реклама
Бургер менюБургер меню

Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 23)

18

За час відсутності Еріка з-під пензля Крістіни з’явилась нова партія картин: вона вступила в період «квадратизму».

— Розумієте, мої любі, — пояснювала вона, — старомодні видовжені картини страшенно застаріли і не відповідають вимогам жителів Космічної Доби. Тепер не існує таких понять, як верх або низ картини, горизонтальне чи вертикальне положення, отже ніяка справді сучасна картина не повинна мати одну сторону, довшу за іншу. В ідеалі вона має виглядати абсолютно однаково, хоч би як ви її повісили, і саме над цим я зараз працюю.

— Це видається логічним, — тактовно зауважив Ерік. (Зрештою, комодор — його шеф.) Однак, коли хазяйка віддалилася, додав: — Не знаю, чи Крістіна почепила свої полотна за той бік, що треба, але я певен, що вони повернуті лицьовою стороною до стіни.

Я погодилась, адже до заміжжя вчилася кілька років у художній школі і вважала себе, до деякої міри, знавцем справи. Якби я була така самовпевнена, як Крістіна, мої картини мали б великий успіх, а не припадали пилом у гаражі.

— Знаєш, Еріку, — сказала я невинно, — я могла б навчити Доркас малювати краще.

Він засміявся:

— Було б цікаво як-небудь спробувати, якщо Крістіну полишить натхнення.

А потім я забула про це на цілий місяць, аж поки Ерік знову подався в космічну подорож.

Привід нашої суперечки не має значення, вона виникла з того, що ми з Крістіною обстоювали протилежні погляди щодо шляхів розвитку суспільства. Як завжди, її було зверху, а я пішла з вечірки, зла і роздратована. Першою, кого я побачила вдома, була Доркас. Вона роздивлялася кольорові ілюстрації в одному із тижневиків — і тут пригадався Еріків жарт. Я поклала сумку, зняла капелюха і сказала рішуче:

— Доркас, ходімо до гаража. — Нашвидкуруч скомпонувавши сяку-таку натуру, я сказала: — А тепер, Доркас, я вчитиму тебе малювати.

Мій задум був простий, хоч і не зовсім чесний. Хоча мавпи і раніше нерідко розмальовували фарбами полотно, жодна з них не створила справжнього, композиційно правильно побудованого твору. Я була певна, що Доркас не буде винятком, однак не обов’язково усім розповідати, що вона працювала під моїм керівництвом.

Мушу зізнатись, що я дещо розчарувалася. Хоча Доркас швидко вхопила суть задуму і зрозуміла призначення пензля та палітри, її виконавська майстерність виявилася, м’яко кажучи, посередньою. Вона ніяк не могла вирішити, якою рукою малювати, і без кінця перекладала пензля туди-сюди. Тому мені довелось майже все малювати самій, а Доркас поклала на полотно лише кілька мазків.

Все ж навряд чи можна було сподіватись, що за пару уроків вона сягне висот майстерності, та це й не мало ніякого значення. Якщо Доркас не виправдає сподівань, мені доведеться зізнатися, що я значно перебільшувала, коли підтверджувала її авторство. Я не поспішала: в таких справах не можна діяти похапцем. Через пару місяців з’явилось коло десятка полотен школи Доркас на старанно обрані теми. Тут були пейзажі з лагуною, з нашим будинком, полотно на тему вражень від нічного запуску космічного корабля (усе в спалахах яскравого світла), пейзаж з риболовлею, пальмовий гай — цілком банальні речі, які, проте, не викликають підозри. Я не думаю, що Доркас, перш ніж з’явитися у нас, пізнавала навколишній світ за стінами лабораторій, в яких її виростили і виховали.

Найкращі з цих полотен (а деякі з них були і справді чогось варті, зрештою, я мушу це визнати) я повісила вдома у найпомітніших місцях. Мета була досягнута: на зміну захопленим запитанням чулися вигуки здивування: «Не може бути!» — коли я скромно заперечувала свою участь у роботі. Не обійшлося і без скептиків, однак я швидко укоськала їх, дозволивши кільком найближчим друзям глянути на Доркас під час роботи.

Я також роздала кілька вдалих малюнків, удаючи, що вважаю їх не більше, ніж курйозами, хоча й трохи ревную.

— Я найняла Доркас, щоб вона працювала для мене, а не для Музею сучасного мистецтва, — сказала я «у запалі».

Я була страшенно обережна і стежила, аби не проводити ніяких паралелей між картинами Доркас і Крістіни: в цьому можна було покластись на наших спільних друзів. Коли Крістіна завітала до мене нібито обговорити нашу суперечку «між двома розумними істотами», я зрозуміла, що вона проковтнула гачок. Тому я елегантно капітулювала, коли ми чаювали у вітальні під одним із найвиразніших полотен Доркас (повний місяць сходить над лагуною; усе холодне, голубе і таємниче — я дуже пишалася цією картиною). Крістіна й словом не прохопилася ні про картину, ні про Доркас, однак по її очах я зрозуміла все. Наступного тижня вона без зайвого шуму відмінила заплановану виставку своїх робіт.

