Генри Лайон Олди – Шлях меча (страница 22)

– Заради клинків Муніру! – десь далеко внизу прошелестів голос, який міг бути голосом тільки Дзютте Уламка. – Наставнику, ми зробили це!.. ти чуєш, Наставнику, ми…

А потім їхній Придаток упав, придавивши собою обох Звитяжців.

…Двері відчинилися. Падаючи, Придаток Дзютте й Дитячого Вчителя зачепив внутрішній засув, скидаючи його з гаків, і поштовх розчинив двері навстіж. Я побачив тих, хто юрбився в коридорі, і зрозумів усе, коротким рухом вивільняючись із дерев’яної лиштви.

Зрозумів.

Усе.

Там була Вовча Мітла, жива й неушкоджена, там був есток Заррахід і шпичастий Ґердан – господар кузні, і хвилястий Малий Крис-підмайстер зі зміїною головою на руків’ї; там були гігант-еспадон Ґвеніль і Махайра Паллантид – словом, усі комедіанти, які грали за вікном веселу виставу, фарс про нещасну розгалужену піку й жахливих Тьмяних, фарс для одного-єдиного глядача, для дурня Дан Ґ’єна, який відмовився змінити зіпсованого Придатка й повірив у неможливе…

Вони встигли. Встигли вчасно зачинити двері, одразу після того, як величезний Ґвенілів Придаток потужним ривком висмикнув із кімнати непритомного Придатка Дзютте й Дитячого Вчителя, разом із обома Звитяжцями – і знову брязнув засув, цього разу зовнішній.

О, вони встигли – певно, Небесні Молоти ще не відбили їм усього, цим хитромудрим Звитяжцям і їхнім Придаткам – але я встиг відчути їхній жах, коли Мейланьський Єдиноріг, Придаток Чен Анкор і його рука…

Коли ми рушили на них.

І моє вістря вперлося в замкнені двері, а двері в цьому домі були зроблені на совість.

Лише тоді до мене дійшло, що Придаток Чен тримає мене в правій руці.

І коли я здригнувся від запізнілого розуміння, сталеві пальці почали повільно розгинатися один за одним, знову стаючи тим, чим і були.

Мертвим металом. Латною рукавицею.

2

Ось так воно й було.

…Зараз я витягнувся на всю довжину на матовій поверхні столу, Придаток Чен сидить поруч, опустивши на груди обважнілу голову, а сталева рука його лежить всією своєю вагою на моєму руків’ї.

Просто лежить.

І ніч за вікном поступово йде в небуття, туди, куди рано чи пізно йдуть усі наші дні й ночі.

Про що цієї ночі думав я?

Спершу… о, спершу думки мої спалахували й розліталися довкруж, як іскри від клинка, що народжується під молотом! Я вже думав про те, що зроблю із друзями, які обдурили мене, і зрадником дворецьким; я уявляв собі Вовчу Мітлу, яка благає про прощення; у моїх гарячкових видіннях чомусь поставав палаючий Кабір, і гнідий жеребець ніс мене повз руїни… а руку в латній рукавичці проймав слабкий трепет, коли щось тепле, із солодким запахом, стікало по моєму клинку…

Оце відчуття й повернуло мені ясність думок. Бо ніколи кров Придатків не струменіла по Єдинорогу.

Ніколи.

Не міг я цього пам’ятати.

Зате пам’ятала сталева рукавичка, яка торкалася мене. Ні, у ній не було життя, і коли металеві пальці все ж змогли стиснути моє руків’я, це не можна було назвати самостійним життям. Я навіть не знав, чи можу змусити ці пальці повторити те, що сталося зовсім недавно.

Це було не життя.

Це була пам’ять.

Пам’ять латної рукавички про тепло й міць руки, яка колись заповнювала її; пам’ять про шорстке обтягання руків’я того Звитяжця, чиє тіло немов виростало з лускатого кулака; пам’ять…

Просто я дуже хотів, щоб це сталося. А вона – вона згадала, як це траплялося раніше. І коли я потягнувся до неї крізь час і відстань – моє життя на мить уросло в її пам’ять, оживляючи неживе.

Диво, якого я чекав і яке звалилося на мене раптово, наче літня гроза – зараз я вже не знав, чи хочу я його, цього дива, і якщо ні, то чи зумію відмовитися.

Бо я пам’ятав лють, яка спалахнула в мені; лють і спрагу, темну теплу спрагу, і жах Звитяжців потойбіч порога.

Бо я краєм душі доторкнувся чужої пам’яті, пам’яті нової руки Придатка Чена; пам’ять старої латної рукавиці, частини того одіяння, яке колись називалося збруєю…

Бо я зрозумів – як це траплялося раніше.

Забути? Відмовитися від підступного подарунка долі?..

А як же небо над турнірним полем? Небо, яке падає на мене, і півмісяць Но-дачі в ньому?!

А Тьмяні? Тьмяні – і вбиті Звитяжці, й Шешез Абу-Салім, який чекає, і розпачливий Пояс Пустелі, Маскін Сьомий з Харзи?..

А моя, моя власна пам’ять про те, що трапилося?

Ні. Я не в змозі відмовитися від цієї руки. Я не буду від неї відмовлятися.

…Обережно, ледь чутно я потягнувся до сталевої руки-рукавиці – і крізь неї далі, крізь сонні шари її пам’яті, обминаючи їх, не тривожачи чуйний спокій, немов я підкликав Придатка, ще не знаючи, навіщо, ще роздумуючи, сумніваючись…

І незабаром відчув, як щось тягнеться мені назустріч.

Що це? Хто це?

«Хто ти?» – тихо запитав я, зупиняючись.

«Хто ти?» – луною почулося відтіля.

«Я – Вищий Мейланя…»

«Я – Вищий Мейланя…»

Тиша.

І – стрімким обопільним випадом:

– Я – прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг! А ти – ти мій…

– Я – Чен Анкор Вейський! А ти – ти мій…

Я так і не зміг сказати: «Ти – мій Придаток!»

А він? Що не зміг сказати він?!

Ти – мій… Я – його?!.

…Латна рукавиця, у якій спить пам’ять про забутий час, хиткий міст між двома світами, що поєднує їх в одне ціле… і здригнулися неживі пальці, а кольчужні кільця немов уросли в тіло, коли ми ввійшли один ув одного: Звитяжець і його Придаток, Людина і його Меч; увійшли, але не так, як клинок входить у тіло, а так, як увійшли ми, стаючи злитим, єдиним… яким, напевно, і були, не розуміючи цього…

Ні, ми не нишпорили в спогадах один одного, як злодій у чужих скринях (цей образ був незрозумілий мені, але Чен чітко уявив його, і…), і знання наші не злилися в один нерозривний моноліт, як зварюються смуги різного металу в майбутній клинок (не-Звитяжцеві важко було повною мірою відчути це, але…); просто…

Просто я не можу передати це словами.

І обоє ми завмерли, коли із чорних глибин пам’яті латної рукавички пролунали два глухі, ледь чутні голоси, які ведуть розмову без початку й кінця…

– Ось людина стоїть на роздоріжжі між життям і смертю. Як їй поводитись?

– Не будь дволиким, нехай меч сам стоїть спокійно під небом!..

…Сам, – подумав я.

…Сам, – подумав Чен.

…Сам, – подумали ми.

Сам під небом.

І я зрозумів, що більше ніколи не назву Чена Придатком.

3

Уранці двері в кімнату виявилася незамкнені.

Чен сходив умитися, тоді одягнув мене в піхви, і ми пішли в кузню.