Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 77)
У центрі чотирикутника стояв найчудовіший об’єкт з усього баченого нами в цьому чарівному місці — оригінальне дерево трьохсот футів заввишки; стовбур його мав 16 футів у діаметрі. Високо, на сімдесят футів, височив прямий прекрасний стовбур, без жодної гілки, а вгорі широко розрослося темно-зелене гілля у вигляді гігантського листя, розлого нависаючи над будинком і садом, захищали його благодатною тінню і водночас, завдяки висоті, не перешкоджали світлу і повітрю проникати у приміщення.
— Яке чудове дерево! — вигукнув сер Генрі.
— Так, ви маєте рацію, дивовижно красиве дерево! В усій країні, наскільки я знаю, немає нічого подібного! — відповів місіонер. — Я називаю йго сторожовою баштою. Коли мені потрібно, я прикріплюю мотузок до нижніх гілок і підіймаюся на дерево із підзорною трубою. Я можу бачити з дерева на 15 миль довкола. Але я забув, що ви голодні, а обід готовий. Ходімо, друзі мої! Я розповім вам, як мені вдалося дістати французького кухаря!
Він попрямував до веранди. Я пішов за ним. У цей час двері, що ведуть з будинку на веранду, відчинилися, і з’явився маленький, моторний чоловічок, одягнений у синю бавовняну куртку і взутий у шкіряні черевики. Він вирізнявся своїм дивовижно заклопотаним виглядом і величезними чорними вусами.
— Мадам дозволить мені доповісти, що обід поданий? Панове, моє вітання вам! — раптово, побачивши Умслопогаса, який стояв позаду нас і грався своєю сокирою, він плеснув руками від здивування. — Ах, яка людина! — закричав він французькою. — Який жахливий дикун! Зважте, яка у нього страшна сокира!
— Що ви там базікаєте, Альфонсе? — запитав містер Мекензі.
— Базікаю? — заперечив маленький француз, не відводячи очей від Умслопогаса, вигляд якого, здавалося, остаточно зачарував його. — Що я базікаю? Я говорю про цього чорного пана!
— Чорт забирай! — закричав Альфонс. — Він сердиться, робить гримаси. Мені це не подобається. Я зникаю!
Він швидко втік. Містер Мекензі приєднався до загального сміху.
— Дивний характер у Альфонса! — сказав він. — Потім я розповім вам його історію. А поки що ходімо оцінимо його мистецтво!
— Скажіть мені, — почав сер Генрі, коли ми всілися за обід, — як вам удалося заманити французького кухаря в цю дику країну?
— Він приїхав сюди за власним бажанням і просив прийняти його на службу. Він може сам розповісти вам свою історію!
Коли всі пообідали, ми запалили люльки, і сер Генрі описав гостинному господарю всю нашу подорож.
— Очевидно, — мовив місіонер, — що ці мазаї вистежили вас, і я дуже радий, що ви благополучно дісталися сюди. Не думаю, щоб вони зважилися напасти на вас тут. На біду, майже всі мої люди пішли з караваном, близько двохсот чоловік, а тут залишилося не більше двадцяти, щоб відбити раптовий напад. Принаймні я дам зараз же деякі накази!
Гукнувши чорну людину із саду, він підійшов до вікна і щось сказав йому тубільним діалектом. Людина вислухала, вклонилася і пішла.
— Сподіваюся, — сказав я, коли він повернувся на своє місце, — що ми не завдамо вам турботи. Ми підемо раніше, ніж ці кровожерні негідники наважаться щось зробити!
— Ви не підете! Якщо мазаї йдуть, то прийдуть, і ми влаштуємо їм теплу зустріч. Я не здатний вказати людині на двері заради всіх дикунів на світі!
— Я пам’ятаю, — продовжував я, — консул у Ламу говорив мені, що мав від вас листа, де ви писали, ніби до вас приходила людина і заявила, що бачила білих людей усередині країни. Як ви думаєте, правда це чи вигадка? Я питаю про це, бо до мене доходили чутки про існування білої раси!
Замість відповіді місіонер вийшов з кімнати і повернувся, тримаючи в руках дивовижно кумедний довгий меч.
Увесь клинок його, товстий і гострий, був дивно розфарбований, але мене здивувало понад усе, що краї меча, добре вигострені, були оброблені золотом31.
— Чи бачили ви коли-небудь такий меч? — запитав містер Мекензі.
Ми оглянули зброю і заперечно похитали головами.
— Добре, я показав вам меч, оскільки його мені принесла людина, яка запевняла, що бачила білих людей, і ця зброя більш-менш підтверджує правдивість тих слів, хоча я сприйняв усі його теревені за байку. Я розповім вам усе, що знаю про це! Якось пополудні я сидів на веранді, аж раптом увійшов бідний, жалюгідний і втомлений чоловік. Я запитав його, звідки він прийшов і що йому треба. Він завів довгу оповідь про те, що він належав до племені, яке жило далеко на півночі, було знищене іншим ворожим плем’ям, що він з небагатьма, хто вижив, утік далі на північ і пройшов озеро, назване Лага. Потім, здається, шлях його лежав до озера в горах — “озеро без дна” — так охрестив він його. Тут його дружина і брат померли від якоїсь заразної хвороби, мабуть, від віспи, і народ прогнав його зі своїх поселень. Десять днів тинявся він у горах і, нарешті, опинився в густому лісі, де його знайшов білий мисливець, і привів його до білих людей, які жили у великих кам’яних будинках. Тут він пробув із тиждень, поки одного разу, вночі, до нього не прийшов чоловік з білою бородою, “той, що лікує”, так сказав він мені. Він обстежив і оглянув його. Після цього його відвели знову до лісу, на межу пустелі, дали йому їжі та цього меча і залишили одного.
