Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 4)

— Дуже коротко! Ми проводимо дослід з п’ятьма екземплярами цього виду гуманоїдів. Вони не всі подібні, між ними є певна різниця, що в основному стосується їхніх розумових здібностей. Цей порівняно непогано розвинутий. Я довго спостерігав, як він ловив рибу, — упорався з цією роботою досить добре. Спійману рибу викидав на берег, де її збирала жінка. Помітивши мене, злякався, але не втік. Мене ж розглядав з такою цікавістю, наче розумів, що ми прилетіли з космосу. Переконаний, він стукнув мене по голові більше з цікавості, аніж з якоюсь іншою метою, адже, як видно з усього, вони не споживають подібних до себе істот…

— Коротше, Уртексе! — втрутився той, хто проводив нараду.

— Гаразд, постараюсь коротше, — незадоволено відповів Уртекс. — Дослід полягає ось у чому. Ми штучно викличемо в гуманоїдів мутації в наступному поколінні їхні нащадки різнитимуться від батьків. У них буде менше шерсті, й поступово вона зникатиме. Це примусить їх у щось вдягатись, щоб приховати свою наготу. Ходитимуть тільки на двох ногах. Руками не лише кидатимуть каміння, а й виготовлятимуть примітивні знаряддя для захисту і нападу. Їхній мозок помітно збільшиться — і вагою, і за функціональними можливостями. Виявляться нахили до певних примітивних ремесел. Складніша справа з формуванням нахилів до суспільного життя, як-от до усвідомлення необхідності взаємодопомоги, милосердя, прихильності до подібних собі істот.

— А чи гарантується життєстійкість мутантів? — почулося із зали.

— Так, слушне запитання, — відповів біолог. — Перше покоління справді буде не вельми життєспроможним, особливо в ранньому віці. Тож треба забезпечити, щоб їх захищали батьки. Ми впливаємо на їхній мозок. Вони будуть досить тямущі, хитрі, навіть жорстокі й водночас віддані своїм дітям. Зможуть користуватись вогнем, і це вміння буде передане дітям. Вони стануть розумними істотами, людьми, які зуміють і за найнесприятливіших умов зберегти своїх нащадків. Ось у чому суть експерименту.

Запанувала коротка тиша.

— Є запитання? — звернувся до присутніх ведучий.

— У мене одне, — озвався хтось. — Чи надання гуманоїдам основ людської свідомості не дезорієнтує їх у новій для них дійсності? І чи не викличе в них внутрішніх конфліктів?

— Так, подібна загроза існує, — не дуже охоче відгукнувся біолог. — Пряме втручання в мозок гуманоїдів була оперативним і дифузним. А успіх таких дій ми не можемо сповна гарантувати оскільки користуємося екстрактами, розрахованими на людей. До того ж нелегко визначити необхідні дози. Так, наприклад, ми різко збільшимо статевий потяг у гуманоїдів та їхніх нащадків. Цей екземпляр, що перед вами, буде справжнім полігамістом, щоб не сказати розпусником. Нехай плодяться, — треба збільшити їхню популяцію. Але це приведе до конфліктів між самцями, можливо, й до кровопролиття.

— Але якщо так, то чи не замало п’яти піддослідних екземплярів?

— Можна взяти й більше, — відповів біолог. — Але тоді експеримент потребуватиме більше часу.

— Що таке час, коли йдеться про закладення основ нової людської цивілізації. Ми повинні все зробити як слід. Поспіх тут зайвий, — промовив хтось із присутніх.

— У мене запитання. Чи передбачені мутації в наступних поколіннях?

— Ні. Якщо нова мутація з’явиться за несприятливих умов, які ми не можемо передбачити, наслідки можуть бути фатальними. Але ми даємо їм деякі знання, які можуть придатися і через тисячоліття, а також деякі складні для їхнього розуму істини в доступному для них вигляді, хоча ще довгий час вони не зможуть їх збагнути.

— Наприклад?

— Наприклад, така сентенція, — незадоволено сказав біолог. — «Чим менше яйце, тим більший буде птах, що з нього вилетить».

— Гм, досить посередньої — озвався хтось із присутніх.

— Це придумав не я, — ображено відповів біолог. — Я цитую Хука.

— Чого можна чекати від нікчемного поета…

— Навіщо ж так? А мені цей вислів до вподоби! — озвався Хук. — Не «вилупиться», а «вилетить». Сказано розумно.

— А ще що?

— «Коли ти на березі, рухається човен. Коли ти в човні, відпливають береги», — продовжив Хук.

— Це трохи краще! — непевно промовив хтось. — Але хтозна, чи вони зацікавляться такими сентенціями.

— Продовжимо далі! — озвався керівник. — Чи є принципові заперечення проти експерименту?

— Так, у мене є, — спокійно і переконано зазвучав голос.

— Говори, Хете.

— Я взагалі не схвалюю вашого експерименту. На мою думку, ми не маємо права втручатися в процес еволюції людської свідомості. Я переконаний, що експеримент може призвести до трагічних наслідків, якщо ця людська свідомість не зуміє досягти повної гармонії з природою, котра не брала участі в її створенні…

— Гармонія має бути досягнена, — озвався Уртекс, біолог. — Якщо ні, тоді цей вид загине.

