Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 31)

Веллу не намагався заперечувати; він був вельми вражений — ви розумієте, крах ілюзій часто завдає душевного болю; але один з команди, очевидно, офіційний охоронець часу, сказав, що сонце зійшло, священний обряд відбувся, хоча, правда, дещо незвичайно, і тепер, згідно із законом, треба повертатися додому.

— Ні, — відповів я, — я вас довго чекав, а тепер ви почекаєте трохи мене, оскільки я хочу подивитися, що буде далі.

Проте “охоронець часу” — закостенілий рутинер, абсолютно позбавлений цікавості, — занурив у воду весло як сигнал решті веслярів робити те саме, у відповідь на що Ханс ударив його пальці ручкою револьвера і потім приставив дуло до його скроні.

Цей аргумент переконав його в необхідності покори, і він, вибачаючись, підняв весло. Інші вчинили так само.

Отже, ми залишилися спостерігати на місці. І було на що подивитися: вода вже заливала скелю Пожертв. Хвилі досягли “вічних вогнів”, унаслідок чого вони перестали бути вічними і розпливлися на хмару диму й чаду. Ще за три хвилини хвилі бурхливим водоспадом хлинули в пащу печери. Не долічив я й до ста, як із печери в паніці почали вибігати люди, немов оси з потривоженого кубла. Серед них я впізнав Дечу, якого здолала блискуча думка подбати перш за все про власну персону.

Він і ще кілька чоловіків кинулися вперед і, вибравшись із води, полізли вгору схилом гори за печерою. Іншим пощастило менше. Потік досяг уже значної глибини, і вони не змогли його подолати. Їх понесло назад, до велелюбного лона Хоу-Хоу.

Мить — і разом усі будинки, як і той, що був нам притулком, завалилися і зникли в піні. Здавалося, то був кінець. Я розмірковував, Чи пустити мені кулю в Дечу, який тепер стояв на краю кручі і ламав руки, дивлячись на розорення свого храму — на загибель свого бога і міста, і гарему, і слуг. Але якийсь голос підказував мені залишити цього грішника своїй долі, і я вже приготувався дати команду гребти геть, як Ханс гукнув, щоб усі подивилися на вершину гори.

Величезні клуби пари валили з кратера, як із тисячі паровозів; і ревіння, схоже на пихтіння тисячі тисяч паровозів, роздирало наші вуха.

— Що це, Хансе? — прокричав я.

— Не знаю, баасе. Мабуть, вогонь і вода розмовляють усередині гори, баасе, й освідчуються у взаємному коханні, як сварливе подружжя, замкнуте в тісній хатині: дружина шипить, плюється, кидається; чоловік сікається і лупцює дружину. — Він зупинився, витріщивши очі на вершину гори, і тихо повторив: — Так, чоловік здорово лупцює дружину! Гляньте на нього, баасе!

Цієї миті з оглушливим гуркотом, схожим на жахливий грім, вулкан немов розколовся надвоє, а вершина його розлетілася в повітрі.

— Баасе, — сказав Ханс, — мене звуть Володарем Вогню, чи не так? Проте над цим вогнем я не владний, і нам краще триматися від нього подалі. Дивіться! — і він простягнув руку, указуючи на могутній потік лави, що хлинула, здавалося, з хмар прямо в озеро на відстані якихось двохсот ярдів від нас, піднімаючи фонтани піни і диму, Це як торпеда, що вибухнула.

— Гребіть! Щосили! — крикнув я веллосам, які вже з поспіхом повертали човен.

Поки човен описував своє коло — мені ці хвилини здавалися вічністю, — я був свідком дивного і страшного видовища. Деча залишив свій уступ і біг в озеро, переслідуваний потоком розплавленої лави, пританцьовуючи, немов від болю, мабуть, його обпалило парою. Він пірнув у воду, і тієї ж миті виросла величезна хвиля, що утворилася, поза сумнівом, від підземного вибуху. Вона мчала на нас, а на гребені нсла Дечу.

— Я думаю, жерцю хочеться до нас на борт, баасе, — сказав Ханс, — йому набрид його рідний бережений богом острів, і тепер він бажає поселитися на материку.

— Ти думаєш? — відповів я. — Так у човні немає місця, — і я витягнув пістолета.

Хвиля донесла Дечу зовсім близько. Чи плив він, чи його підтримував тиск знизу, але тільки здавалося, що він майже стоїть на гребені хвилі. Він обсипав нас прокляттями і, потрясаючи кулаками, погрожував Іссикору і Сабілі. Страшне було видовище.

Але на Ханса воно не справило належного враження, бо у відповідь він вказав спершу на мене, потім на Сабілу і, нарешті, на самого себе, після чого в незнищенній своїй вульгарності приставив великого пальця до своєї пики і показав довгого носа верховному жерцю, який борсався у воді.

Хвиля перетворилася на яму, і Деча сховався, “вирушивши в гості до Хоу-Хоу”, як пояснив Ханс. Такий був кінець цієї лихої, але далеко не пересічної людини.

