Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 48)
Так, так, справді! Три крапки після слова «душа» мають значення, вони повинні нагадувати, повинні волати про те, що люди вільні відчувати меланхолію, коли сіється мжичка і коли не сіється мжичка, і взагалі відчувати все, що хочеться відчувати, й ні перед ким не складати про це звіту. Три крапки після слова «душа» — це схований підтекст, це продовження свободи. Я — «Боротьба»! Я — «Боротьба»!..
Двадцять годин п’ятдесят п’ять хвилин. Ведучий перед мікрофоном:
— А зараз, дорогі телеглядачі, завершальний номер нашої вечірньої програми, ліро-епічний вірш «Рапсодія С, або Рапсодія про Систему». Наш поет — помічник бухгалтера з корпорації «Шляхетність» і…
У контрольному вікні він знову бачить чоловічка-гумку. Отже, той не пішов, отже, й досі тут, лишився стежити, лишився контролювати, щоб бути певним: помічник бухгалтера з корпорації «Шляхетність» бездоганно виконає наказ Системи. «Спробуйте, Чутлива Душе! Спробуйте!.. Ось тут, де ви говорите:
Перший з цих двох рядків треба вилучити. Він звучить якось… якось дивно. Тобто коли він іде отак безпосередньо перед наступним рядком…» У контрольному вікні стовбичить чоловічок-гумка й невідривно дивиться на нього, дивиться просто в очі, дивиться на губи, які зараз прокажуть «Рапсодію С, або Рапсодію про Систему»; увесь вірш прокажуть його губи, увесь, і виправлений, і в тому місці, де стоїть друга позначка, вимовлять: «Єдиний «Тайфун».
Чи «Боротьба», чи «Тайфун»… Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство! З Системою жарти погані, коли вже вона тебе примітила і ти потрапив між її трибки — все, тобі кінець! Хіба я з глузду з’їхав — кидатися в отаке безумство! Так, я з глузду з’їхав! Цей дивний голос лунає в ньому несподівано, голос злітає, і з нього спадають кайдани. Я з глузду з’їхав, так, це безумство шістнадцятирічних, двадцятирічних!.. Я теж юний, хто заперечить, що я юний? Я юний у п’ятдесят один рік, у п’ятдесят один рік юний і безумний!.. І я повинен зараз навести свідчення відданості — інше свідчення відданості, яке для мене значно природніше, яке куди більше відповідає глибинній суті моєї душі, тому що одна є Боротьба, завжди і скрізь, одна є Боротьба за те, щоб ніколи не згасав у людській душі порив до свободи й прагнення того, щоб людство стало трохи людянішим.
— А зараз, дорогі телеглядачі, я, стисло змалювавши вам портрет нашого поета, надаю йому слово. Я вже сказав, що його вірш називається «Рапсодія С, або Рапсодія про Систему», і, як ви самі побачите чи, правильніше сказати, як ви самі почуєте, основний пафос вірша виражений у рядку: «Єдина Система». Цей рядок повторюється багато разів, і навколо нього побудовано весь поетичний твір. Отже, перед мікрофоном наш поет!
Ось він і перед мікрофоном. На нього націлились камери, прожектори, він розгортає рукопис, дивиться в очі чоловічкові-гумці у контрольному вікні. «…Інше свідчення відданості, яке для мене значно природніше, яке куди більше відповідає глибинній суті моєї душі…» Він розправляє рукопис, що пом’явся, потім розриває його навпіл, розриває на чотири шматки, на вісім і каже:
І вдруге:
І втретє:
І поки ще ті не отямились і не встигли перервати трансляцію, вигукує вчетверте:
БІБЛІОТЕКА
— Хочу записатися до вашої бібліотеки, — звернувся я до службовця в пенсне, який сидів біля конторки за скляною перегородкою.
Той спершу окинув мене підозрілим поглядом, а потім мовчки взяв старомодний мідний дзвінок, що стояв коло нього на столику, й задзвонив. За хвилину з’явився молодий посильний.
— Запис читачів у нас веде тільки директор, — сказав службовець. Мені здалося, що він адресує це скоріше юнакові, який саме зайшов до приміщення. — Він один вирішує, кому видати квиток. Проведи цього добродія до нього.
Про таку бібліотеку я знав уже давно. І вже давно, як тільки про неї довідався, вирішив стати її читачем. Але я не знаю, і признаюся в цьому цілком щиро, звідки мені стало про неї відомо; і що більше я тепер над цим замислююсь, то твердіше впевнююсь у думці, що вона існувала незалежно від того, знаю я про неї чи ні, бо не могла не існувати.
Невдовзі я вже сидів у директорському кабінеті. Директор запитливо дивився на мене. Він уже хотів був розтулити рота й озватися, як раптом відчинилися двері і до кабінету ввійшов якийсь чоловік. «Мабуть, він теж тут працює», — подумав я, бо він дуже скидався на того юнака, що мене сюди привів. Чоловік тримав у руці якийсь том.
Здавалось, директор враз утратив до мене будь-який інтерес. Він схопив том і швидко почав його гортати. На палітурці книжки чіткими літерами було написано ім’я: «Гете». І трохи нижче номер: 756.
— Нарешті закінчив, — задоволено мовив директор, обережно віддав том чоловікові й додав: — Зареєструйте його й поставте на полицю.