Азартні гравці кажуть, що треба вміти красиво вийти з гри. Мені слід було б знати, що Крістіна так просто не залишить поля бою: сьогодні чи завтра піде у контрнаступ. Вона обрала для цього слушний момент: діти були у школі, бабуся пішла в гості, а я подалася до торгового центру на іншому кінці острова.

Через півгодини я повернулась додому, побачила на узбіччі її машину, і зрозуміла, що сталося лихо. Єдина надія була на те, що я прибула вчасно, але варто було мені переступити поріг, зрозуміла, що спізнилась.

В домі панувала абсолютна тиша — ніяких ознак життя. З поганими передчуттями я прокралася навшпиньки через вітальню, їдальню, кухню і вийшла на задній двір. Двері гаража були відчинені.

Це була мить гіркої істини! Вивільнившись з-під мого впливу, Доркас виробила, нарешті, свій стиль. Вона малювала швидко і впевнено, проте зовсім не так, як я старанно навчала її. А що стосується теми… Я була глибоко ображена, побачивши карикатуру, яку з неприхованою насолодою розглядала Крістіна. Після всього, що я зробила для Доркас, це була нахабна невдячність. Звичайно, тепер я знаю, що Доркас зробила це не навмисне, а з метою самовияву. Психологи і критики, які склали цю безглузду програму її персональної виставки в музеї Гугенгейма, відзначають, що портрети Доркас проливають світло на стосунки людей і тварин, а також вперше дозволяють подивитись на рід людський під іншим кутом зору.

Проте не лише сюжет картини вивів мене з рівноваги: не давала спокою думка, що я марно втрачала час, вдосконалюючи її техніку і манеру письма. Адже вона нехтувала усіма моїми порадами, коли нерухомо сиділа перед мольбертом, схрестивши руки на грудях.

Навіть тоді, на початку її самостійного творчого шляху, було до болю очевидно, що в кожній із спритних ніг Доркас незрівнянно більше таланту, ніж у мене в обох руках.

Джеймс Г. Баллард [10]

АТАКА НА МОЗОК

Оповідання

З англійської переклав Андрій Минко[11]

— Рекламні випромінювачі, докторе! Ви вже їх бачили?

Скривившись від досади, доктор Френклін заквапився униз сходами клініки до припаркованих машин. Але все ж таки глянув через плече і впіймав погляд молодого чоловіка в стоптаних сандалях та розплямованих джинсах, що махав йому рукою з кінця під’їзної алеї.

— Докторе Френклін! Випромінювачі!

Втягнувши голову в плечі, Френклін обігнав літню пару біля передпокою клініки. Його машина стояла далі, ярдів за сто. Але втома давалася взнаки, і він вирішив дочекатися свого переслідувача.

— Ну добре, Хетуей, що ж ви розкажете цього разу? — простогнав він. — Чого ви тиняєтесь тут цілий день?

Хетуей, гойднувшись, зупинився перед ним; нестрижене чорне волосся зсунулося на очі, як козирок. Рукою, схожою на клешню, він відкинув його назад і широко усміхнувся. Хетуей був радий зустрітися з Френкліном, але водночас усвідомлював, що той ставиться до нього без усякої приязні.

— Я намагався вийти на вас уночі, докторе, але ж ваша дружина завжди кидає трубку, коли я дзвоню, — пояснив він, не скаржачись, що було б природно в цій ситуації, а просто констатуючи факт. — Мені не хотілося розшукувати вас у клініці.

Вони стояли під живою огорожею з кущів бирючини, яка закривала їх від головного адміністративного корпусу. Часті зустрічі Фрєнклша з Хетуеєм, пронизливі вигуки останнього стали предметом глузування всієї клініки.

Френклін почав:

— Я розцінюю це як…

Але Хетуей відмахнувся від його слів.

— Облиште, докторе, є набагато важливіші речі. Почалося будівництво першого гігантського рекламного випромінювача. Понад сто футів заввишки, за містом на автостраді. Скоро такі випромінювачі встановлюватимуться на всіх шляхах. Якщо це буде зроблено, можна не сумніватися: ми перестанемо думати.

— Ваша біда в тому, що ви занадто багато думаєте, — сказав Френклін. — Ось уже кілька тижнів ви верзете про якісь випромінювачі. А скажіть мені, ви хоча б раз бачили їхню роботу?

Роздратований цим недоречним запитанням, Хетуей зірвав з куща жменю листків.

— Звичайно, я не бачив. У тому й лихо, докторе.

Він притишив голос, бо повз них ішли кілька няньок, скоса оглядаючи недоладно вбраного чоловіка.

— Цієї ночі там знову були монтажні бригади, прокладали потужні електрокабелі. Ви побачите по дорозі додому. І тепер усе майже готово.

— Це шляхові знаки, — спокійно роз’яснював Френклін. — Вводять до ладу нову естакаду. Ради бога, заспокойтесь. Намагайтесь більше думати про Дору та дитину.

— Саме про них я й думаю, — скрикнув Хетуей. — Ті кабелі призначені для напруги у сорок тисяч вольт, докторе, з потужними пристроями управління та захисту. Вантажні машини привезли величезні підпори. Завтра їх почнуть споруджувати навколо міста, вони закриють півнеба. Ми повинні зупинити це, докторе. Вони хочуть підкорити наш мозок!