Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 113)

Найбезглуздіше в їхньому становищі було те, що ніколи не здавалися вони такими щасливими на людях, як у ті нещасливі роки. Бо то були роки найбільших їхніх перемог над прихованою ворожістю середовища, котре не хотіло прийняти їх такими, якими вони були, — позначеними впливом нових віянь, а отже, й порушниками традиційних звичаїв. Хоча особливих труднощів з цього боку для Ферміни Даси не виникло. Світське життя, яке навіювало їй такий острах, перш ніж вона пізнала його, було не більше як системою атавістичних угод, банальних церемоній, домовлених слів, що ними послуговувалися в суспільстві, аби не перерізати одне одного. Визначальною рисою цього бездуховного провінційного раю був страх перед невідомим. Ферміна Даса визначила його головний принцип у дуже простих словах: «Проблема життя в суспільстві — це навчитися долати страх, проблема життя подружнього — це навчитись долати нудьгу». Вона зробила це одкровення, як тільки увійшла, тягнучи за собою довжелезний шлейф нареченої, до просторого салону Світського клубу, де повітря було просякнуте змішаними пахощами безлічі квітів, де гриміли вальси і юрмилися літні чоловіки та трепетні жінки, котрі дивилися на неї, ще не знаючи, як їм змовитися проти цієї блискучої загрози, насланої на них зовнішнім світом. Ферміні Дасі тільки-но сповнився двадцять один рік, і раніше вона виходила з дому, власне, тільки тоді, як відвідувала школу, але їй вистачило одного кругового погляду, щоб зрозуміти: її суперниці не переповнені ненавистю, навпаки — вони паралізовані страхом. Замість налякати їх ще дужче, що було б цілком у її характері, вона виявила поблажливість і спробувала заприязнитися з ними. Ніхто не видався їй іншим, ніж вона його собі уявляла, так само було й з містами, які не були ні кращими, ні гіршими, а саме такими, якими вона створила їх для себе в своїй душі. Скажімо, Париж, незважаючи на його постійні дощі, на брудних крамарів, на гомеричну брутальність його візників, вона завжди згадувала як найчудовіше місто у світі, й не тому, що воно було таким чи не було, а тому, що не могла здолати в собі почуття туги за своїми найщасливішими роками. Доктор Урбіно, зі свого боку, воював тією самою зброєю, яку застосовували проти нього, але користувався нею розумніше і з добре розрахованою урочистістю. Ніщо ніде не відбувалося без них: світські прогулянки, поетичні змагання, події у світі мистецтва, благодійницькі лотереї, патріотичні заходи, перша подорож на повітряній кулі. Всюди вони були присутні й майже завжди серед ініціаторів, майже завжди попереду. Ніхто не міг навіть припустити — і це в їхні найтяжчі роки, — що вони можуть почувати себе нещасливими, ніхто не міг уявити собі більш гармонійне подружжя.

Покинутий батьківський дім став для Ферміни Даси бажаним притулком від задухи родинного палацу. Як тільки їй щастило втекти зі світського поля зору, вона нишком ішла до парку Євангелістів, і там приймала своїх нових подруг та кількох давніх, ще зі школи, або тих, з якими брала уроки малювання, — невинна заміна подружньої невірності. Вона збавляла там мирні години матері-одиначки, оточена ще багатьма речами, які навіювали їй спогади дитинства. Вона знову купила пахучих круків, підбирала на вулиці бродячих котів і доручала їх опіці Гали Пласідії, уже старої і трохи скорченої ревматизмом, але ще сповненої ентузіазму відродити дім. Знову відкрила кімнату для шиття, де вперше побачив її Флорентіно Аріса, де доктор Хувенал Урбіно примусив її висунути язик, щоб спробувати заглянути їй у серце, і перетворила ту кімнату на святилище минулого. Одного зимового полудня вона зачиняла двері балкона, бо збиралася буря, і побачила Флорентіно Арісу на його лаві під мигдалевими деревами парку, в перешитому на нього костюмі батька і розкритою на колінах книжкою, але побачила його не таким, з яким іноді випадково зустрічалася в ті часи, а в тому віці, в якому він лишився у неї в пам’яті. Її опанував страх, що це видіння провіщає смерть, і вона відчула біль у серці. Вона наважилася сказати собі, що, можливо, була б щаслива з ним, удвох із ним у цьому домі, який перебудувала для нього з такою самою любов’ю, з якою він перебудував свій для неї, й одне це припущення налякало її, бо дало їй змогу оцінити, до яких крайнощів розпуки вона дійшла. І тоді вона зібрала свої останні сили і примусила чоловіка вислухати все, що вона йому скаже, стати віч-на-віч із нею, плакати разом з нею гіркими слізьми за втраченим раєм, і так вони пробалакали, аж поки проспівали останні півні й просоталося світло крізь мереживні фіранки на вікнах палацу, і зійшло сонце, і чоловік, опухлий від стількох балачок, виснажений неспанням, із серцем, укріпленим багатьма годинами плачу, зав’язав шнурки на черевиках, затягнув пояс, затягнув усе, що в ньому лишилось від чоловіка, і сказав їй: авжеж, моя любове, авжеж, ми поїдемо шукати кохання, яке залишилося десь у Європі, завтра ж таки поїдемо і знайдемо його — і то назавжди. Ухваливши це рішення, доктор Хувенал Урбіно негайно домовився з Банком Державної скарбниці, головним управителем своїх статків, про негайну ліквідацію чималої родинної маєтності, роздрібненої від часів свого утворення серед безлічі підприємств, вкладів та цінних паперів, священних і надійних, маєтності, про яку одному йому було точно відомо, що вона не така неозора, як приписує їй легенда, і навіть не варта того, щоб приділяти їй надто багато уваги. Те, що назбирається, мало бути реалізовано в золоту монету і поступово переведене до його зарубіжних банків, аж поки в нього та в його дружини не залишиться на цій суворій батьківщині анічогісінько.

