Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 78)

Деякі були дивовижно красиві, хоча абсолютно не відомі мені. Я запитав її, чи не чула вона про лілію Гойа, незрівнянна краса якої вражала африканських мандрівників. Ця лілія квітне тільки раз на десять років і любить сухий ґрунт. Пізніше я бачив цю рідкісну квітку, та не зумію описати її красу і незвичайно ніжні та солодкі пахощі. Квітка виходить із віночка цибулини товстим м’ясистим стеблом й іноді має до чотирнадцяти дюймів у діаметрі. Спочатку утворюються зелені піхви, потім з’являються барвисті вусики і граційно в’ються стеблом. Урешті-решт, виходить сама квітка, сліпучо-біла дуга якої містить у собі чашечку оксамитового малинового кольору; з середини цієї чашечки визирає золотиста маточка. Я ніколи не бачив нічого схожого на цю розкішну квітку, яка мало кому відома. Дивлячись на неї, я мимоволі подумав, що в кожній квітці втілюється велич і слава Творця! На мою втіху, міс Флосі заявила мені, що добре знає квітку і намагалася виростити її в своєму саду, але безуспішно.

— Втім, — додала вона, — тепер час її цвітіння, і я постараюся дістати вам один зразок!

Потім я запитав її, чи не сумує вона тут і чи не відчуває себе самотньою, серед дикунів, не маючи подруг-одноліток.

— Чи самотня я? — заперечила міс Флосі. — О, ні! Я щаслива і зайнята цілий день, у мене є друзі. Мені осоружно було б перебувати в натовпі білих дівчаток, таких самих, як я! Тут, — продовжувала вона, хитнувши голівкою, — я — це я сама! На кілька миль довкола тубільці добре знають “Водяну лілію”, так називають вони мене, і готові все зробити для мене. А в книжках, які я читала про маленьких дівчаток в Англії, нічого подібного немає. Всього вони бояться і роблять тільки те, що подобається їхній учительці! О, якби мене посадили в клітку — це розбило б мені серце! Я вільна тепер, вільна, як вітер!

— Хіба ви не любите навчатися?

— Я навчаюся — батько вчить мене латині, французькій мові й арифметиці!

— Ви не боїтеся цих дикунів?

— Боятися? О ні, вони не чіпають мене. Я думаю, вони вірять, що я “Нгої” (божество), тому що в мене біла шкіра і золотисте волосся. Погляньте! — вона дістала своєю маленькою ручкою за корсажем сукні маленький револьвер у вигляді діжечки. — Я завжди ношу його з собою зарядженим, і якщо хтось чіпатиме мене, я вб’ю його! Одного разу я вбила леопарда, який кинувся на мого віслюка. Він перелякав мене, але я вистрілила йому у вухо, і він упав мертвим. Шкура цього леопарда лежить замість килима біля мого ліжка. — Погляньте тепер сюди! — продовжувала вона голосом, що змінився, вказуючи вдалину. — Я сказала вам, що в мене є друзі, ось один із них!

Я глянув в тому напрямку, куди вона показувала, і побачив прекрасну гору Кеніа. Гора майже завжди ховалася в тумані, але тепер її промениста вершина сяяла здалеку, хоча підніжжя ще огортав туман. Вершина, підіймаючись на 20 000 футів, здавалася якимось маревом, що висить між небом і землею. Важко описати урочисту велич і красу білої вершини.

Я дивився на неї разом із дівчинкою і відчував, що серце моє прискорено б’ється, і величні й дивні думки осявають мозок, як проміння сонця іскриться на снігах гори Кеніа. Тубільці називають гору “Божим перстом”, і це імення, як видається мені, свідчить про вічний мир і урочисту тишу, що панує там, у цих снігах. Мимоволі згадалися мені слова поета: краса — це радість кожної людини! І я вперше зрозумів усю глибину його думки. Хіба не відчуває людина, дивлячись на величну, покриту снігом гору, цю білу гробницю збіглих сторіч, власну нікчемність, хіба не возвеличує Творця в серці своєму? Так, ця вічна краса радує серце кожної людини, і я розумію маленьку Флосі, яка називає гору Кеніа своїм другом. Навіть Умслопогас, старий дикун, коли я вказав йому на сніжну вершину, висловився так: “Людина може дивитися на неї тисячу років і ніколи не надивиться!” Його поетична думка забарвилася своєрідним колоритом, коли на додачу він протяжно, неначе сумно заспівав, що після смерті бажав би, щоб його дух навічно відійшов на сніжно-білу вершину, овіяну диханням свіжого гірського вітру, осяяну яскравим світлом, і міг би вбивати, вбивати, вбивати!..

— Кого вбивати, старий кровожерцю? — запитав я.

Він замислився.

— Тіні людей! — нарешті відповів він.

— Ти хочеш продовжувати вбивати навіть після смерті?

— Я не вбиваю, — відповідав він поважно, — я б’ю під час бою. Людина народжена, щоб убивати. Той, хто не вбиває — жінка, а не чоловік! Народ, який не знає вбивства, — плем’я рабів. Я вбиваю людей у битві, а коли я сиджу без битви “в тіні”, то сподіваюся вбивати! Хай буде проклята навіки моя тінь, хай промерзне до кісток, якщо я перестану вбивати людей, неначе бушмен, коли у нього немає отруєних стріл! — і він пішов, сповнений власної гідності. Я засміявся йому вслід.

