Генри Лайон Олди – Шлях меча (страница 21)
Жіночий крик.
Чин!.. Вони підстерегли її!
Здається, я закричав – ні, я заверещав так, що перекрив шум і брязкіт зброї.
– Коблане! Хто-небудь! Рятуйте! Випустіть мене, покидьки! Там… там убивають Чин! Коблане! Та де ж ви всі?!..
І ніхто мені не відповів.
Я кинувся до дверей – і несподівано вони розчинилися, ударивши мене, і на порозі зринув Друдл із ідіотською усмішкою до вух.
13
Клятий блазень усміхався в дверях, загороджуючи мені шлях назовні – туди, де в темряві нічного Кабіра захлиналася криком Чин Чорний Лебідь!
За єдину мить уся моя ненависть, весь біль останнього часу, вся марнота спроб знайти втрачену цілісність – усе те, що до країв переповнювало Чена Анкора Безрукого, вигоріло до решти, як домішки в чистій сталі новонародженого клинка, який рвонувся до цілі.
І ціль ця була – блазень Друдл Муздрий!
Я кинувся на Друдла, прагнучи врізатися в нього всім тілом і вибити в коридор, як корок із пляшки, але дивним чином промахнувся й боляче вдарився плечем об одвірок. Двері зачинилися, брязнув внутрішній засув, і блазень радісно затанцював навколо мене, плескаючи в долоні.
Поли його блазнівського халата вже були завбачливо заправлені за пояс, звідки визирали руків’я тупого гранованого кинджала дзютте і ятагана для підлітків.
– В Чена-дурника таки заболять тепер боки! – заволав він, збуджено скалячись. – Заболять тепер боки – їх огріють кулаки!..
Здоровою лівою рукою я спробував дотягнутися до засува, але Друдл підстрибнув, якось по-краб’ячому викидаючи ногу, і гострий біль простромив мій лікоть. Наосліп, навмання я відмахнувся правою – і залізна рукавиця, вибиваючи шматки тиньку, вдарила в стіну над Друдловою головою, що вчасно присів. Твердий і кощавий кулак блазня відчутно тикнувся мені під ребра, я позадкував, ніяково підвертаючи ногу, падаючи на підлогу…
І побачив над собою холодний блиск маленького ятагана в руці блазня Друдла.
Ах, дарма він оголив клинок, цей мудрий і проникливий блазень, цей розважливий боєць, який передбачив усе або майже все!.. дарма, дарма, бо тіло моє саме згадало колишні навички, бо воно нічого не забувало, моє слухняне тіло, і пальці лівої руки машинально зімкнулися в кільце, підносячи до губ невидиму чашу з гірким і хмільним вином Бесіди!
…Підлога, тверда, мов утоптаний безліччю ніг турнірний майданчик, мій останній майданчик, і – блиск чужого клинка наді мною… Отже, я знову вартий удару меча?! Удару без полегкості й жалю?!
Отже, у мене знову є ім’я?!
За секунду Друдлів ятаган рубав усміхнене повітря, яке звалося Ченом Анкором.
О, він був майстерний Бесідник, він був дуже майстерний Бесідник, мій злий геній, мій блазень Друдл, і ятаган його був оригінальний і дотепний, ставлячи несподівані питання й вимагаючи миттєвих відповідей – але все це не мало зараз жодного значення.
Жоднісінького.
– Чене! – почулося за вікном, або не за вікном, але сторонні звуки обтікали мене, не зачіпаючи суті, не відволікаючи, а я весь купався в бризках сталевого водоспаду… Хміль ударив мені в голову, спадкоємний хміль Анкорів Вейських, і спокійна впевненість заповнила мене до країв, як жива рука заповнює собою латну рукавицю, зігріваючи своїм теплом мертвий метал.
І коли долоня моя нарешті намацала те, що було єдино необхідним для неї, я закричав страшно й радісно, і разом зі мною закричав Єдиноріг, утикаючись ув одвірок і намертво прибиваючи до нього восьмикутну блазневу тюбетейку.
Незвичне й неприємне відчуття крадькома пробігло по задвірках моєї свідомості й прошмигнуло в шпарину між нещільно пригнаними дошками паркана, що відгороджує «Я» від «Не Я». Я лише встиг помітити якусь роздвоєність, мовби не сама лише моя воля вела руку у випаді; а мовби…
А потім я побачив Друдлові очі.
