Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 22)
— Чи є у вас якісь ідеї? Врешті, ви завдали Землі таких збитків, на які здатен щонайменше бойовий марсіанський флот.
— Так, сер. Гадаю мене слід розстріляти.
— Гм?
— Так, сер. Справа моя безнадійна, — говорив розпачливо Мітчі. — Справді, я, мабуть, найгірший солдат усіх часів. Усе життя я мріяв стати космонавтом і зробити гідний внесок у боротьбу проти марсіан, — очі його виблискували за контактними лінзами. — Чому, я… — він запнувся і сумовито глянув на головнокомандувача. — Яка від мене користь? Самі тільки збитки. Концентратор нещасть. Єдине, чим тут можна зарадити, — знищити мене.
Він спробував засміятися, але сміх у нього вийшов хрипким.
Бул Андервуд почув, як у нього за спиною раптом вилетіла шибка. Він знову кліпнув очима, але не обернувся.
— Вибачте, сер, — мовив Мітчі. — Тепер вам ясно, що єдиний вихід — розстріляти мене.
— Послухайте, — попросив головнокомандувач, — чи не відійшли б ви на кілька кроків. Станьте аж у тому кутку кімнати. — Він прокашлявся. — Ми вже розглядали таку можливість, та зважаючи на політичне становище вашого батька, відкинули її.
Раптом з чистого дива заговорив робот-секретар:
— Уло брясно і лизькі глуби оберталися і козали у вилях.
Мітчі поглянув на нього.
— Схибнувся з глузду, — безпомічно мовив він. — Таке траплялося й раніше?
Андервуд запротестував:
— Тільки не це. Найкращий банк пам’яті в системі.
— Так, сер, — заговорив, вибачаючись Мітчі. — І не раджу вам пробувати його полагодити. Трьох техніків убило струмом, коли я…
Робот заспівав:
— О, казловий день! Калу! Калень!
— Повністю рішився розуму, — мовив Мітчі.
— Ну, — вигукнув головнокомандувач, — це вже занадто казлово! Сенатор чи не сенатор, асигнування чи не асигнування, ось цими голими руками…
Рвонувшися вперед, він відчув, як килим пішов з під ніг. Він одчайдушно схопився за край столу, розбивши при цьому чорнильницю і карафку з водою.
Мітчі схопився підбігти і допомогти.
— Стійте на місці, — ревнув Бул Андервуд, однією рукою тримаючись за гомілку і погрожуючи другою, стиснутою в кулак.
Чорнило закапало зі столу на його поголену голову. Та це не остудило запал генерала.
— Вас навіть убити небезпечно! Цілий полк, мабуть, загине, поки вас розстріляють. Це… — Раптом він зупинився, а коли заговорив знову, його голос нагадував воркування кондора. — Курсанте Фартінгворт, — виголосив він. — По зрілому роздумі з мого боку, я обрав вас для виконання найнебезпечнішої операції з усіх, які проводилися земними збройними силами за останні сто років. У разі успіху ця операція буде вирішальною, і війна скінчиться.
— Кого, мене? — тільки й мовив Мітчі.
— Саме вас, — підтвердив головнокомандувач. — Ця війна точиться вже ціле століття, і жодна сторона поки що не досягла того найменшого зрушення терезів, тої хвилинної переваги, яку можна було б назвати перемогою. Курсанте, Фартінгворт, вас обрано звершити подвиг, який доведе зверхність землян над марсіанами, — Андервуд пильно глянув на Мітчі.
— Слухаюсь, сер, — курсант клацнув підборами. — Який буде наказ?
Обличчя головнокомандувача сяяло.
— Це слова справжнього героя земних збройних сил. Слухайте, в космопорті, неподалік звідси, стоїть маленька розвідувальна ракета. Ви негайно рушаєте до неї і стартуєте на Марс. Там сховаєте корабель і проникнете в столицю.
— Гаразд, сер. А що я робитиму далі?
— Нічого, — задоволено мовив Бул Андервуд. — Вам не треба робити абсолютно нічого. Лише жити там. Я підрахував, що ваше перебування у ворожій столиці покладе край війні менш ніж за два роки.
— Слухаюсь, сер, — Майкл Фартінгворт хвацько віддав честь.
У кошику для паперів зненацька спалахнув вогонь.
Крізь розбиту шибку головнокомандувач Бул Андервуд почув, як стартує розвідувальний корабель. За п’ять чи шість миль від космопорту вибухнула цистерна з пальним, освітивши небосхил омахами полум’я.
Сидячи в розгромленому кабінеті, генерал обережно потирав гомілку.
— Мене турбує тільки те, що ми робитимемо, коли війна скінчиться і його треба буде повернути додому. — Та потім просвітлів. — Мабуть, ми залишимо його там, як наші окупаційні сили. Це втримає марсіан від спроб оговтатися і відновити свій військовий потенціал.
