Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 107)

Залишивши Умслопогаса з кіньми, я поспішив до струмка напитися води. Від початку битви я не брав нічого в рота, окрім ковтка вина, і втома моя була така, що я навіть не відчував голоду. Освіживши водою свою голову, що горіла, і руки, я повернувся. Зулус пішов до струмка пити. Потім ми дозволили коням зробити кілька ковтків води — не більше. Силоміць довелося відвести бідних тварин від води! Залишалося ще дві хвилини відпочинку, і я використав їх на те, щоб випростати затерплі ноги й оглянути коней. Моя кобила, мабуть, змучилася і сумно дивилася. Але Денний Промінь, прекрасний кінь Нілепти, був ще свіжий, хоча вершник його був важчим за мене. Правда, він утомився, але очі його були ясні й блискучі. Прекрасний кінь гордо тримав свою красиву голову і дивився в темряву, неначе говорив нам, що коли б йому і довелося померти, він пробіжить ці сорок-п’ятдесят миль, щоб дістатися до Мілозиса. Умслопогас допоміг мені сісти в сідло, — дорогий мій дикун! — скочив у своє, не торкаючись стремен, і ми поїхали, спочатку повільно, потім швидше. Так пролетіли ми ще десять миль. Почався довгий, стомливий підйом… Мій бідний кінь спіткався тричі і ледве не падав на землю разом зі мною. На вершині, куди ми піднялися, нарешті, він зібрав останні сили і побіг конвульсивною ходою, важко дихаючи. Ще три, чотири милі… Раптом бідолашний кінь підстрибнув, спіткнувся і впав прямо на голову, а я покотився вбік. Поки я піднімався, мужня тварина підвела голову, подивилася на мене жалібними, налитими кров’ю очима, потім опустила голову і здохла. Серце коня не витримало. Умслопогас зупинився біля трупа коня, і я з відчаєм дивився на нього. Нам потрібно було здолати понад двадцять миль до світанку; як їхати на одному коні?

Зулус мовчки скочив із коня і допоміг мені сісти в сідло.

— Що ти хочеш робити? — запитав я.

— Бігти! — відповів він, ухопившись за шкіряне стремено.

Ми вирушили далі, я — верхи, він — бігом. Але як була помітна зміна коня! Кінь Нілепти біг піді мною розкидистим галопом, залишаючи з кожним” кроком бігуна-зулуса позаду. Дивно було бачити, як Умслопогас біг уперед, миля за милею, затиснувши губи, із ніздрями, що роздувалися, як у коня. Кожні п’ять миль ми зупинялися на кілька хвилин, щоб дати йому відсапатися, потім знову мчалися вперед.

— Чи можеш ти бігти далі, — запитав я на третій зупинці, — або сядеш зі мною на коня?

Він вказав своєю сокирою на чорніючу перед нами масу. Це був храм Сонця, до якого залишалося не більше п’яти миль.

— Добіжу або помру! — прошепотів зулус.

О, ці останні п’ять миль! Ноги мої горіли, кожен рух коня завдавав мені сильного болю. Я був виснажений втомою, голодом, спрагою і нестерпно страждав від рани. Мені здавалося, що шматок кістки або щось гостре встромлялося в мою легеню. Бідолашний кінь ледве дихав. Але вже наближалася зоря, і ми не могли чекати, хоча б усі троє померли на дорозі, а мали рухатися вперед, поки в нас жевріла хоча б іскра життя. Повітря було задушливе, як часто буває перед світанком. Були й інші ознаки близького сходу сонця, наприклад, сотні маленьких павуків на тоненьких павутинках, які розвівалися над нами. Ці маленькі створіння обгортали коня і нас своєю павутиною, і оскільки нам ніколи було вовтузитися і скидати їх, то ми покрилися цілою сіткою довгого сірого павутиння, яке понад ярд тягнулося за нами. Кумедний вигляд ми мали, авжеж!

Нарешті ми побачили перед собою бронзові ворота зовнішньої стіни Мілозиса. Новий сумнів охопив мене: раптом нас не впустять?!

— Відчиніть! Відчиніть! — закричав я, промовивши королівський пароль. — Відчиніть! Відчиніть! Вісник із вістями про битву!

— Які новини? — закричав стражник. — Хто ти, що прискакав, як божевільний? Хто це біг за тобою з висунутим язиком, немов собака за екіпажем?

— Це я, Макумазан, і зі мною мій чорний собака. Відчиняй, відчиняй ворота! Я привіз звістку!

Ворота широко відчинилися, заскрипівши на блоках, і ми швидко пройшли в них.

— Які новини, пане, які новини? — кричав стражник.

— Інкубу розсіяв військо Зорайї, як вітер хмару! — відповів я, поспішаючи вперед.

Останнє зусилля, мій вірний коню, мій мужній зулусе! Тримайся, Денний Променю, збери всі свої сили, ще п’ятнадцять хвилин! Старий зулусе, кріпися, біжи! Ще трохи, і ви будете увічнені в історії країни!

Ми проскочили сонними, затихлими вулицями повз храму! Ще миля, одна маленька миля! Тримайтеся, зберіть усі сили! Будинки біжать… Уперед, моя добра конячко, вперед, тільки п’ятдесят ярдів залишилося нам! А! Ти вже почула стайню! Слава Богу! Нарешті палац! Перше проміння заграло на пологому куполі храму. А що, як уже все скінчено, і дорогу закрито?