Сльози стояли в них, і там, за блискучою завісою, звірячий страх змішався з людською радістю.
Зовсім поруч із блазневими очима моя рука стискала руків’я меча.
Права рука.
Залізна.
Моя.
– Вийшло, – одними губами видихнув блазень. – А я, дурень…
І сповз на підлогу непритомний.
Частина III
Меч і його людина
Розділ 7
1
…Досі, коли я згадую про те, що сталося, мене охоплює страх.
І все ж я згадую. Я, Вищий Мейланя, прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг, не останній із Звитяжців Кабіра – згадую.
Зараз я лежу на столі, й відблиски свічок грають на моєму поліруванні. А тоді – тоді я лежав на підлозі, скинутий Придатком Ченом, що ринувся до дверей. Уперше мій Придаток не послухався наказу…
За вікном жалібно дзенькала Вовча Мітла й бряжчали невидимі Тьмяні – темний страх нічного Кабіра; у дверях визирав із-за пояса свого Придатка тупий блазень Дзютте, і безсила лють захлиснула мене од вістря до вершка руків’я, роблячи клинок теплим і чужим.
– Мерзотники! – кинув я Дзютте й Дитячому Вчителеві. – Ганьба Звитяжців!..
Вони не відповіли. Зате відповів їхній Придаток.
Уперше я бачив Придатка, який майже вмів говорити мовою Звитяжців – мовою ударів і випадів, дрібних підготовчих рухів і відволікальних маневрів, мовою справжньої Бесіди. Якби Дзю чи бодай Дитячий Учитель були у цю мить оголені, я б зрозумів, я б не здивувався, бо й сам найчастіше відчував Придатка Чена своїм продовженням, частиною себе самого…
Але тут було щось інше, невідоме, тут був Придаток, який уміє вести Бесіду без Звитяжця.
На долю секунди я відволікся, забувшись від здивування – і ось уже Придаток Чен лежить на підлозі, скорчившись від болю, а Дитячий Учитель роду Абу-Салімів у лиховісному мовчанні вилітає із-за пояса свого дивного Придатка, описуючи коротку дугу, яка загрожує закінчитися біля горла Придатка Чена.
Ні. Біля горла ця дуга не закінчилася б. Вона пройшла б далі.
– Рубай! – істерично розреготався Дзютте Уламок. – Рубай, Наставнику!..
Якби я в цю мить був у руці Придатка Чена!.. ой, якби я був там… і нехай усі блазні, всі Дитячі Вчителі Кабіра, всі Тьмяні Емірату спробували б зупинити скаженого Єдинорога!..
– Руку! – не тямлячись, закричав я, забувши, хто із нас Звитяжець, а хто – Придаток. – Руку, Чене!
І рука відгукнулася. Ні, я й далі валявся на підлозі, але на мить мені примарилося, що незвично холодні й тверді пальці стискають руків’я, що вони тягнуться до мене крізь простір, що нас розділяє, і я знову веду Придатка Чена в стрімкому танці Бесіди…
А ще мені запраглося тепла. Тепла плоті Придатків, яка розступається під напором мого клинка.
– Руку!..
Я хотів цю руку, немов це справді була не частина Придатка, а відірвана частина мене самого; я хотів обіймів цих пальців, як не хотів ніколи нічого подібного; подумки я вже свистів у задушливому повітрі кімнати, плетучи павутину Бесіди навколо негідника, який казна-як став Дитячим Учителем…
І Дитячий Учитель промахнувся. Раз за разом він пролітав мимо, наче в руці Придатка Чена і справді був я, Єдиноріг; і навколо мого усміхненого Придатка метався розлютований маленький ятаган, смугуючи порожнечу, доки я не дотягнувся до жаданої руки, або ж рука дотяглася до мене, або ж ми обоє… – і холодні пальці вміло й дбайливо зімкнулися на руків’ї.
Це був найкращий випад у моєму житті. Найкращий ще й тому, що я, Мейланьський Єдиноріг, закричавши від захвату, в останню мить устиг отямитися. Так, я скеровував руку, але й рука скеровувала мене, і дивом я встиг викрутитися, минаючи випнуте око чужого Придатка й утикаючись у щільну тканину тюбетейки, а потім – у дерево одвірка.
Так, це був найкращий випад у моєму житті. Я не вчинив непоправне. Але клянуся розпеченим горном-утробою Нюринґи, я був занадто близький до цього…