Він спробував підвестися і сказав роботу-секретарю:
— Надішліть до мене пару санітарів.
— Стережись Лопотонга, — насмішкувато мовив робот.
МАВПА В НАШОМУ ДОМІ
Навіть саму ідею бабуся вважала жахливою; вона ще пам’ятала ті часи, коли служниками в домі були люди.
— Якщо ви думаєте, що я житиму під одним дахом з мавпою, ви глибоко помиляєтесь, — пирхнула вона.
— Не будь такою старомодною, — парирувала я. — Хоч би що там було, Доркас — не мавпа.
— А хто ж така вона чи воно?
Я перегорнула кілька сторінок довідника Корпорації генної інженерії.
— Ось послухай, ба, — сказала я. — «Супермавпа (зареєстрована фабрична марка) пан-сапієнс — це розумна людиноподібна істота, виведена методом селекції і генетичних видозмін на основі роду шимпанзе…»
— А що я казала! Звичайнісінька мавпа!
— «…має цілком достатній запас слів, щоб зрозуміти найпростіші розпорядження. Її можна навчити виконувати будь-яку домашню або нескладну фізичну роботу. Вона тямуща, ніжна, привчена до порядків у домі і особливо доброзичлива до дітей…»
— Діти! Чи можна покластись на Джонні і Сьюзан у справі з… горилою?
Зітхнувши, я відклала довідник.
— В цьому ти маєш рацію. Доркас справді дорога мавпа, і якщо я дізнаюсь, що ці малі вандали кривдять її…
На щастя, в цю мить у двері подзвонили.
— Підпишіть, будь ласка, — сказав доставщик.
Я підписала папери, і Доркас увійшла в наше життя.
— Здрастуй, Доркас, — привіталась я. — Сподіваюсь, тобі буде добре у нас.
Вона пильно придивлялася до мене своїми великими сумними очима з-під важких брів. Мені траплялось бачити значно потворніших представників роду людського, однак Доркас, яка була приблизно чотири фути заввишки і майже стільки ж завширшки, мала досить-таки чудернацький вигляд. У своїй простій, чистенькій формі вона нагадувала служницю з кінофільмів початку двадцятого сторіччя.
— Доброго ранку, мем, — промовила вона нерозбірливо, але цілком зрозуміло.
Доркас призвичаїлась дуже швидко. Вона блискуче опанувала обов’язки хатньої робітниці і виховательки, які складали основу підготовки по класу А, і до кінця першого місяця перебування у нас практично не існувало такої роботи, починаючи з накривання на стіл і закінчуючи переодяганням дітей, яка була б їй не під силу. Доркас була доброзичлива, сумлінна і ніколи не сперечалась. Звичайно, їй бракувало кмітливості, тому доводилось ретельно розтлумачувати суть деяких робіт, перш ніж вона збагне, що треба виконати.
Спершу я насилу пам’ятала, що Доркас не зовсім людина, а тому не слід втягати її до жіночої балаканини. Втім, вона виявила непідробний інтерес до одягу і кольорових речей. Якби я дозволяла їй одягатись на свій смак, вона б скидалась на втікачку з нью-орлеанського карнавалу. Діти обожнювали її, в чому я переконалася з полегкістю. Знаю, що говорять люди про Джонні і Сью, і, гадаю, в цьому є частка істини. Адже так важко ростити дітей, коли їх батько майже весь час у від’їзді.
Якщо маєте можливість, ніколи не виходьте заміж за космонавтів: вони заробляють неабиякі гроші, однак романтичний ореол скоро зникає.
Коли Ерік повернувся з поїздки на Венеру, маючи в запасі три тижні відпустки, наша нова служниця фактично стала ще одним членом сім’ї. Ерік брав її з собою на прогулянки; зрештою, йому траплялося бачити значно чудніших істот на інших планетах. Він, звісно, дорікав мені, що це дуже дороге придбання, та я зауважила, що тепер вестиму світське життя. А воно вирувало, незважаючи на те, що наш Порт-Годдард був богом забутим острівцем посеред Тихого океану.
До нас завжди сунули потоком почесні гості та мандрівники з усіх куточків Землі, не кажучи вже про більш віддалені місця.
У кожному товаристві мусить бути великопанського польоту дама, якою обурюються і яку все-таки наслідують усі суперниці-невдахи. У Порт-Годдарді такою дамою була Крістіна Суонсон, дружина комодора служби міжпланетних сполучень, — про це вона ніколи не давала нам забути. Тільки-но космічний корабель приземлявся, вона запрошувала всіх офіцерів бази на прийом до свого особняка, стилізованого під дев’ятнадцяте сторіччя.
Вона вважала себе художницею і прикрасила всі стіни своєю мазаниною. На Крістіниних вечірках було досить ризиковано робити ввічливі зауваження стосовно цих шедеврів; небезпеку являв собою також її метрової довжини мундштук.