Генри Лайон Олди – Шлях меча (страница 20)

– Сприяння – це правильно, – з наснагою підхопив блазень. – Ото ми й будемо тобі сприяти. Ти сидітимеш тут і розслідуванням керуватимеш, як головний дурень – а ми з Кобланом будемо сприяти й твої доручення, як менші дурні, виконувати. І вийде в нас чудове розслідування дурнів!

Я відчув, що нестримно шаріюся.

– Тож і сиди тут, – продовжив Друдл, – і керуй. Рука в тебе тепер є – залізна, між іншим – то й будеш нею водити: туди-сюди, туди-сюди… Вказувати. Ось. А керувати можна й звідси – для твоєї ж безпеки. Бо в місті у нас неспокійно – недавно ще двох мертв’ячків знайшли, і третього, живого, але однорукого, на кшталт тебе. Тепер Кобланові роботи додасться – другу руку кувати!

Моя ліва долоня намацала масивний свічник, що стояв на столі.

– То що, до кого піти, про що запитати? – безневинно запитав блазень. – Нумо, керуй!

Я щосили запустив у нього свічником. Друдл легко ухилився і, огидно кривляючись, вискочив у двері.

Почувся звук засува… рідний і до болю знайомий.

8

Того ж дня я сунув буллу під ніс Кобланові. Коблан довго читав, ворушачи губами, потім повернув мені буллу, якийсь час думав і, нарешті, поцікавився:

– Тобі чогось принести?

І цього знущання я вже не витримав. Нехай блазень… Але Коблан?!

І я вдарив коваля Коблана. Ударив правою, залізною рукою. Навідліг. Щосили. По обличчю.

І вцілив.

Коблан похитнувся, здивовано подивився на мене, потім підняв руку до обличчя, обтер кров із розсіченої вилиці і з подивом задивився на свої почервонілі пальці.

Я зробив крок до дверей.

І тут коваль Коблан заревів, як… як я не знаю хто, і я відчув, що потрапив під ногу слонові, ще трохи – і в мене зламаються ребра, причому всі одразу; а тоді мене підняло в повітря, і я зрозумів, що лечу. Втім, летів я недовго, від удару в мене потемніло в очах, і коли я прийшов до тями, то виявив, що лежу на злегка схиленому власному ліжку.

Більше я не пробував бити коваля.

9

…Через якийсь час – минуло вже більше двох тижнів мого ув’язнення – я зрозумів, що мені нема на що сподіватися. Це була змова. Змова проти мене. А може, не тільки й навіть не стільки проти мене…

Так, усе складалося воєдино. Друдл, який вмовив мене замовити собі залізну руку – і замовити її саме в Коблана; Коблан, який узявся робити свідомо марну річ; разом вони заморочили мені голову й замкнули тут, а тепер намагаються остаточно звести з розуму (до речі, ще трохи – і їм це вдасться).

Навіщо?

Ось цього я зрозуміти не міг. Може, це якось пов’язане з дорученням еміра? У своїх підозрах я доходив до того, що зараховував і Коблана, і Друдла, і навіть мого ан-Танью до лиховісної міфічної секти ассасинів, що проливають кров, про яку складав пісні ще Масуд ан-Назрі. Втім, кров справді лилася на вулицях Кабіра – так що й легендарні ассасини цілком могли виявитися реальністю.

Але… занадто вже багато в них тоді виявлялося спільників. І чи не простіше в цьому випадку було б, не мудруючи, добити нещасного каліку? І зрештою – чому саме я? Хіба я – емір, правитель… і взагалі – кому я потрібний?!

Чи, може, Друдл не збрехав, і вони справді клопочуться про мою безпеку? Чомусь я погано уявляю собі, навіщо ця компанія з такою ретельністю клопочеться про безпеку нікому не потрібного Чена…

Навіщо ж тоді? Навіщо?!

Щоб я таки зумів стиснути сталеві пальці?!

Але це ж марення!

І проте – реальність…

Мені було зле. Я намагався бодай щось зрозуміти, розпитуючи Коблана, але той або мовчав, або знову починав торочити якісь нісенітниці.

