Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 6)
— А що то за жінки біля нього? — спитав я.
Коннолі поглянув на мене невидячими очима.
— Не знаю, — відповів тихо. — Не цікавився…
— Хоч як там є, жінки коло нього ні до чого, — продовжував я. — Може, краще було б оточити його біблейськими пророками…
— Або ієрихонськими воїнами, — промовив Коннолі замислено. — Які геть зруйнували кріпосні стіни міста.
Я згадав цю милу біблейську побрехеньку.
— Він не видається мені символом руйнування, швидше — рятівником.
Коннолі якось дивно поглянув на мене.
— Ти маєш рацію! — жваво відгукнувся він. — Мойсей врятує і нас, ось побачиш!
Сьогодні цьому упертюху приходили в голову лише дурні ідеї.
— Можливо, — пробурчав я. — Тільки не розумію, як він може ожити.
— Оживе! — скрикнув він. — Воскресне з попелу.
Я тільки тепер зрозумів, чому Коннолі завжди вперто мовчить, — бо тільки-но відкриє рота, зразу починає плести нісенітниці. На щастя, він знову замовк. За кілька хвилин ми вийшли з храму. Вулиці міста були заповнені святково вбраними людьми, як і в нас у вихідні дні. Правда, наші не захоплювались гулянням на асфальтових доріжках — вони сідали в модерні машини і прямували до запорошеного пилом ліска, що виднівся за новою асфальтовою базою. Прогулянки називались пікніком, хоча після повернення все пахло більше асфальтом, аніж листям. А тут заходили до якогось ресторану, замовляли спагеті, випивали кілька келихів дешевого вина. А потім, можливо, й жалкували. Наступного дня їм доводилось ще рішучіше смикати таких, як я, за пальто біля своїх безлюдних крамничок, сподіваючись відшкодувати вчорашні витрати. Наші з Коннолі справи бачились набагато простішими. Ми взяли таксі й поїхали до «Фра Контіні» — грошей нам не бракувало. Цей новий ресторан прохолодний навіть улітку, бо містився в скелях, готували ж тут, дякувати богові, як за дідівських часів. Спочатку ми покуштували омара, приготованого головним кухарем просто в нас на очах. Потім узяли по курчаті. Закінчували біфштексом з млинцями, не забуваючи, однак, і про дві пляшки білого вина. Я хотів був замовити й третю, та Коннолі несподівано заперечив:
— Не варто, Джеку, вночі ми чергуємо… Треба трохи відіспатись…
— Дві чашечки міцної кави замінять сон! — незадоволено сказав я.
— Знаєш, не варто… Треба мати свіжу голову.
Все ж випили по чарці коньяку, і Коннолі поспішив покликати кельнера. Не знаю, що сталося з ним сьогодні, але на завершення всього він заплатив по всьому рахунку. Мені не звично, коли за мене платять, але ж чи можна сперечатися з такою твердолобою людиною, як Коннолі. Ми сіли у військовий автобус. Дорога до аеродрому не близька, і Дік поспішав як навіжений. Коннолі не зронив ні слова, видно, за день виговорився. Дивився у вікно, хоча там не було нічого цікавого.
Коли приїхали, він кинув:
— Іди спати! Я перевірю механізми.
Я подякував йому подумки, хоча так він робив не вперше. До того ж така перевірка-пуста формальність, адже всі механізми нашого чудо-літака працюють бездоганно. Він транспортує дві водневі бомби, двадцяти мегатонн кожна, а ми виконуємо обов’язок бомбардирів, навіть сидимо поруч. При необхідності Коннолі повинен першим кинути бомбу, що, хвалити бога, ніколи не станеться. Я навіть не знаю, чи зміг би я так вчинити. За все своє життя я вбив лише кількох горобців і одного сліпого крота, думка ж про винищення в полум’ї всього міста була для мене просто абсурдною. Але таке життя! Не можна одночасно заправляти бензином машини в Айдахо і обідати у «Фра Контіні».
Коннолі кивнув мені на прощання. Я подивився, як спокійно пішов він у напрямі ангарів, і попрямував до спальних приміщень.
Ми летіли на звичній висоті, біля 20 тисяч метрів. У такий час італійське небо завжди чисте, ми бачили внизу розкішні сузір’я міст, що швидко зникали у нічному мороці. Настрій у всіх на борту літака був поганий, як і завжди у неділю. Вихідний — це ж для відпочинку чи відвідування якогось нічного клубу; треба розслабити нерви. Всі похмуро мовчали, навіть не дивились один на одного. Тільки полковник Купер час од часу повертався і похмуро оглядав нас своїми скляними очима. Він був командиром ескадрильї, але три місяці тому дістав пониження за якусь бридку пригоду з неповнолітніми дівчатами. Відтоді ніхто не бачив його усміхненим. Не скажу, що ми вмирали з бажання побачити його пісну усмішку, а втім і кислий вираз його обличчя було нелегко витримувати. В польоті ми були схожі на справжній повітряний ковчег.
