповненим коханням», — сказала вона, і її волосся пахло бузком, її рот пах бузком, бузок визирав у неї навіть з-під пахв. Кімната купається в коханні, черепаховій сечі, поміж теплого бузку, а коні скачуть галопом, мов скажені. Вранці — брудні зуби і бруд на шибках; маленька брама, що веде до алеї, зачинена. Люди йдуть на роботу, і віконниці бряжчать, мов кольчуги. У книгарні навпроти фонтана лежить історія озера Чад, безмовних ящірок, розкішних гумігутових відтінків. Усі листи, які я їй писав: п’яні листи тупим недогризком олівця, божевільні — шматками деревного вугілля, маленькі послання, які писав, пересідаючи з однієї лавки на іншу, феєрверки, серветки, морозиво з фруктами; тепер вони читатимуть їх разом, і колись він навіть зробить мені комплімент. Струшуючи попіл своєї сигари, він мовить: «Ти й справді пишеш досить добре. То ти — сюрреаліст, чи не так?» Сухий, ламкий голос, лупа на зубах, соло для сонячного сплетіння, літера «н» для недоумка.

Я — на балконі з фікусом, а піді мною грає адажіо. Клавіші чорні й білі, чорні, потім білі, потому білі й чорні. І ти хочеш знати, чи можеш зіграти щось для мене. Так, зіграй що-небудь цими своїми великими пальцями. Зіграй адажіо, бо ж це єдина клята річ, яку ти знаєш. Зіграй її, а тоді відріж собі великі пальці.

Це адажіо! Не розумію, чому вона так наполегливо повсякчас його грає. Старий рояль її не задовольняв; вона мусила орендувати великий концертний — для адажіо! Коли я бачу, як її великі пальці натискають на клавіші, а поряд зі мною стоїть цей дурнуватий фікус, то почуваюся, немов той божевільний із Півночі, який зірвав із себе одяг і сидить посеред зими на гілках дерева, жбурляючи горіхи у вкрите кригою море, що нагадує луску оселедця. У цій музиці є щось дратівливе, щось безплідно меланхолійне, неначе вона написана лавою, неначе має свинцево-молочний колір. А Сильвестр, нахиливши голову вбік, немов аукціоніст, каже: «Зіграй-но ту іншу, яку ти сьогодні репетирувала». Чудово, коли маєш піджак для куріння, хорошу сигару й дружину, що грає на фортепіано. Це так розслабляє. Так заспокоює. Між актами ти виходиш покурити і подихати свіжим повітрям. Так, її пальці дуже гнучкі, надзвичайно гнучкі. До того ж вона займається батиковим розписом. Не хочеш спробувати болгарської цигарки? Голубко, як там називається та інша п’єса, яка так мені сподобалася? Скерцо! О, так, скерцо! Пречудове скерцо! Говорить граф Вальдемар фон Швіссенайнцуґ. Спокійні, вкриті лупою очі. Галітоз. Яскраві шкарпетки. І гороховий суп із грінками, якщо ваша ласка. У п'ятницю ввечері ми завжди їмо гороховий суп. Не бажаєш скуштувати трохи червоного вина? Червоне вино подається до м’яса, ти ж знаєш. Сухий, рішучий голос. Пригощайся сигарою! Так, мені подобається моя робота, але я не надаю їй особливого значення. Моя наступна п’єса стосуватиметься плюралістичної концепції світобудови. Барабани з кальцієвими лампами обертатимуться. О’Ніл помер. На мою думку, мила, тобі варто частіше прибирати ногу з педалі. Так, ось ця частина дуже гарна… дуже гарна, ти так не вважаєш? Так, персонажі ходитимуть із мікрофонами у штанах. Дія відбуватиметься в Азії через сприятливіші погодні умови. Не бажаєш спробувати трішки анжуйського? Ми купили його спеціально для тебе…

