Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 106)
Коли вони обрушилися на нас, наша центральна сила похитнулася під їхнім натиском, і якби у неї в резерві не було десяти тисяч воїнів, її б зовсім знищили!
Загін Гуда був відкинутий назад, і загинула велика його частина. Битва підійшла до кінця, і на хвилину або на дві запанувала тиша.
Потім поєдинники рушили до табору Зорайї.
Палкі й непереможні горці Насти були відбиті, і залишки людей Гуда, покинувши позицію, з радісним криком кинулися їм услід до пагорба, де горці ще раз намагалися напасти на них і змушені були, врешті-решт, тікати. Перший чотирикутник загону Гуда був знищений, у другому я помітив Гуда верхи на великому коні. Наступного моменту все змішалося в один хаос, у суцільні струмки крові, і я втратив Гуда з очей. Незабаром красивий сірий кінь із білосніжною гривою пробіг повз мене без вершника, і я впізнав у ньому коня Гуда. Я не вагався і, взявши з собою половину свого загону, прийняв на себе командування і кинувся прямо на горців. Помітивши моє наближення, вони обернулися і влаштували нам теплу зустріч. Марно ми намагалися відбиватися і рубати їх, чисельність їхня, здавалося, все зростала, і мечі їхні знищували наших коней. Мій кінь був убитий піді мною, але, на щастя, — в мене був ще один, моя улюблена чорна кобила, подарована мені Нілептою. Я продовжував відбиватися, хоча давно втратив з очей людей у хвилину сум’яття. Мого голосу не було чутно взагалі серед галасу і лютих вигуків і криків. Я опинився серед людей Гуда, які оточили його щільним кільцем і відчайдушно билися, спіткнувся об когось і побачив скельце, що блиснуло в оці Гуда. Він упав на коліна. Над ним стояв з піднятим мечем величезний паруб’яга. Я ударив його мечем, і він, падаючи, завдав мені страшного удару в лівий бік і груди. Хоча моя кольчуга врятувала мені життя, але я був сильно поранений. На хвилину я впав на коліна прямо на купу вбитих і вмираючих людей і почувався дуже погано. Коли я отямився, то побачив, що військо Насти чи, точніше, його залишки відступили і пішли за струмок, а Гуд стояв біля мене і всміхався.
— Відступили! — вигукнув він. — Усе добре, що добре кінчається!
Я не думаю, щоб для мене все добре закінчилося, оскільки рана моя була серйозною. Ми побачили невеликі загони кавалерії на нашому правому і лівому флангах, до яких підійшло підкріплення з трьох тисяч воїнів із резерву. Стрілою полетіли вони на безладні ряди військ Зорайї. І цей натиск вирішив кінцевий результат битви. Ворог швидко відступив за струмок, де вишикувався в новому порядку. Я одержав наказ від сера Генрі рушати вперед. Із загрозливим ревом, гойдаючи прапорами і блищачи списами, залишки нашої армії рушили вперед, поволі, але нестримно, залишивши позиції, на яких звитяжно трималися цілий день.
Тепер настала наша черга нападати. Ми йшли через маси убитих і вмираючих і дісталися вже до струмка, коли раптом переді мною з’явилося незвичайне видовище. До нас стрілою мчав хтось у повній генеральській формі Цу-венді, вчепившись руками за шию коня і притиснувшись до неї. Коли він під’їхав ближче, я впізнав у ньому Альфонса. Помилитися було важко, бачачи величезні чорні вуса. За хвилину він був скинений і лежав на землі, щасливо уникнувши ударів, поки хтось з наших не схопив його коня за вуздечку і не привів його до мене.
— Це ви, добродію, — вимовив Альфонс, заїкаючись від страху, — слава Богу, це ви! Ох, що я пережив! Перемога за вами, за вами! Вони біжать, підлі боягузи! Але, вислухайте мене, добродію, а то я забуду. Королеву хочуть убити завтра вдосвіта, в палаці Мілозиса! Варта покине свої пости, і жерці вб’ють її! Так, вони не знають, що я підслухав їх, сховавшись під прапором!
— Що? — вимовив я, вражений жахом. — Що це означає?
— Я говорю вам, добродію, що цей диявол Наста разом із верховним жерцем вирішили вбити її. Варта залишить відкритими маленькі ворота, що ведуть на сходи і піде. Тоді Наста і жерці ввійдуть до палацу і вб’ють королеву!
— Ходімо зі мною! — сказав я, наказавши штаб-офіцеру прийняти командування загоном, і галопом помчав, ведучи за собою коня Альфонса, туди, де я думав знайти Куртіса. Наші коні топтали тіла вбитих, розбризкували калюжі крові, поки ми побачили сера Генрі верхи на білому коні, оточеного генералами.
Як тільки ми наблизилися до нього, війська рушили. Голову Куртіса обв’язувала скривавлена ганчірка, але погляд його був ясний, як завжди. Біля нього був Умслопогас зі скривавленою сокирою в руках, свіжий і задоволений.
— Що сталося, Квотермейне? — крикнув він.
— Погана звістка! Викрито змову вбити королеву завтра на світанку! Альфонс тут, він утік від Зорайї і підслухав розмову Насти з жерцями!
