Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 32)

Залишалося одне: відкрити вогонь, що ми з Хансом зробили вельми успішно, і в той же час рятуватися, користуючись нашою чудовою швидкістю. Маю сказати, що ці потворні жалюгідні тварюки виявили чудову відвагу: незважаючи на смерть своїх товаришів, яких вражали наші кулі, вони наполегливо прагнули наблизитися до нас упритул, з явним наміром перекинути човна і потопити нас усіх.

Ми з Хансом стріляли якнайшвидше, але все-таки цим шляхом ми справлялися лише з десятою частиною нападників, і головна надія була на швидкість і спритність. Сабіла стояла в човні і віддавала команди веслярям, тоді як Ханс і я стріляли спершу з рушниць, потім з револьверів.

Усе-таки один горилоподібний велетень із зарослим волоссям звіриним лобом схопився за корму і почав перетягувати човна. Ні рушниці, ні револьвери не були заряджені. Стусани не допомагали — він не відпускав нас. Човен гойдався все дужче й дужче і почав зачерпувати воду.

Коли я вже подумав, що настав кінець, оскільки й інші нападники були зовсім близько, Сабіла зі сміливістю відчаю врятувала становище. Біля неї лежав важкий спис того жерця, якого Ханс скинув у канал біля шлюзів. Сабіла схопила його і з несподіваною силою пронизала звіроподібного велетня. Він відпустив човна і занурився у воду. Майстерним маневруванням ми вислизнули від інших і через три хвилини були вже недосяжними.

— Попрацювали ми цю ніч, баасе! — розпатякався Ханс, обтираючи піт з лоба. — Можливо, якщо біля самого берега нас не проковтнуть крокодили, якщо ці дурні не принесуть нас у жертву примарі Хоу-Хоу і якщо нас не вб’є блискавкою, баас дозволить мені випити тутешнього пива, коли ми повернемося в місто? Від усього цього вогню у мене остаточно пересохло в горлянці.

Нарешті ми допливли. Здавалося, минули десятки років відтоді, як я покинув цю пристань, яку ми знайшли загаченою смертельно наляканим населенням. Вони прийняли тіло вождя в шанобливому мовчанні, але без особливого засмучення. Далебі, цей народ немов пережив усі людські пристрасті; час разом із гнітом ницого фетишизму згладив їхні характери і перетворив їх на автомати, які прислухаються, нагостривши вуха, до голосу бога, вловлюючи його в кожному природному звуці. Правду кажучи, при всьому інтересі до їхнього походження я відчував презирство до цих виродженців.

Повернення Сабіли їх вельми здивувало, але не викликало ніякого захоплення.

— Вона дружина бога, — розібрав я чийсь голос, — вона втекла від бога, тому й сталися всі ці біди.

Сабіла теж це почула і натхненно обернулася до народу. Дівчина вже цілком опанувала собою, чого в жодному разі не можна було сказати про Іссикора, який замість того, щоб очманіти від радості, був мовчазний і пригнічений.

— Які біди? — запитала вона. — Правда, мій батько помер, убитий розжареним каменем, що потрапив у нього, і я його оплакую. Але він був дуже старий і мав скоро відійти. А хіба не щастя, що, завдяки хоробрості і силі чужоземних гостей, я, його дочка і спадкоємиця, звільнилася від пазурів Дечі? Говорю вам, бог — це Деча; Хоу-Хоу, якому ви поклоняєтеся, бовван, що не більше як розмальована лялька. Якщо не вірите, запитайте мою сестру Драману, забуту вами, мою сестру, яку колись ви віддали богу Святою Нареченою. Хіба не щастя, що ненависна димляча гора тане, обійнята полум’ям, і більше не буде печери, що вселяла жах? Нині збувається пророцтво, що нас звільнить Білий Вождь із півдня!

Ця сильна промова примусила замовкнути збентежений натовп. Сабіла поглянула на пониклі голови і продовжувала:

— Іссикоре, наречений мій, вийди вперед і сповісти народу свою радість. Щоб урятувати мене від Хоу-Хоу, ти прислухався до моїх благань і вирушив у далекі землі прохати допомоги у великого Південного Волхва. Він прислав рятівника, і я врятована, і кінець жорстоким законам, бо переможений Хоу-Хоу і жерці його вбиті силою і мудрістю Білого Вождя. Сповісти ж народу, наречений мій, яка велика твоя радість, що ти не марно їздив і не марно слухали вони твоє прохання допомогти; ось стою я перед вами, вільна і незаплямована, і відтепер земля наша позбавлена від прокляття Хоу-Хоу. Так, сповісти це народу і подякуй доблесним іноземцям.

Який не був я стомлений, проте не без хвилювання чекав, що скаже Іссикор. І що ж? Після деякої паузи він вийшов уперед і почав, запинаючись:

— Я радію, кохана, що ти врятована, але, коли я запрошував Білого Вождя з півдня, я сподівався, що він урятує тебе якось інакше — не скоюючи блюзнірства і не вбиваючи жерців бога вогнем і водою. Ти виголошуєш, панно Сабіло, що Хоу-Хоу помер, але як ми можемо це знати? Він дух, а чи може дух померти? Чи мертвий бог уразив каменем Веллу? І чи не може він уразити камінням багатьох із нас — і перш за все тебе, моя панно, яка стояла на скелі Пожертв у покривалі Святої Нареченої?

