Генри Лайон Олди – Шлях меча (страница 24)

…А по-друге, мене змусив обернутися голос.

– На Бесіду, Єдинороже?

Їх сонцесяйність, царствений ятаган Шешез Абу-Салім з’явився безшумно й раптово, з потайних дверей у кутку помосту. Він був у темних нелакованих піхвах, відверто підкреслюючи цим буденність зустрічі, і його важкий Придаток тримав Шешеза в руці, немов забувши причепити кільця піхов до шкіряного пояса.

Я не відповів. Запропонувавши мені Бесіду, Шешез очевидно мав на меті перевірити особисто все те, що він чув про нового, божевільного Дан Ґ’єна й нову руку його Придатка – а чув він, поза сумнівами, чимало. І насамперед – від Дзютте Уламка, блазня-мудреця. Можна уявити, що Уламок наговорив Шешезові…

– Це подарунок, – Шешез недбало показав на звіра, який глухо гарчав. – Учора привезли. То що, Єдинороже, почнемо Бесіду?

Ятаган коротко брязнув, до половини висунувшись із піхов, і різко ввійшовши назад, Шешезів Придаток несподівано легко зіскочив з помосту, і я відчув, що Шешез Абу-Салім боїться мене.

Боїться. Для того й клітку зі звіром у залу велів поставити, щоб сліпа звіряча лють йому хоробрості додала; для того й приймав мене в залі, де спав старий Фархад – славне минуле Кабіра; певно, підточили останні події колишню впевненість ятаганів фарр-ла-Кабірів… випробувати хоче, а боїться!

А я, я сам, колишній, – невже не злякався б той Дан Ґ’єн Бесіди зі Звитяжцем, про якого знав би те, що знав Шешез Абу-Салім про мене? Якби відав – ось переді мною той, кому довірено правителем переслідування Тьмяних; той, хто мало не вбив Придатка, який служив Дитячому Вчителеві й блазневі роду Абу-Салімів; хто змусив свого власного Придатка стиснути сталеві пальці…

Так, ятагане фарр-ла-Кабіре, і я б злякався. Зізнавшись у цьому перед самим собою, я в церемонному салюті вилетів із піхов і весело блиснув назустріч Шешезові.

І ятаган зопалу не помітив, що його Бесідник Дан Ґ’єн – у лівій руці Придатка.

У лівій.

У живій.

5

…Шешез пішов, як звичайно, від лівого плеча врозмах; я повів Чена назад і сковзнув під другий удар, скидаючи ятаган убік і загрозою зустрічного випаду змушуючи Шешеза стримати запал і перейти до ретельнішої оборони.

Помилився, помилився сяючий ятаган, усе врахував у мудрості своїй, але прорахувався – не вийде в нього перевірки Єдинорога, зірветься випробування!.. Якби на місці Шешеза був еспадон Ґвеніль або та ж Вовча Мітла – не впорався б я з ними, залишаючись у лівій Ченовій руці; а в правій, у залізній рукавиці немає у мене впевненості… яка впевненість може бути у диві, нехай воно навіть раз і сталося!

Проводь Бесіду, ятагане фарр-ла-Кабіре, проводь Бесіду, запитуй, відповідай, але не забувай вчасно сам ухилятися й Придатка свого вести! Не рубка в нас зараз, а Бесіда; не сила й вага в пошані, а вміння Звитяжця, то ж я для тебе й у лівій руці – Мейланьський Єдиноріг… нумо, Шешезе, ганяй задиханого Придатка, дзвени веселіше, хоч би ти був і тридцять три рази фарр-ла-Кабір!..

Я навіть устигав думати про стороннє. Є в колисці новонароджений Придаток чи нема; якщо є – чому не плаче вголос від шуму нашого? Чи всерйоз спить на підставці старий Фархад, чи нишком спостерігає давній боєць за чужою Бесідою? Чому ошалів плямистий чауш, навіщо раз за разом кидається на ґрати, випустивши криві котячі пазурі? – ага, тут якраз усе зрозуміло, даремно подумав, даремно відволікся… А ось те, що Шешезів Придаток уже на помості – то ж і ми вже на помості, і бачимо те, чого інші не бачать!

– Мей-лань!

Красиво летів Шешез, майже через усю залу летів, вибитий мною, та ще й по підлозі на чотири довжини клинка проїхав, і зупинився лише тоді…

Коли вперся в пазуристу лапу.

Не витримав замок, тріснуло в ньому щось – і розчинилися двері клітки, випускаючи на волю червонооку лють; припав звір до мозаїчної підлоги, і переможний рик прокотився по залі Посвяти, заметавшись між колон.

Лежав на холодних кольорових плитках ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір; лежав на палісандровому ложі ятаган Фархад іль-Рахш фарр-ла-Кабір; завмер у лівій руці Чена Дан Ґ’єн із Мейланя – і нічого не міг зробити нам звільнений плямистий чауш, який готувався до стрибка.

Нічого. Зуби його, пазурі його – нічого. Та й не став би він нам нічого робити.

Стояв на помості Чен Анкор із Анкорів Вейських; стояв поруч із ним захеканий Шешезів Придаток – і нічого не міг зробити їм плямистий чауш, бо поруч були двері, рукою подати, ті самі двері, і зовсім-зовсім поруч…

Не встиг би чауш. Стрибай чи не стрибай – не встиг би.