Я повторив йому слова Альфонса.
Куртіс зблід, як смерть, і підборіддя його затремтіло.
— Удосвіта! — пробурмотів він. — Тепер ще тільки захід сонця. Світає о четвертій годині, а ми пішли за сотню миль від Мілозиса. Що робити?
Мене осяяла раптова думка.
— Ваш кінь не втомився? — запитав я.
— Ні, я недавно сів на нього, коли першого коня вбили піді мною!
— Мій теж. Злізьте з коня, хай Умслопогас сяде на нього! Він чудово їздить верхи. Ми маємо бути в Мілозисі до світанку, а якщо не будемо, ну добре, спробуємо! Ні, ні, вам не можна кидати битви! Побачать, що ви поїхали, і це вирішить долю битви! Перемогу ще не здобуто. Залиштеся тут!
Він одразу ж зліз із коня, й Умслопогас скочив у сідло.
— Прощавайте! — сказав я. — Пошліть тисячу вершників за нами, через годину, якщо буде можливо! Стривайте, відправте когось із ваших генералів на лівий фланг, щоб прийняти командування військом і пояснити людям мою відсутність!
— Ви зробите все можливе, щоб урятувати її, Квотермейне? — запитав Куртіс пригнічено.
— Так, будьте певні. З Богом!
Він кинув останній погляд на нас і, супроводжуваний штабом, галопом помчав уперед, до війська.
Ми з Умслопогасом залишили поле битви і, як стріли, пущені з лука, полетіли рівниною і за кілька хвилин були вже далеко від видовища вбивств і запаху крові. Шум битви, крики, ревище долітали до нас, як звуки віддаленої бурі.
Розділ XXI
УПЕРЕД! УПЕРЕД!
На вершині пагорба ми зупинилися на одну мить, щоб дати перепочинок коням, і глянули на поле битви, яке розстилалося перед нами, осяяне червонуватим промінням призахідного сонця. Особливого ефекту цій картині надавав відблиск на сонці мечів і списів на зеленому тлі рівнини. Усе жахливе в цій картині здавалося незначним, коли ми дивилися на неї здалеку.
— Ми виграли день, Макумазане! — сказав старий зулус, окинувши своїм практичним розумом стан наших справ. — Війська Цариці Ночі розсіяні, вони гнуться, як розжарене залізо, б’ються, як божевільні! Та невідомо, чим закінчиться битва. Темрява збирається на небі, і полки не можуть потемки переслідувати і вбивати ворогів! — він сумно похитав головою.
— Але я не думаю, — додав він, — що вони схочуть знову битися, ми добре почастували їх! Добре бути живим! Нарешті я бачив справжню битву і справжнє військо!
У цей час ми їхали вперед поряд, і я розповів йому, куди і навіщо ми їдемо, і додав, що коли справа не вдасться нам, то вся війна ця безцільна, і сотні людей, загиблих у битві, померли марно!
— А! Сотня миль, і лише двоє коней! Треба приїхати на місце до зорі! — сказав зулус. — Гаразд! Уперед, уперед, Макумазане! Людина має спробувати це зробити! Можливо, ми встигнемо побити добряче старого чаклуна! Він хотів спалити нас! Старий відьмак! А тепер він хоче вбити мою матір (Нілепту)! Добре! Це так само правильно, як і те, що мене звуть Дятлом, і буде жива чи мертва моя мати, я відірву йому бороду! Присягаюся головою Чаки!
Він помахав сокирою і полетів галопом. Темрява згустилася над нами, але, на щастя, світив повний місяць, і дорога була хороша.
Ми квапливо їхали у сутінках. Обидва наші прекрасні коні линули вперед, як вітер, миля за милею. Ми проїздили схилами пагорбів, через широкі рівнини. Ближче і ближче зростали голубуваті пагорби, повз які ми промайнули, як примари в навколишньому мороці. Ми не зупинялися тепер ані на хвилину, тиша ночі порушувалася стукотом копит наших коней. Ось промайнули спорожнілі сонні села, сонні собаки зустріли нас меланхолійним гавкотом, ось покинуті людьми будинки, цілі селища. Ми мчали білою, осяяною промінням місяця дорогою, годину за годиною, цілую вічність! Ми майже не говорили, пригнувшись до ший коней, кожен із нас прислухався до їхнього глибокого дихання і до рівномірного стукоту копит. Біля мене, як похмура статя, верхи на білому коні їхав Умслопогас, дивлячись на дорогу і зрідка вказуючи своєю сокирою на пагорби і будинки.
Усе далі й далі мчали ми, годину за годиною, в навколишньому мороці і тиші.
Зрештою, я відчув, що мій чудовий кінь почав стомлюватися. Я глянув на годинник. Було близько опівночі, і ми встигли проїхати половину шляху. На вершині найближчого пагорба протікав маленький струмок, який я добре запам’ятав. Тут ми зупинилися, зважившись дати коням десять хвилин відпочинку. Ми спішилися, Умслопогас допоміг мені, оскільки від утоми і хвилювання рана моя розболілася, і я не міг поворухнутися. Коні зраділи передиху і відпочивали. Піт котився з них великими краплями, пара валила стовпом.