Знову вимовив я пароль і закричав: “Відчиніть! Відчиніть!” Відповіді не було. Серце у мене впало!

Знову я крикнув, і цього разу мені озивався голос, який я впізнав. Це був голос Кара, одного з воїнів особистої охорони королеви, людини відданої.

— Це ти, Каро? — крикнув я. — Тут я, Макумазан! Накажи варті опустити міст і відкрити ворота! Швидше тільки, швидше!

Минуло кілька хвилин, які здалися мені нескінченними. Нарешті міст опустили, і ворота відчинилися. Ми опинилися у дворі, і бідолашний кінь мій захитався й упав. Я абияк звільнився і озирнувся довкола. Окрім Кара, нікого не було, та й він мав дивний вигляд, вся його одежа була розірвана. Він сам відкрив ворота, опустив міст, потім знову замкнув їх; завдяки кмітливо пристосованим важелям і блокам, зробити це могла одна людина.

— Де ж вартові? — запитав я, наперед лякаючись його відповіді.

— Я не знаю, — відповів він, — години дві тому, коли я спав, мене схопили, зв’язали, і лише зараз я звільнився, розгриз зубами мотузок. Я боюся, страшенно боюся, що нас зрадили!

Його слова додали мені енергії. Схопивши його за руку, я пішов у супроводі Умслопогаса, який брів позаду, як п’яний, прямо через тронну залу, де було порожньо і тихо, в кімнати королеви.

Коли ми ввійшли до першої кімнати, — варти не було, в другій — теж нікого! О, можливо, все закінчилося! Ми спізнилися! Німа тиша кімнат справляла гнітюче враження. Ми підійшли до спальні Нілепти, хитаючись, з, болем у серці, побоюючись найгіршого, але помітили там світло. О, слава Богу, Біла Королева жива й неушкоджена! Ось вона стоїть у нічному платті, розбуджена нашим приходом, в очах її ще сліди сну, обличчя залите рум’янцем страху і сорому!

— Хто там? — кричить вона. — Що це означає? Макумазане, це ти? Що з тобою? Ти приніс погані звістки… мій пан? О, говори ж, мій пан не помер? Ні?

Вона захиталася, заламуючи свої білі руки.

— Я залишив Інкубу пораненого, але бадьорого! Він виступав зі своїм військом проти Зорайї ще на заході сонця! Хай серце твоє заспокоїться! Зорайя розбита, перемога за тобою!

— Я знала це! — тріумфально закричала вона. — Я знала, що він переможе. Вони називали його чужоземцем і хитали головами, коли я доручала йому командування військами. На заході сонця… кажеш ти, а зараз уже світає! Можливо…

— Накинь на себе плащ, Нілепто, — перервав я її, — і дай нам вина, потім поклич служниць, якщо хочеш врятувати своє життя! Не зволікай!

Вона побігла до завіси і гукнула своїх служниць, поспіхом узула сандалі, накинула плащ. У цей час дюжина напіводягнених жінок вбігла до кімнати.

— Ідіть за нами і мовчіть! — сказав я їм, поки вони здивовано дивилися на нас.

Ми вийшли до першого передпокою.

— Тепер, — сказав я, — дайте нам пити і їсти. Ми помираємо!

Кімната служила зазвичай їдальнею для начальників варти.

З шафи нам дістали і подали вина та холодного м’яса. Ми з Умслопогасом поїли і випили вина, відчуваючи, що життя повертається до нас, і кров швидше потекла в жилах.

— Слухай, Нілепто! — сказав я. — Чи можеш ти довіритися цілком хоча б двом своїм служницям?

— Звичайно! — відповіла вона.

— Тоді накажи їм пройти бічним входом до міста і покликати городян, які віддані тобі. Хай вони прийдуть сюди озброєні і приведуть із собою всіх хоробрих людей, щоб захищати тебе і врятувати від смерті. Не питай, роби, що я кажу тобі, і не зволікай! Кара випустить жінок із палацу!

Нілепта вибрала двох жінок із натовпу служниць і. повторила їм мої слова, давши перелік тих людей, до яких вони мали йти.

— Ходіть швидше і потай! Заради порятунку вашого власного життя! — додав я.

Вони поспішили разом із Кара, якому я звелів повернутися до нас, коли він випустить жінок. Потім ми з Умслопогасом пішли далі, супроводжувані королевою і її свитою. На ходу ми доїдали свою закуску, і я розповів Нілепті все, що знав про небезпеку, яка їй загрожує, як ми знайшли Кара, як уся варта і слуги розбіглися, і вона була одна в палаці зі своїми жінками. Вона сказала мені, що в місті рознесли чутки, що наше військо знищене, і Зорайя з тріумфом йде на Мілозис. Тому всі її слуги і воїни розбіглися.

Ми провели в палаці не більше шести-семи хвилин. Незважаючи на те, що купол храму був осяяний промінням уранішнього сонця, оскільки знаходився на величезній висоті, світанок ледве починався. Ми вийшли у двір, і тут рана моя так розболілася, що я зіперся на руку Нілепти. Умслопогас чимчикував за нами, весь час жуючи.

Проминувши двір, ми досягли вузьких дверей у палацовій стіні, яка вела на прекрасні палацові сходи.

Я огледівся й остовпів. Дверей не було, так само, як і бронзових воріт, їх було знято з петель, як ми дізналися потім, і скинуто зі сходів.