— Так, — вимовив сер Генрі, слухаючи з великим інтересом, — що ж далі?
— За його словами, він переніс багато страждань і поневірянь, тижнями харчувався тільки корінням рослин, ягодами і тим, що зміг упіймати або вбити. Врешті-решт він дістався до нас. Я так і не дізнався всіх подробиць його подорожі, тому що звелів йому прийти наступного дня і наказав старшоу слузі подбати про нього. Слуга повів його. Бідолаха страждав від корости, і дружина мого слуги не хотіла пускати його в будинок, остерігаючись зарази. Йому дали ковдру і наказали спати на повітр. На біду, поблизу від нас блукав лев, який помітив бідолаху, стрибнув на нього і відкусив йому голову. Ніхто не підозрював про це. Так скінчилося його життя і вся історія про білих людей, і я не знаю сам, правда це чи вигадка! Як ви вважаєте, містере Квотермейне?
— Я теж не знаю, — відповів я, — але в цій дикій країні так багато загадкового, що мені буде прикро, якщо ця історія виявиться вигадкою! Принаймні ми спробуємо і пошукаємо! Ми маємо намір вирушити до Лекакизера, а звідти, якщо будемо живі, до озера Лага. Якщо там живуть білі люди, ми знайдемо їх!
— Ви — відважний народ, друзі мої, — сказав місіонер з легкою усмішкою.
Розділ IV
АЛЬФОНС І ЙОГО АНЕТА
По обіді ми оглянули весь будинок і всі споруди місії. Я маю визнати, що це найпрекрасніший куточок у всій Африці.
Ми повернулися на веранду, де знайшли Умслопогаса за його улюбленим заняттям, — він старанно чистив гвинтівки. Це була єдина робота, яку він визнавав, оскільки начальник зулусів не міг принизити своєї гідності якою-небудь іншою роботою. Незвичним був вигляд величезного зулуса, який сидів на підлозі, тоді як його бойова сокира стояла біля нього, притулена до стіни. Його тонкі аристократичні руки делікатно і дбайливо чистили механізм гвинтівок. Він придумав ім’я кожній гвинтівці. Одну, що належить серу Генрі, він називав “Громобій”, іншу маленьку, але таку, що дає сильний постріл, охрестив “малятком, яке говорить, неначе хльоскає”. Вінчестери він називав “жінки, які говорять так швидко, що не розрізниш жодного слова”, гвинтівки Мартіні він називав “звичайним народом”, і так усі до одної. Дивно було чути, як він під час чищення розмовляв з ними, ніби з людьми, жартував із найдобродушнішим виглядом. Він звертався також до своєї сокири, вважаючи її, здається, задушевним другом, і цілісінькими годинами розповідав їй свої пригоди. З притаманним йому гумором він назвав свою сокиру “Інкозі-каас”, що означає “начальник” мовою зулусів. Я здивувався такій назві і, нарешті, запитав його про це. Він пояснив мені, що ця сокира — жіночої статі, тому що в неї жіноча звичка глибоко проникати в усе. Він додав, що його сокира заслуговує такої назви, оскільки всі люди падають перед нею, вражені її силою і красою. Крім того, Умслопогас радився зі своєю сокирою в усіх скрутних ситуаціях, бо ця сокира, за його словами, володіла великою мудрістю, оскільки “зазирнула в мізки багатьох людей”.
Я взяв сокиру і довго роздивлявся жахливу зброю. Рогова рукоятка мала близько трьох футів завдовжки, з головкою на кінці, завбільшки з апельсин, щоб не ковзала рука. На цьому набалдашнику було нанесено багато карбів, що позначали кількість людей, убитих сокирою. Вона була зроблена з високосортної сталі і добре відшліфована. Умслопогас не знав напевно походження цієї сокири, оскільки взяв її з рук людини, яку вбив кілька років тому32. Сокира не була важкою, важила всього 21–22 фунти, як мені здається, але в руках Умслопогаса була смертоносною. Зазвичай він із силою вдаряв ворога кілька разів набалдашником сокири, використовуючи вістря тільки в особливих випадках. Завдяки цій звичці довбати ворога, він і одержав прізвисько “Дятел”. Умслопогас цінував свою чудову і жахливу зброю більше за власне життя. Він випускав її з рук лише коли їв, але й тоді сокира лежала у нього під ногою.
Тільки-но я встиг віддати Умслопогасу сокиру, з’явилася міс Флосі і попросила мене подивитися колекцію її квітів, африканських лілій і квітучих кущів.