А Флорентіно Аріса таки існував, хоч вона й хотіла б переконати себе, ніби його не існує. Він стояв на молі, де пришвартувався французький трансатлантичний пароплав, коли вона під’їхала туди з чоловіком та сином у ландо, запряженому золотавими кіньми, і коли вони вийшли з екіпажа, він побачив їх такими самими, якими часто зустрічав під час різних громадських заходів: бездоганними. Вони йшли з сином, так досконало вихованим, що вже тепер видно було, яким він стане в майбутньому, — таким він і став. Хувенал Урбіно привітав Флорентіно Арісу, з веселою усмішкою піднявши капелюха: «Ми вирушаємо підкоряти Фландрію». Ферміна Даса кивнула йому головою, а Флорентіно Аріса зняв капелюха, ледь уклонився, і вона подивилась на перші ознаки лисини на його голові без найменшого співчуття. Це був він, достоту такий, яким вона бачила його завжди: тінь людини, цілковито їй незнайомої.

І Флорентіно Аріса переживав не найкращі свої часи. До роботи, з кожним днем напруженішої, до його розчарувань таємного ловця заблудлих жіночих душ, до мертвого штилю років додалася завершальна драма Трансіто Аріси, чия пам’ять зрештою втратила здатність до спогадів і перетворилася майже на суцільну білу пляму. Дійшло до того, що іноді вона оберталася в його бік, бачила, як він сидить і читає у своєму кріслі, й здивовано запитувала:

— А чий ти син?

Він завжди відповідав їй правду, але вона уривала його й запитувала:

— Тоді скажи мені, сину, а хто я така?

Вона стала дуже гладка і майже не могла рухатися. Збавляла день у крамниці, де вже не лишилося ніякого товару, і чепурилася, відколи прокидалася з першими півнями й аж до глибокої ночі, бо спала дуже мало. Накладала на голову вінки, фарбувала губи, пудрила обличчя та руки, і якщо хто-небудь був з нею поруч, то запитувала, як вона виглядає. Сусіди знали, що вона завжди хоче однієї відповіді: «Ти викапана Кукарачіта Мартінес». Ця схожість на персонажа з дитячої казки чомусь дуже тішила її. Вона ніяк не могла всидіти спокійно, обмахувалася віялом з великих рожевих пер, а тоді починала те саме знову: вінок із паперових квітів, мускус на повіки, кармін на губи, свинцеві білила на обличчя. І знову запитання до того, кому траплялося бути поруч: «Ну, як я тобі здаюся?» Коли з неї стала глузувати вся околиця, Флорентіно Аріса розпорядився за одну ніч прибрати прилавок та полиці, забив двері на вулицю й обставив колишню крамницю так, як мати описувала йому спальню Кукарачіти Мартінес, і більш вона ніколи вже не запитувала, хто вона така.

За порадою дядька Лева Дванадцятого він знайшов одну стару жінку, щоб доглядала за матір’ю, але та бідолашна завжди ходила сонна і складалося враження, що й вона частенько забуває, хто ж вона така. Тому тепер, приходячи зі служби, Флорентіно Аріса залишався вдома, поки мати не засинала. Він перестав ходити грати в доміно до Комерційного клубу, і більше ніколи не відвідував кількох давніх подруг, з якими раніше підтримував взаємини, бо щось зрушилося на самому дні його серця після фатального і моторошного знайомства з Олімпією Сулетою.

Почалося воно несподівано і ще несподіваніше завершилося. В той день налетів один із жовтневих ураганів, після яких ми довго не можемо отямитись. Флорентіно Аріса щойно відвіз додому дядька Леона Дванадцятого, коли побачив з екіпажа невеличку дівчину, дуже метку, в сукні з рясними оборками, що скидалася на сукню нареченої. Дівчина металась, наполохана, кидаючись то туди, то сюди, бо вітер вихопив у неї з рук парасольку, і тепер вона вже летіла понад гребенями спінених хвиль. Він посадив дівчину в екіпаж і звернув убік від своєї дороги, щоб доставити їх додому; то була стара капличка, пристосована для мешкання, двері якої виходили на море, а на подвір’ї стояло безліч кліток із голубами, які видно було з вулиці. Дорогою дівчина розповіла йому, що менше ніж рік тому вийшла заміж за гончара, який мав на ринку свою крамничку і якого Флорентіно Аріса часто бачив на пароплавах своєї компанії: він вивантажував на причал ящики з усіма різновидами череп’яних виробів на продаж, а також сплетену з лози клітку, повну голубів, — схожу на ті, в яких матері мають звичай перевозити на пароплавах щойно народжених немовлят. Олімпія Сулета була схожа на осу, і не тільки своїм високо задертим задком та крихітними персами, а й усім своїм виглядом: волосся наче з мідного дроту, личко в ластовинні, очі круглі і жваві, але з нормальною відстанню між ними. Своїм приємним голоском вона користувалася тільки для того, щоб сказати щось розумне або весело засміятись. Флорентіно Арісі вона здалася більше граційною, аніж привабливою, і він забув про неї відразу, як тільки висадив її біля дверей хатини, де вона жила з чоловіком, зі свекром та з іншими членами їхньої родини.