Тоді я став вимагати вина. І побільше.

Вино мені приносили.

І я напивався.

…Кілька разів я намагався втекти – але підмайстри, що приносили їжу, весь час були насторожі, і мені жодного разу не вдавалося застати їх зненацька. А якщо я вчиняв засідку, вони кликали коваля…

Ще в кімнаті було два невеликі віконця із товстими залізними ґратами. І був глухий внутрішній дворик із височенним дувалом – про нього я вже казав. Я швидко прикинув, що навіть якщо побудую біля стіни піраміду з усіх, які лише були в кімнаті, меблів (малися на увазі стіл і стільці; зрушити з місця ліжко мені виявилося не під силу, хіба за допомогою Коблана) – то, піднявшись нагору, я однаково й близько не дотягнуся до краю стіни.

Можна було, звичайно, спробувати зробити мотузку з мого одягу й постелі – але в мене однаково ні з чого було виготовити гак, щоб зачепитися за стіну. Хіба із власної правої руки…

Вікна ж виходили на якусь зовсім безлюдну вуличку. Я не раз намагався розхитати прути ґрат, пробував вибити їх ударами своєї залізної руки – але мої спроби закінчувалися лише тим, що я втомлювався й довго стояв біля вікна, доки не починало смеркати.

10

…Якось я побачив за вікном Фальґрима.

– Фальґриме! – не вірячи своїй удачі, закричав я. – Фальґриме, це я, Чен! Мене замкнув божевільний коваль Коблан! Скоріше повідом емірові Дауду про це: нехай пришле гулямів мене рятувати! Тільки не блазня Друдла – він у змові з ковалем! Прошу тебе, Фальґриме…

Лоулезець здивовано зупинився, роззираючись. Нарешті він виявив у вікні моє обличчя й спробував усміхнутися. Усмішка вийшла сконфужена, що було геть несхоже на галасливого й самовпевненого Білявого.

– Привіт, Чене… Я все зрозумів. Звичайно, я передам емірові. Тільки…

– Що – тільки?!

– Тільки, може, тобі краще поки що тут посидіти? Небезпечно зараз у місті… Та й рука в тебе… А емірові я повідомлю, ти не хвилюйся!..

І Фальґрим швидко пішов геть, дивно зсутулившись, немов під вагою свого еспадона.

Я не повірив. Я вирішив, що світ перевернувся. Фальґрим Білявий, мій друг і постійний суперник, але в першу чергу все ж – друг, друг, друг… ні, не міг він сказати таке!

Не міг.

Але сказав.

І звідки від довідався про мою руку?

Чи він зовсім не те мав на увазі?

Хоча з рукою все якраз просто: мабуть, Друдл уже роздзвонив по всьому Кабіру про вар’ята Чена і його залізну руку…

Утім, Фальґрим обіцяв-таки повідомити про мене емірові, і ця думка трохи заспокоїла мене.

Як виявилося, марно – ані цього, ані наступного дня по мене ніхто не прийшов.

11

Тепер мені здавалося, що весь Кабір, усі друзі, а, може, і Той, хто чекає мене в раю, – проти мене. Я стояв біля вікна, з тугою дивлячись на недосяжну вулицю…

І побачив Чин.

Чин!

Чорного Лебедя Хакаса… і, схоже, вона знала, де мене шукати.

Знала…

І відповідь на моє запитання була написана на її обличчі – сумному, але непохитному.

Ось так ми стояли одне навпроти одного, розділені ґратами, а тоді я відвернувся, щоб не бачити, як Чин іде.

Поговорили… лети, лебедю.

Отоді я й напився по-справжньому. І бив рукою об стіну, і зривав із себе кляте залізо, і плакав, як дитина, і заснув, і бачив жахи…

12

…Схоже, я знову заснув, тут-таки за столом – бо прокинувся від крику. Я не одразу зміркував, що відбувається, я гадав, що це чергові жахи, до яких я вже почав потроху звикати.

Ні, це був не сон, і з вулиці чулося люте бряжчання зброї – не так, не так вона мусила бряжчати! – і крик.