У цей час повернулися люди, послані нашим господарем ще рано-вранці довідатися, чи немає в околицях слідів мазаїв, і оголосили, що обійшли на 15 миль усе навколо і не бачили жодного дикуна. Вони сподівалися, що дикуни облишили переслідування і пішли до себе. Містер Мекензі, мабуть, зрадів, дізнавшись про це, втім, як і ми, оскільки мали достатньо турбот і тривог від мазаїв. Загалом, ми вважали, що дикуни, знаючи, що ми благополучно добралися до місії, не ризикнули напасти на нас тут і облишили переслідування. Про те, що наші припущення були помилкові, ми переконалися згодом!

Коли містер Мекензі з Флосі пішли спати, Альфонс, маленький француз, прийшов до нас, і сер Генрі просив його розповісти, як він потрапив до Центральної Африки. Він розповів нам усе такою страшною мовою, що я не беруся відтворювати її.

— Мій дідусь, — почав він, — був солдатом і служив у гвардії ще при Наполеоні. Він був у війську при відступі з Москви і харчувався цілі 10 днів халявами своїх чобіт і чужих, які він украв у товариша. Він любив випити і помер напідпитку. Пам’ятаю, я барабанив об його труну… Мій батько…

Тут ми перебили його, попросивши розповісти про себе і дати предкам спокій.

— Добре, панове! — заперечив маленький кумедний чоловічок, чемно вклоняючись. — Я хотів тільки наголосити, що військові здібності неспадкові. Мій дід був прекрасний чоловік, шести футів зросту, міцної статури силач і мав чудові вуса. До мене перейшли тільки ці вуса, і більше нічого. Я, панове, кухар і народився в Марселі. У цьому милому місті я провів щасливу юність. Роками я мив посуд у готелі “Континенталь”. То були золоті дні! — додав він, зітхаючи. — Я — француз, і не дивно, панове, що я поклоняюся красі! Я обожнюю красу. Панове, ми милуємося трояндами в саду, але зриваємо одну з них. Я зірвав одну троянду, панове! Та вона боляче вколола мені палець. Це була чарівна служниця, Анета, з чудовою фігуркою, ангельським личком, але її серце! Я хотів би володіти ним, хоча воно чорне і жорстке, як книга в шкіряній палітурці. Я кохав її безтямно, обожнював її до відчаю. Я захопився нею. Ніколи я не готував так чудово, як тоді, коли Анета, люба Анета усміхалася мені! Ніколи, — голос його урвався через ридання, — ніколи не буду я так добре куховарити!

Він залився гіркими сльозами.

— Годі! Заспокойтеся! — вимовив сер Генрі, дружньо поплескавши його по спині. — Невідомо, що може ще трапитися. Якщо судити з сьогоднішнього обіду, то ви скоро одужаєте!

Альфонс перестав плакати і потер собі спину.

— Пан думає, звичайно, втішити мене, але рука в нього важка. Продовжую: ми кохали одне одного і були щасливі. Пташки у своєму гніздечку не були щасливішими за Альфонса і його Анет. І рантом гримнув грім! Панове вибачать мені, що я плачу. Моє горе було надто велике. Фортуна помстилася мені за володіння серцем Анети. Настала важка хвилина. Мене забирали в солдати! Я втік, але був спійманий грубими солдатами, і вони били мене прикладами рушниць, доки мої вуса від болю не стали сторч. У мене був двоюрідний брат, торговець тканинами, дуже некрасивий.

“Тобі, кузене, — сказав я, — тобі, в жилах якого тече героїчна кров наших предків, я доручаю Анету. Бережи її, поки я завойовуватиму славу в кривавих боях!”

“Будь спокійний! — відповів він. — Я все зроблю!” І він зробив, як виявилося згодом.

Я пішов, жив у бараках і харчувався рідким варивом. Я — освічена людина, поет за вдачею, я багато потерпав від грубості оточуючих. Був у нас один сержант і мав тростину. Ой, ця палиця! Ніколи я не забуду її!

Одного разу вранці прийшли новобранці. Моєму батальйону наказали вирушати в Тонкій. Лютий сержант та інші грубі чудовиська зраділи. Я навів довідки про Тонкій. Там жили дикі китайці, які розпорюють людям животи. Мої артистичні здібності, — тому що я артист, — повстали проти думки, що мені можуть розпороти живота. Великі люди ухвалюють великі рішення. Я поміркував і зрозумів, що не хочу мати розпорений живіт, і дезертирував. Переодягнутий старим, я добрався до Марселя, пішов до кузена і знайшов там Анету. Це було якраз під час збирання вишень. Вони вибрали собі велику гілку вишневого дерева, повну вишень. Мій кузен поклав одну вишню собі в рота, Анета з’їла кілька. Вони обривали гілку, доки їхні губи зустрілися і о, жах! Вони поцілувалися! Гра була дуже цікава, але сповнювала моє серце люттю. Героїчна кров предків закипіла в мені. Я кинувся в кухню, вдарив кузена своєю милицею. Він упав, я вбив його. Анета закричала. Прибігли жандарми. Я втік, дістався до гавані і сховався на кораблі, який ішов у море. Капітан знайшов і побив мене, але не висадив на берег, тому що я чудово йому куховарив, куховарив усю дорогу до Занзібару. Коли я попросив заплатити мені, він штовхнув мене ногою. Героїчна кров діда знову закипіла в мені. Я показав йому кулака і присягнувся помститися. Він знову штовхнув мене. У Занзібарі на нас чекала телеграма. Я прокляв людину, яка винайшла телеграф, і проклинаю тепер. Мене арештували за дезертирство і за вбивство. Я втік із в’язниці, довго ховався і, нарешті, натрапив на людей доброго пана кюре. Вони привели мене сюди. Я весь переповнений своїм горем, але не повернуся до Франції. Краще ризикувати життям у цьому жахливому місці, ніж познайомитися з в’язницею!