Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 112)

Всю свою увагу Ферміна Даса стала віддавати щойно народженому малюкові. Коли він вийшов з її тіла, вона відчула полегкість, яку відчуває людина, коли звільняється від чогось чужого, і вжахнулася себе самої, переконавшись, що байдужісінька до цього кавалочка живої плоті, якого піднесла показати їй повитуха, забрудненого жиром і кров’ю, з обмотаною навкруг шийки пуповиною. Але в самоті палацу вона почала звикати до нього, вони знали одне одного близько, і з великою радістю вона відкрила, що дітей народжують не для того, аби просто мати дітей, а для того, щоб їх любити. Дійшло до того, що в цьому домі своєї біди вона могла терпіти тільки малого сина. Її гнітила журлива самота, сад, схожий на кладовище, величезні покої без вікон, де час мовби навіки зупинився. Їй здавалося, вона сама втрачає розум, коли ночами до неї долітали зойки божевільних жінок із сусіднього дурдому. Її принижував звичай щодня накривати банкетний стіл, з гаптованими скатертинами, срібними приборами та похоронними канделябрами, тільки для того, щоб п’ятеро привидів повечеряли чашкою кави з молоком та пиріжками-альмохаванами. Вона зненавиділа вечірні молитви, манірні кривляння за столом, постійні зауваження, що вона не так збирає зі столу прибори, що ходить підозріло сягнистими, наче вулична жінка, кроками, що одягається, як у цирку, що поводиться з чоловіком надто запанібрата і дає немовляті грудь, не закриваючи її мантильєю. Коли вона стала приймати о п’ятій пополудні перших гостей, яких запрошувала на чай з «імперським» печивом та квітковим варенням, згідно з останньою англійською модою, донья Бланка виступила проти того, щоб у її домі пили ліки, за допомогою яких потом виганяють лихоманку, замість шоколаду з розтопленим сиром та юковими коржами. Навіть сни не проминали свекрушиної уваги. Коли одного ранку Ферміна Даса розповіла, що їй приснився незнайомець, який ходив голяка, посипаючи пригорщами попелу підлогу в салонах палацу, донья Бланка сухо урвала її:

— Пристойній жінці такі сни не сняться.

До постійного відчуття, що ти чужа в чужому домі, додалися дві великі прикрості. Одна — майже щоденна дієта з баклажанів, у всіх їхніх різновидах, яку донья Бланка відмовлялася врізноманітнити з пошани до небіжчика чоловіка, — а Ферміна Даса терпіти не могла баклажанів. Вона ненавиділа їх ще змалку, перш ніж покуштувала, бо їй завжди здавалося, ніби вони мають отруйний колір. Правда, нині вона могла відмовитися від цієї страви і мусила визнати, що в її житті щось таки змінилося на краще, бо коли в п’ятирічному віці вона сказала за столом про отруйний колір, батько примусив її з’їсти повну каструлю, розраховану на шістьох осіб. Вона тоді думала, що помре, бо довго блювала рідкими баклажанами, а потім її ще силоміць примусили випити чашку рицинової олії, щоб вилікувати від покарання. Все те перемішалось у неї в пам’яті, — і огидний запах проносного і страх отруїтися, — і під час бридких сніданків у палаці маркіза Касальдуеро їй доводилося відводити погляд, рятуючись від нудотно-крижаного відчуття, що в неї повен рот рицинової олії.

Другою бідою була арфа. Одного дня, цілком усвідомлюючи значущість своїх слів, донья Бланка заявила: «Я не уявляю собі пристойної жінки, яка не вміла б грати на фортепіано». То був наказ, проти якого її син спробував був заперечити, бо найкращі роки його дитинства минули на каторзі фортепіанних уроків, хоча дорослим він уже грав з приємністю. Хувенал Урбіно не міг собі уявити, щоб його дружину піддали тим самим тортурам у віці двадцяти п’яти років, та ще з її характером. Проте єдине, чого він зміг домогтися від матері, це замінити фортепіано на арфу, висунувши дитячий аргумент, що арфа — інструмент ангелів. Отоді й привезли з Відня чудову арфу, яка здавалася золотою і звучала золотим звуком, а згодом стала однією з найцінніших реліквій у музеї міста, аж поки його пожерло полум’я з усім, що в ньому було. Ферміна Даса погодилася на цю вишукану муку, сподіваючись запобігти катастрофі цією останньою жертвою. Їй почав давати уроки знаменитий маестро, якого умисне привезли з міста Момпокса, а коли через два тижні той раптово помер, вона кілька років займалася з викладачем музики із семінарії, чиє смердюче дихання збивало її з ритму.

Ферміна Даса сама здивувалася своїй слухняності. Бо хоч вона ніколи в цьому не признавалася ані собі самій у глибині душі, ані під час приглушених сварок із чоловіком, що відбувалися в ті години, які раніше вони віддавали коханню, вона заплутувалася куди швидше, ніж думала, в сітях умовностей та забобонів свого нового світу. Напочатку вона часто вживала ритуальну фразу, якою обстоювала своє право на незалежну поведінку: «До сраки мені ваше віяло, тут погода вітряна». Але згодом, ревниво оберігаючи завойовані привілеї, боячись ганьби та глузувань, вона почала виявляти готовність терпіти навіть приниження, в надії, що Бог нарешті змилується над доньєю Бланкою, яка не переставала благати його в своїх молитвах, щоб послав їй смерть.