— Баасе, — задумливо промовив Ханс, порушуючи тишу, що запанувала за цими боязкими запитаннями. — Як ви думаєте, Іссикор справжній чоловік, чи зроблений з дерева і розфарбований під людину, як Деча був розфарбований під Хоу-Хоу?

— Я думаю, що він був людиною в Чорному Яру, Хансе, але тоді він був далеко від Хоу-Хоу. А нині я не поручився б. Та, можливо, він тільки дуже переляканий і потроху оговтається.

А Сабіла тільки зміряла поглядом свого вродливого нареченого і не вимовила жодного слова, принаймні йому. Потім вона обернулася до натовпу і владним голосом сказала таке:

— Хай буде вам відомо: мій батько помер, і відтепер я Веллу, і мені ви маєте скорятися. Продовжуйте свою роботу і нічого не бійтеся, бо більше немає Хоу-Хоу, і лісовий народ розбитий. Я ж іду відпочивати і беру з собою їх, моїх гостей і рятівників, — і вона вказала рукою на мене і на Ханса, — а потім я говоритиму з вами, і з тобою також, пане мій Іссикоре. Понесіть тіло покійного Веллу, мого батька, до родової гробниці всіх Веллу.

Вона обернулася і в супроводі нас і присутніх членів своєї свити попрямувала до палацу.

Тут вона з нами попрощалася, оскільки ми всі були ледве живі від утоми і надто потребували відпочинку. Перед відходом вона поцілувала мені руку і зі сльозами, що набігли в її прекрасні очі, подякувала мені за все, що я зазнав заради неї. Драмана не забула зробити те саме.

— Чому це, баасе, — сказав Ханс, коли ми перед тим, як лягти, знищували принесену нам їжу і тубільне пиво, — чому ці пані не поцілували мені руки? Адже я теж дещо зробив для їхнього порятунку.

— Тому що вони дуже втомилися, Хансе, — відповів я, — і відпустили по одному поцілунку на нас обох.

— Розумію, баасе. А завтра вони все ще будуть дуже втомленими, щоб поцілувати бідного старого Ханса?

Промовивши це, він вилив до своєї чарки все, що залишалося в глеку, і одним ковтком спорожнив її.

— Так-то, баасе, — сказав він, — все справедливо: вам поцілунки, а мені пиво.

Яким я не був виснаженим, я не міг утриматися від сміху, хоча, правду кажучи, не завадило б випити ще скляночку. Потім я впав на ліжко і вмить заснув.

Я проспав усю решту дня і всю наступну ніч і прокинувся лише, коли перше проміння сонця освітило нашу кімнату крізь отвір у даху. Коли я розплющив очі, відчуваючи себе зовсім іншою людиною і благословляючи небо за цей подарунок — сон, Ханс був уже на ногах і чистив рушницю та револьвер.

Я дивився на маленького потворного готтентота і думав про те, як це чудово, що стільки відваги, розуму і відданості криється в цій жовтій шкурі і шишкуватому черепі. Якби не Ханс, я, безперечно, загинув би разом з обома жінками. Це йому спало на думку зруйнувати порохом шлюзи. Всіма грізними наслідками цього натхнення ми зобов’язані тільки Хансові.

Хоча деякі міркування і спадали мені на думку, все-таки я розраховував найбільше наповнити низинні поля і, можливо, печеру, щоб відвернути жерців від переслідування. А ми випустили на волю могутні сили природи, і ось вони розігралися. Вода проникла внутрішніми ходами “вічних вогнів” у надра вулкана і породила пару, спресоване дихання якої виявилося таким великим, що воно розірвало гору, як гнилу ганчірку, і назавжди зруйнувало кубло Хоу-Хоу і всіх його шанувальників.

У цій грізній події мені здавалося, що це воля долі, що вона вибрала Ханса своїм знаряддям. І ось кмітливість маленького готтентота змела з лиця землі зле тиранство і вбила боввана-кровопивцю і всіх його служителів. А як розсудливо поводився Ханс у човні! Спробуй-но він силоміць примусити цих боязких фетишистів негайно взяти нас на борт, як я йому наказував, вони, мабуть, побоюючись порушити свій безглуздий “закон”, чинили б опір і прибили б Ханса веслом по голові, попливли б геть, кинувши нас напризволяще. Але у нього вистачило терпіння чекати, хоча серце розривалося від тривоги за мене.

Від Ханса думки мої перейшли до Іссикора. Чому характер цієї людини докорінно змінився відтоді, як він прибув на батьківщину? Його подорож за сотні верст, яку він здійснив абсолютно один, була справжнім подвигом. Але від дня повернення додому Іссикор перетворився на звичайну нікчему. Яких зусиль коштувало переконати його відвезти нас на острів! А за першої ознаки небезпеки він кинув нас і втік.

Далі він покірно повів свою кохану на страту, не ворухнувши й пальцем, аби її врятувати. Нарешті, кілька годин тому він виголосив малодушну промову, що обурила його наречену, яка після свого порятунку і смерті батька немов знайшла всю ту мужність, втрачену ним, і навіть більше.