За їжею ця балаканина триває далі. Здається, ніби він дістав свій обрізаний член і поливає нас сечею. Таня ледь стримується. Відтоді, як він повернувся із серцем, сповненим коханням, цей монолог не припиняється. Він починає говорити, ще коли роздягається, розповідає вона мені, — стабільний потік теплої сечі, неначе йому прорвало сечовий міхур. Мене охоплює лють на саму думку про те, що Таня лягає в ліжко з цим розпанаханим сечовим міхуром. Досить лишень подумати, що цей нікчемний скоцюрблений виродок із дешевими бродвейськими п’єсами в рукаві поливає сечею жінку, яку я кохаю. Замовляючи червоне вино, барабани, що обертаються, та грінки до свого горохового супу! Яка зухвалість! Подумати лишень, що він лежить поруч із горнилом, яке я для нього розігрів, і просто справляє малу потребу! Боже мій, чоловіче, та ти мав би дякувати мені навколішках. Невже ти не бачиш, що тепер у твоєму домі є жінка? Невже не помічаєш її напругу? Крізь свої защемлені аденоїди ти говориш мені: «Що ж, послухай мене… на це можна поглянути під двома кутами…» Засунь собі в сраку ті два кути, під якими ти дивишся на речі! Засунь у сраку свій плюралістичний всесвіт і свою азіатську акустику! Не треба мені ані твого червоного, ані анжуйського… віддай мені її… вона належить мені! Піди, посидь біля фонтана, і дозволь мені насолоджуватися запахом бузку! Протри очі від лупи… візьми це кляте адажіо й загорни його у свої фланелеві штани! І ту іншу мелодію теж… усі мелодії, які витікають з твого нікудишнього сечового міхура. Ти посміхаєшся до мене так упевнено, так обдумано. Та я ж просто лижу тобі дупу, невже ти цього не бачиш? Поки я слухаю твоє лайно, вона торкається мене рукою — але ти цього не помічаєш. Ти вважаєш, що мені подобається страждати, ти кажеш, що це моя роль. Гаразд. Спитай про це в неї! Вона розповість тобі, як я страждаю. «Ти — рак і божевілля», — нещодавно сказала вона мені в телефонній розмові. Тепер на це хвора й вона, на рак і на божевілля, а невдовзі тобі доведеться здирати з неї коросту. Кажу тобі, її вени розриваються, а твої балачки не більше ніж тирса. Скільки б ти не висцяв, тобі ніколи не заткати дірок. Як там казав містер Рен? Слова — це самотність. Минулого вечора я лишив тобі кілька слів на скатертині — ти прикрив їх ліктями.

Він загородив її парканом, немов вона — брудні смердючі мощі святого. Якби в нього лише стало сміливості проказати «забирай її!», можливо, трапилося б чудо. Лише це. «Забирай її!» — і присягаюся, що все склалося б якнайкраще. Окрім того, можливо, я б її й не взяв — цікаво, чи таке коли-небудь спадало йому на думку? Або ж забрав би на якийсь час, а тоді повернув, із покращеннями. Але будувати довкола неї паркан — безглуздо. Неможливо загородити парканом людську істоту. Так більше не роблять… Нікчемний скоцюрблений виродку, ти думаєш, що я її не гідний, що я можу її заплямувати, спаплюжити. Ти не знаєш, яким смаколиком є заплямована жінка, як зміна сімені може спонукати жінку розквітнути! Ти вважаєш, що сповненого коханням серця достатньо, і, можливо, для правильної жінки це так, однак у тебе вже немає серця… ти лише великий порожній сечовий міхур. Ти гостриш зуби і тренуєш рик. Ти бігаєш довкола її підборів, мов сторожовий пес, і все обсцикаєш. Їй не був потрібен сторожовий пес… вона вважала тебе поетом. Колись ти був поетом, казала вона. А тепер ти хто? Сміливіше, Сильвестре, сміливіше! Вийми мікрофон зі штанів. Опусти задню лапу і припини скрізь справляти малу потребу. Я кажу «сміливіше», бо вона вже тебе покинула. Кажу тобі, вона заражена, тож можеш розібрати свій паркан. Можеш не запитувати ввічливо, чи кава на смак не нагадує карболову кислоту: це мене не налякає. Насип у каву щурячої отрути й трішки битого скла. Закип’яти сечу й додай у неї кілька мускатних горіхів…

Останні кілька тижнів я живу в комуні. Мені доводиться ділити своє життя з іншими, здебільшого з кількома божевільними росіянами, п’яницею-голландцем і огрядною болгаркою на ім’я Ольга. З росіян — переважно з Євгеном та Анатолієм.

Усього кілька днів тому Ольгу виписали з лікарні, де їй випалили труби, і вона втратила трохи зайвої ваги. Однак з її вигляду не скажеш, що вона дуже страждала. Вона важить майже як горбатий локомотив; з неї ріками тече піт, у неї галітоз, і вона досі носить черкеську перуку, яка нагадує стружку. На підборідді в неї дві великі бородавки, з яких стирчить купа волосинок; і в неї ростуть вуса.

Наступного ж дня після виходу з лікарні Ольга знову почала шити взуття. О шостій ранку вона вже сидить за своїм верстатом; щодня вона виготовляє дві пари взуття. Євген нарікає, що Ольга — тягар, хоча, правду кажучи, завдяки цим двом щоденним парам взуття Ольга забезпечує і Євгена, і його дружину. Якщо Ольга не працюватиме — не буде що їсти. Тож усі намагаються вчасно вкласти Ольгу спати й ситно її нагодувати, аби лиш вона й далі працювала і таке інше.

Кожна трапеза починається з супу. Хоч яким був цей суп — цибулевим, помідорним, овочевим чи ще якимось — він завжди смакує однаково. Переважно на смак він такий, наче в ньому зварили ганчірку для миття посуду, — дещо кислий, запліснявілий, пінистий. Я бачу, як після обіду Євген ховає його до комоду. Там він стоїть і бродить до наступної трапези. Масло також ховають у комод; після трьох днів на смак воно нагадує великий палець на нозі трупа.