Пролетіли над Мессінською протокою, зробили коло над Палермо і взяли зворотний курс. Коннолі сидів праворуч від мене і весь час мовчав. Зрозуміло, інші теж тримали язик за зубами, але мене, не знати чому, мовчання Коннолі насторожувало. Він сидів, мов закам’янілий, незвичайне напруження відбивалось на його сухорлявому обличчі. Після, вчорашнього дня, проведеного в балаканині, такий настрій був природним. Погано було інше — я не бачив його очей, він уникав дивитися в мій бік. Нарешті, я не витримав і стиха запитав його:
— Тобі погано?
— З чого ти взяв? — відповів він трохи різко і навіть не глянув на мене.
Ми летіли над морем, чорним і невидимим у мороці, поки бачили світло Неаполя. Потім — знову над сушею. Я двічі був у Неаполі, але місто мені не сподобалось. До того ж два роки тому Везувій знищив рослинність довкола себе майже до берега моря. Та й нічні клуби в місті були переповнені дешевими повіями, наляканими нашими моряками. Останнього разу…
Раптом літак кинуло вгору. Я добре знав причину цього, цей порух вріс у мою душу. Але цього разу я, звичайно, помилився; ми були не на навчанні, отже, зі справжніми бомбами на борту. Я мимоволі поглянув на Коннолі. І закляк од жаху. Його важіль був у положенні «включено», стрілка манометра почала свій лиховісний відрахунок. Мені здалося, що все це сон, я навіть струснув головою. Ні, це сон, все діялось наяву. Полковник Купер засувався на своєму місці, наче хотів повернутись до нас, але не повернувся. Я сидів в оціпенінні, зовсім нічого не думаючи і не відчуваючи. Знову подивився на Коннолі. Тепер і він дивився на мене, очі його були сповнені страшної туги.
— Прощай, Джеку! — тихо промовив він.
— Чи ти здурів? — закричав я.
Купер роздратовано обернувся до нас.
— Що сталося?
Я доповів:
— Полковнику, Коннолі скинув бомбу.
Коннолі незворушно, як статуя, сидів на своєму місці. Обличчя кам’яне: ні думки, ні переживання.
— Ти верзеш дурниці, система заблокована! — сердито вигукнув Купер.
— Бомба летить… Подивіться на табло…
Лише тепер ця тупа тварюка спромоглася поглянути на табло. Коли полковник знову повернувся до нас, обличчя його пожовкло.
— Коннолі! — дико заревів полковник.
— Слухаю, сер!
— Вибуховий механізм бомби вимкнуто?
— Ні, сер, ввімкнуто, — відповів Коннолі якимсь чужим голосом. — Бомба ось-ось вибухне.
— Навіщо ти це зробив? Мерзотник! — кричав Купер.
Я знову подивився на табло — бомба невблаганно летіла до своєї цілі… Яка ціль, чи взагалі щось могло бути ціллю? Внизу під нами був Рим, мільйонне місто, населене невинними людьми. Як це могло статись, який диявол вселився в душу Коннолі?
Коли я підвів погляд, Купер тримав пістолет, наведений на Коннолі. Тої ж миті пролунав оглушливий постріл, Коннолі зворухнувся, але залишився на своєму місці. Купер кинувся до навушників.
— «Ка-3», чуєш мене? — кричав він як ненормальний. — «Ка-3» чуєш? Спиш, тварюко? Говорить полковник Купер. «LZ-8». Бойова тривога! «LZ-8». Бойова тривога. Термоядерний напад на Рим і базу…
— Нещасні, — ледь чутно промовив Коннолі.
Він мав рацію, ніяка сила не могла порятувати тих, хто був унизу. Ні сирени, ні панічні завивання сигналізацій не спроможні їм допомогти. Я вже уявляв, як сповнені жаху льотчики зриваються зі своїх постелей, хапають одяг, в дикій безтямі скупчуються біля дверей. Даремно, все даремно… Величезний вибух не зможе наздогнати тільки нас, зараз тільки ми для нього недосяжні.
Я не зводив очей зі стрілки, яка повільно і невідворотно наближалась до червоної лінії, аж поки вони злились.
— Полковнику, бомба вибухнула! — мертвим голосом доповів спостерігач.
Так, ніхто, навіть Купер, ніколи не бачив вибуху водневої бомби. Досліди з атомною і термоядерною зброєю давно вже були заборонені. Зараз ми всі спостерігали за тим, про що не раз доводилося чути. Спочатку спалахнуло невелике сліпуче сонце і відразу засяяло в усіх ілюмінатора А потім зникло. З обличчя Землі в цю мить зникли сотні тисяч живих людей. Тільки Коннолі не бачив білого жахіття, що його зробив своїми руками. Я поглянув на нього— голова була відкинута сам він був схожий на мерця. Як не дивно, в цю мить я не думав про інших, серце боліло за нього.
— «Ка-3», чуєш мене? «Ка-3», чуєш мене? — надривався Купер.
Але радіостанція бази, схованої в залізобетон на тридцять метрів під землю, не відповідала. Тоді Купер почав викликати командування військово-повітряних сил. Я знову повернувся до Коннолі і доторкнувся до його руки. Вона була тепла, Коннолі ще жив. Зі свого місця я не бачив, куди йому влучила куля, видно було тільки кров на устах.
— Коннолі, — тихо погукав я.
— Чую, Джеку…
— Навіщо ти зробив це, Коннолі? — з відчаєм запитав я. — Навіщо?
— Треба було, — ледь чутно відповів він.
Мені видалось: я не розчув.
— Що ти сказав?