— Саме гармонію ви повинні закласти в основу його свідомості, — мовив Хет. — А не нахил до жорстокості. Він і без того досить жорстокий.

— А на мій погляд, це добряк і пустун, — зауважив Сваск.

— Шкода, що він не розбив тобі голову, — сказав Хет. — Де й поділась би тоді твоя поблажливість. Оці ось складки біля губ — що це за ознака, на твою думку?

Я відчув, як хтось доторкнувся до мого обличчя. Я затремтів від жаху. Чи не я та мавпа, про яку щойно йшлося? Дурниці, чи може таке бути? Я ж розумію все, що вони говорять, я людина, така ж, як і вони. Але навіщо тоді торкатись мого обличчя, якраз біля губ, де видніється ознака жорстокості мавпи. Ця думка так вразила мене, що я зібрав усі сили, щоб випростатись на ложі. І не зміг — був міцно прив’язаний… Але чому, чому вони зв’язали таку ж людину, як і самі, справжню людину?

— Уртексе, твій красень, схоже, прокинувся, — здивовано промовив Хет.

— Не може бути, — відповів Уртекс. — Це повинно статись через два дні.

— Але він ворушиться. — провадив Хет. — І силкується розплющити очі.

— Пригасіть світло! — гукнув Уртекс. — Пригасіть швидше!

І світло наді мною погасло.

Я розплющив очі Якраз у мене над головою був великий дзеркальний рефлектор, і я побачив у ньому себе. Побачив і здригнувся від жаху. Звідти прямо на мене дивився страшний звір. То був я, в цьому не залишалось жодного сумніву. Мене раптом охопив панічний жах, і я, напруживши м’язи, розірвав пута.

Тепер я сидів на ложі із зв’язаними ногами. Мав можливість добре все роздивитись. Те, що побачив, мене мало здивувало. Я був серед справжнісіньких людей. Високих, худих, але з великими квадратними головами. Спостеріг, що вони налякані, розумів, що причина цьому — я. Це розізлило мене ще більше.

— Що ви зробили зі мною, негідники! — закричав я. — Яке неподобство!

Вони дивились на мене вже не злякано, а здивовано. Чи ж могли не дивуватись, зачувши, що цей страшний звір говорить людською мовою? Двоє стояли поруч мене, один з них, очевидно, і був Уртекс. Я відразу впізнав його по голосу.

— Заспокойся, Едене! Я тобі все поясню.

— Що ти можеш мені пояснити! — не вгавав я. — Адже я чув усі ваші розмови. Ти переселив мене в якусь дику тварину.

— Ні, — ласкаво мовив Уртекс. — Ти не тварина… Ти щось більше від мене. Я лише один з мільйонів, а ти будеш прабатьком великої людської цивілізації.

Щось перехопило мені горло.

— Я не хочу, Уртексе, прошу тебе. Я не хочу бути прабатьком. Я хочу бути людиною.

— Ти вже людина, Едене.

— Я хочу бути такою ж людиною, як і ви. Я не маю в собі достатньо сил пройти шлях тисячоліть, щоб знову знайти себе. Це жахливо. Прошу тебе, Уртексе, поверни мене туди, де я був.

Уртекс мовчав. Інші дивились на мене вражено.

— Я не можу зробити цього, — похмуро сказав Уртекс. — Тоді ти перетворишся на мертві ампули.

Я перехопив погляд Уртекса, спрямований на операційний стіл, але нічого не зрозумів.

— Якщо так, краще вбий мене… Я не хочу починати все спочатку. Не хочу спізнати цей страшний шлях…

— Він не страшний, Едене. В ньому — сенс усього людського існування.

Уртекс знову поглянув на стіл і взяв звідти невеликий шприц. Тепер я знав, що він хоче зробити.

— Не смій, негіднику! — заволав я.

Я озирнувся: знайти б щось для самозахисту. В ту ж хвилину відчув укол у стегно. Відразу втратив сили і поволі опустився на ложе. Все попливло перед очима, але-диво! — я вже відчував полегкість і щастя, внутрішню гармонію і блаженство.

Навколо мене лунали голоси, звучав і голос керівника, якого я так і не встиг побачити.

— Що сталося, Уртексе?

— Важко пояснити. Мабуть, усе йде нормально. Непередбаченим є те, що він прокинувся раніше, ще до того, як мали відбутись потрібні зміни.

— Уртексе, прошу тебе, перевір ще раз хід досліду, — мовив керівник. — Уяви собі, якщо він знову прокинеться при своїй людській свідомості?

— Виключено! — відповів Уртекс.

Голос віддалявся, я вже нічого не чув, останні іскорки свідомості потихеньку згасали. Я не був нещасний, але не був і щасливий, ледь бачив білий шлях, що губився десь у безконечності.

Військовий автобусик зупинився, і ми з Коннолі вийшли. Був теплий, трохи вологий недільний день. О дев’ятій вулиці міста були безлюдні, як і в моєму рідному містечку в Айдахо. Ми перетнули невеличку площу. Над старими покрівлями спокійно, тепло, ласкаво розкинулось вічне італійське небо.

— Який чудовий день! — промовив я.

— Справді, — тихо відгукнувся Коннолі.