Доктор Урбіно виправдовував власну слабкість, посилаючись на аргументи, які навряд чи узгоджувалися з його християнським світоглядом, але він на це не зважав. Він не визнавав, що сварки з дружиною брали початок у напруженій атмосфері дому, а заявляв, що вони виникають із самої природи шлюбу — безглуздого людського винаходу, який Господь терпів лише завдяки своєму невичерпному милосердю. Це ж проти всякого наукового глузду, що двоє ледве знайомих людей, не поєднані жодними узами спорідненості, з різними характерами, з різним вихованням і навіть із різними статевими органами зненацька опиняються в становищі, коли їм доводиться жити разом, спати в одному ліжку, об’єднати в одну дві долі, які, можливо, Творець спрямував у протилежні боки. Він казав: «Проблема шлюбу в тому, що кожної ночі він кінчається після акту кохання і вранці перед сніданком доводиться відновлювати його». Ще більше проблем виникає, казав доктор Урбіно, у їхньому випадку, адже вийшли вони з двох антагоністичних класів, та ще в місті, яке досі живе мріями про повернення віце-королів. Єдиним скріплювальним розчином для них могло бути щось настільки неймовірне та невловне, як кохання, але між ними його не було, коли вони одружилися, і доля мовби умисне поставила їх віч-на-віч із реальністю саме тоді, коли вони майже зуміли вигадати його.

Так складалося їхнє життя в епоху гри на арфі. Позаду залишилися рідкі й чудові хвилини, коли вона заходила до ванної в той час, як він мився, і, попри постійні сварки, попри отруйні баклажани, попри недоумкуватих сестер та матір, що їх спородила, він знаходив у собі іскру кохання й просив, щоб вона його намилила. Вона погоджувалася, бо ще щось жевріло в ній після Європи, й обоє дозволяли собі піддатися зрадливим спогадам, лагідніючи проти своєї волі, люблячи одне одного, хоч і без слів, і кінчалося тим, що помирали з жаги, качаючись по підлозі, обляпані пахучою піною, а тим часом служниці базікали про них у пральні: «Вони більше не трахаються, тому й дітей немає». Вряди-годи, коли вони поверталися з якої-небудь аж надто веселої вечірки, туга за минулим, що ховалася за дверима, навалювалася на них одним стрибком, і тоді відбувався чудесний вибух, коли знову все ставало, як і колись, і протягом п’яти хвилин вони кохалися так само шалено, як і в дні медового місяця.

Але такі випадки бували дедалі рідше, й одне з них завжди було більше стомлене, аніж друге, коли надходив час укладатися в ліжко. Вона затримувалася у ванній, скручуючи свої цигарки із запашного паперу, курячи на самоті, втішаючи себе спогадами про ті чудові часи, коли вона була юна і вільна у власному домі, коли її тіло належало тільки їй. Завжди їй або боліла голова, або було надто жарко, або дуже хотілося спати, або мала місячні, знову місячні, завжди місячні. Це траплялося з нею так часто, що якось доктор Урбіно сказав на лекції, аби тільки без сповіді полегшити собі душу, що після десяти років шлюбного життя місячні в жінок бувають навіть по тричі на тиждень.

Одні прикрощі змінювалися іншими, і зрештою в найтяжчий для неї рік Ферміна Даса довідалася про те, про що рано чи пізно неминуче мала довідатися: їй розповіли правду про легендарні й завжди таємничі ділові оборудки батька. Губернатор провінції мусив викликати Хувенала Урбіно до свого кабінету, де й ознайомив його з витівками тестя, підсумувавши їх однією фразою: «Не існує закону ані Божого, ані людського, що його цей тип не міг би переступити». Чи не найтемніші свої махінації він провів, ховаючись за спиною впливового зятя, і важко було припустити, що ні він, ні його дружина нічого про це не знали. Розуміючи, що тепер йому лишається подбати тільки про свою репутацію — бо вона ще була не заплямлена, — доктор Хувенал Урбіно використав весь свій вплив і зумів зам’яти скандал. А Лоренсо Даса виїхав з країни першим же пароплавом, щоб ніколи не повернутися. Він подався на свою батьківщину, так ніби раптом пережив напад пекучої ностальгії і вирішив провідати рідну землю, й під цією видимістю було щось від істини, бо вже давно він приходив на кораблі, щоб тільки випити склянку води з цистерни, наповненої з джерел його рідного краю. Він поїхав, не визнавши своєї вини і намагаючись переконати зятя, що став жертвою політичної змови. Поїхав, плачучи за «дівчинкою», як називав Ферміну, відколи вона вийшла заміж, плачучи за внуком, за країною, де здобув багатство й свободу і де завдяки своїм темним оборудкам зумів зробити з дочки світську даму. Він постарів і часто хворів, але прожив набагато довше, ніж побажала б йому будь-яка з його жертв. Ферміна Даса тільки зітхнула з полегкістю, коли прийшла звістка про його смерть, і не носила по ньому жалоби, щоб уникнути розпитувань, але кілька місяців плакала, коли замикалася покурити у ванній, плакала, лютуючи на себе і сама не знаючи, чому плаче, — а плакала вона за батьком.