Той кивнув. Директор знову обернувся до мене, й коли за чоловіком зачинилися двері, я впевнився, що потрапив туди, куди хотів.
«Отже, це все ж таки правда, — подумав я, і мене наче жаром обсипало. — Отже, ця бібліотека все ж таки існує».
— Значить, ви хочете стати читачем нашої бібліотеки, — сказав директор, і мене раптом охопив незбагненний страх, навіть більше — я вже шкодував, що прийшов сюди.
Я збентежено мовчав, хоч розумів, що треба було притакнути. Бодай словечком. Але я мовчав.
— Ми раді кожному новому членові, — провадив далі директор. — Але перед тим, як виписати вам квиток, я дозволю собі показати вам нашу бібліотеку; а потім…. — Він трохи помовчав. — …Потім я ознайомлю вас із вимогами, яких ви повинні дотримуватись, щоб стати нашим читачем. Ходімо!
Він устав, відчинив двері й чемно пропустив мене поперед себе. Коли ми опинилися в коридорі, він вибачився, що піде перший, бо, мабуть, — у його голосі забриніли нотки іронії, — я тут не орієнтуюся. Ми довго йшли лабіринтом коридорів, аж поки нарешті зупинилися перед якимись дверима з написом «Гете». Я мимохіть згадав про том, який бачив у нього в кабінеті, й знову здригнувся від підсвідомого страху. Директор відчинив двері. Полиці були заставлені книжками. Точно не скажу, скільки їх там було, але, без сумніву, не одна сотня. На спинках книг видніло витиснене золотом ім’я «Гете» й номер; я несміло відшукав очима перший номер, ковзнув поглядом по кількох наступних і зупинив його на останньому, 756-му.
— Уже поставили, — потер руки директор, і мені раптом здалося, що він привів мене сюди тільки для того, щоб перевірити, чи виконано його наказ.
Страх мій наростав. «Гете, — гарячково працювала думка, — наскільки мені відомо, цей плідний автор написав Лише тридцять два томи». Директор зловтішно стежив за моїм подивом і збентеженістю.
Я не знав, чого чекати від нього далі.
— Хто вас цікавить? — запитав він.
Я назвав перше-ліпше ім’я, яке спало мені на думку:
— Ян Червень.
Цього автора, який помер молодим і після смерті якого вийшла всього одна книжка, я дуже любив. Мабуть, тому він перший сплив мені на гадку.
— Червень, — посміхнувся директор. — Гаразд, ходімо.
Директор знову повів мене коридорами. Страх мій дедалі наростав. «Червень, — пригадав я, — помер сорок років тому». Коли ми проходили повз двері, на яких сяяли знайомі і незнайомі імена, я раптом побачив табличку «Діккенс» і зупинився. Директор, помітивши, що я завагався, охоче відчинив двері. Знов полиці заставлені книжками. Я запам’ятав тільки номер на останньому томі: 617.
Далі все діялось ніби вві сні. Ми знову вийшли в коридор, а потім опинилися в невеликій кімнаті.
— Червень, — сказав директор.
Полиці тут були напівпорожні, я подумки полічив томи: всього одинадцять.
— Він помер порівняно недавно, — сказав директор. — До того ж працює дуже повільно і з великою відповідальністю.
Здавалося, він вибачався за те, що в цій кімнаті так мало книжок.
Я зняв із полиці перший том. «Блакитний собор». Я погортав його, як гортав багато разів до того; це було те саме видання, що я мав у себе вдома.
Відтак я взяв наступний том, здається, сьомий. Це був рукопис. Я прочитав кілька речень, і мене заполонило таке саме почуття, як і.під час читання «Блакитного собору», страх на мить зник, і я усвідомив, що ці речення міг написати тільки Червень, і ніхто інший, а також те, що досі мені не доводилося їх читати, що їх немає в жодній з його новел, але що вони належать йому. Я обережно поставив том на місце і вже не пам’ятаю як, — усе це діялось неначе в якомусь дивнрму сні, — знов опинився в кабінеті директора, знов сидів навпроти нього, й мені майнуло в голові, що, можливо, цього огляду бібліотеки не було, — все це мені, можливо, тільки примарилося, поки я, тут сидів.
Я формулював у думці якесь запитання, але директор випередив мене й почав розповідати:
— Вони пишуть. Пишуть далі й писатимуть без кінця. Для цього вони нарешті мають усі умови, їм не дошкуляє голод, не відвертають буденні клопоти, всілякі непорозуміння. Тут вони можуть цілком віддатися своїй творчості, тільки їй. Коли хтось напише черговий том, ми ставимо його на полицю поряд з іншими. Як бачите, наша бібліотека весь час поповнюється. Тут Бальзак пише й далі свою «Людську комедію», Мопассан закидає нас новими й новими томами оповідань. Юдіф Готьє написала дев’ять нових романів про Схід, Ібсен саме закінчив свою дев’яносто першу п’єсу, Олбін Бажен прагне зрівнятись у нових есе з велетнями світової літератури. Тут, як бачите, є всі. — Він мить помовчав, потім додав: — І всі, хто не може не писати, колись потраплять до нас і писатимуть далі. І ми щиро раді кожному новому читачеві.