А я все думав про одне, хоч і нічого начебто Звитяжцеві про це думати; думав і не міг, не смів відволіктися, боявся відволіктися, і так і не знав…

Є колисці дитина-Придаток чи нема?!

Якщо нема – ось двері; ось сталь, перед якою не встоять ікла і пазурі… Якщо є – ось двері, ось сталь… ось звір і тендітна плоть у колисці. Майбутній Придаток Фархада іль-Рахша. Який стане колишнім, так і не ставши справжнім.

– Ільхан мохасту Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі! – глухо продзвеніло поза мною.

Ніколи у своєму житті не чув я такого дзвеніння; і невідоме для мене було значення сказаного.

Тріснула одна з опор дерев’яної підставки, дві інші не витримали ваги старого ятагана, зігнулися, спружинили, похитнувся палісандровий постамент…

Я це бачив.

Скреготнули пазурі по гладкій підлозі, ривком розігнулися потужні лапи, посилаючи чауша в повітря з невідворотністю збожеволілої долі…

І це я бачив.

Двоє летіли назустріч один одному: звільнений звір, обійнятий спрагою вбивства, і оголений ятаган Фархад, піхви якого зачепилися кільцем за обломлену опору підставки, яка послала Звитяжця в політ.

– …Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі! – луною пролунало удруге. Грізно й незрозуміло.

А тоді Чен, немов у сні, простягнув праву руку й легко піймав Фархада за руків’я. Уперше мій Придаток тримав одночасно зі мною іншого Звитяжця; але хіба не вперше існував Придаток (знову це кляте слово!) з невідь чиєю латною рукавицею замість руки?!

Зопалу я навіть і не помітив – майже не помітив – що знову думаю про Чена, як про Придатка, а потім я раптом побачив Кабір у вогні, який проступив крізь стіни зали, гнівно заіржав примарний гнідий жеребець, і я зробив те, що мусив зробити.

Зробив.

Сам. Чи не сам?..

Але я це зробив.

6

…Шешезів Придаток важко зійшов із помосту, немов минулі миті зостарили його на добрий десяток років – час, незначний для Звитяжця, але не для Придатка – і, обійшовши вбитого чауша, наблизився до лежачого Шешеза.

Нагнувся. Підняв.

Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір мовчав.

Його Придаток ще трохи постояв і повернувся до мертвого звіра. Присівши біля тіла, він завмер навпочіпках; Шешез обережно потягнувся вперед і майже несміло торкнувся розрубаної голови з навічно вискаленою пащею.

Розрубаної. Чисто й уміло. Як уміли це робити ятагани фарр-ла-Кабір, рубаючи неживе; і я ще подумав, що легенди про Фархада можуть виявитися правдою, і старий ятаган рубав колись багато чого, про що не варто зайвий раз згадувати.

Закривавлений Фархад іль-Рахш і далі був у правій руці Чена.

Потім Шешез штовхнув голову чауша, і та закинулася, відкриваючи буру злипле хутро на простромленій наскрізь шиї звіра.

Ятагани так не вміють.

Так умію я.

О Дикі Леза, що стали Звитяжцями, – як же це виявилося просто! До смішного просто!.. І я неголосно засміявся. Смерть і сміх – ви, виявляється, часто ходите поруч!

Так, сьогодні переді мною й Фархадом був звір, дикий безмозкий звір, хижий мешканець солончаків – але, може, з Придатками все виходить так само просто? Так само природно? Отже, справа не в руці – вірніше, не лише в руці з металу – але й у мені?! На кого ти перетворюєшся, Мейланьський Єдинороже? Куди йдеш?!

Невже такий Шлях Меча?!

Чен зістрибнув униз, підійшов до Шешезового Придатка й віддав йому Фархада. Сам Шешез Абу-Салім ледь здригнувся, коли його Придаток торкнувся залізної руки Чена; я вдав, ніби нічого не відбулося, і ретельно витерся об шкіру вбитого чауша. Так, немов не раз робив це раніше.

– Фархаде! – тихо покликав я потім (мені легше було звертатися до старого ятагана, коли його тримав чужий Придаток). – Фархаде іль-Рахше фарр-ла-Кабіре!

Він не відгукнувся. Він спав. Або вдавав, що спить. Або думав про своє. Яка різниця?

– Що ти хочеш запитати… Вищий Дан Ґ’єне? – відповів замість іль-Рахша Шешез, і голос його був неприродно безпристрасний.

– Я хочу знати, що кричав Звитяжець Фархад перед тим, як…

Я не доказав.

Шешез Абу-Салім підняв на ноги свого Придатка, повернувся до зламаної підставки, довго дивився на неї, а потім його Придаток обережно поклав Іль-Рахша просто поперек колиски, так і не одягвши його в загублені піхви.

– Тут нікого нема, – кинув Шешез, відповідаючи на ще одне запитання, яке я так і не поставив уголос. – Дитя-Придаток Фархада в іншому місці. У цій колисці він лише спить по ночах, та й то не завжди. Отже, Вищий Дан Ґ’єне, ти хочеш знати, що кричав мій двоюрідний дядько Фархад?.. Він кричав: «Ільхан мохасту Мунір суї ояд-хаме аль-Мутанаббі!» Я й не думав, що колись почую цю забуту мову, та ще й у своєму домі…

Я чекав.

– Це означає, – сухо продовжив Шешез Абу-Салім, – це означає: «Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі!» То що, ти задоволений, Єдинороже?

Йому чомусь важко було вимовляти моє прізвисько.