— Я радий, — сказав Ханс після певних роздумів, — що Деча-проповідник перед тим, як податися до Хоу-Хоу, дізнався, хто його туди посилає. А чи подумав баас, які ми з ним розумаки, що всі наші плани так добре вдалися? Свого часу я вже боявся, що все пропало: коли я вліз у човен і ці бовдури відмовилися забрати вас і жінок, оскільки, мовляв, закон цього не дозволяє. Надягаючи свою суху одежу, я розмірковував, чи не застрелити мені одного з них. Проте я вирішив, що краще почекати, баасе, а то якби я застрелив одного, інші зробилися б ще тупішими і впертішими і, можливо, попливли б геть, а мене вбили б. Отже, я дочекався, і все благополучно скінчилося, безперечно, завдяки заступництву вашого преподобного батька, що поглядає на нас із небес.

— Правильно, Хансе. Але якби ти обрав інше рішення, кого б ти застрелив? — запитав я. — Старого Веллу?

— Ні, баасе, він старий і дурний, як дохла сова. Я застрелив би Іссикора, бо він мені дуже набрид і хотілося б позбавити панну Сабілу від довгих років нудьги. Хіба це добра людина, яка, знаючи, що його наречену віддають дияволу; сидить у човні і канючить про непохитність стародавніх законів? Так він поводився, баасе, коли я просив наказати команді гребти до пристані.

— Не знаю, Хансе, це їхня справа. Хай розбираються самі.

— Так, баасе, і коли пані оговтається і настане година розплати, мені буде шкода Іссикора. Він не надиматиметься індиком, коли вона його покине. Мені здається, коли він попросить “поцілуй мене”, вона відповість йому “бац, бац!” по обох щічках, баасе. Дивіться, вона вже й тепер повернулася до нього спиною. Проте, баасе, це не стосується ні мене, ні вас, оскільки нам доведеться мати справу з пані Драманою. Вона не повертається спиною, баасе. Вона пожирає нас очима і говорить у своєму серці, що, нарешті, знайшла справжнього Хоу-Хоу, хоч він малий і білий, і непоказний, і волосся у нього їжачком. Важливо, що всередині людини, а не його зовнішність, як часто говорили мені жінки, коли я був молодий, баасе.

З вигуками, які тут недоречно повторювати, бо ніхто з нас не любить, коли відданий, щирий друг критикує нашу зовнішність, я замахнувся прикладом, маючи намір люб’язно опустити його на Ханса. Та цієї миті увагу від висловлювань готтентота радості з приводу нашої втечі відвернула нова розплавлена глиба, що впала поряд із нашим човном, а безпосередньо за нею розгорнулася страхітлива фінальна сцена виверження.

Не можу сказати точно, що сталося, проте зненацька танцююче полум’я і хмари диму злетіли в небо. Це супроводжувалося стрясаючим землю гуркотом і оглушливими вибухами, що відлунювали немов найсильніші удари грому, і за кожним ударом лився дощ палаючого каміння і потік розплавленої лави з шипінням падав у вир. Човен гойдався, і нас затягувало густими хмарами попелу і якимось гарячим дощем, котрий так затемнював повітря, що ми не бачили нічого перед самим носом. То була грізна демонстрація сил природи, і за якимось примарним зв’язком образів я подумав про судний день.

— Хоу-Хоу помщається нам! — застогнав старий Веллу, — за те, що ми у нього викрали Святу Наречену.

Але тут його балачка урвалася, і з вагомої причини — бо великий гарячий камінь поцілив йому в голову, і, за виразом Ханса, прибив його, як худобину.

Коли за голосіннями супутників Сабіла зрозуміла, що її батько вбитий, вона зовсім отямилася, немов відчувши, що на неї лягла порфіра¹³влади.

— Викиньте з човна розжарений камінь, — сказала вона, — а то він пропалить наскрізь дно, і ми потонемо.

Іссикор виконав наказ, і, накривши плащем тіло вождя, ми скорботно попливли вперед. Дякувати долі, сильний вітер піднявся з берега і затримав чи відігнав убік гарячий дощ і пемзові хмари, і ми знову мали можливість усе бачити. Тепер єдину небезпеку несло каміння, що падало у воду навкруг нас, здіймаючи фонтани піни. Ми пливли неначе під таким бомбуванням, але, на щастя, більше жоден камінь не потрапив у човен, і в міру наближення до пристані ризик зменшувався. Втім, згодом ми дізналися, що каміння долітало і до берега.

Проте нам довелося пройти ще через одне випробування, бо раптом ми врізалися в цілу флотилію примітивних пірог або просто зв’язок з очерету і бурелому, на яких сиділи верхи волохаті дикуни, управляючи дволопатевими веслами.

Вважаю, то була армія Дечі, яку він зібрався вислати на місто Веллу. Як не низько стояли волохаті дикуни на ступені розвитку людства, вони здавалися достатньо проникливими, щоб установити зв’язок між нами і катастрофою, що відбувається: з виском і гамором, як великі мавпи, вони тицяли пальцями то на пекельне видовище вулкана, що клекотав, то на нас.

Потім зі своїм страшним бойовим кличем “Хоу-хоу! Хоу-хоу!” вони кинулися в наступ.