Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 21)

— У нас на базі, як я сказав, неспокійно...

Його голос потонув у гучному свисті, з яким увімкнувся телевізор. З екрана знову гнівно зиркав військовий диктор у чорному.

— Ідентифіковано шпигуна, що висадився у Маргавено. Він спробував замаскуватися під звичайного призовника та потрапив до армії. Завдяки рішучим діям поліції було встановлено за одягом його особу.

Аякже, дії поліції. Там просто передивлялися пошту. Я вирішив, що переслати одяг із призовного пункту на поліційну дільницю — це далеко не так кумедно, як тоді здавалося. Затріщали завади, диктор зник з екрана, і його заступив інший офіцер.

— А тепер послухайте! — прогорлав той. — Наразі базу повністю зачинено на вихід. Повторюю: Мортстерторо заблоковано, ворота запечатано, відльоти літаків скасовано. Шпигуна, який висадився у Маргавено, ідентифіковано як доправленого на цю базу новобранця. Ось його знімок.

Моє серце пропустило один чи два удари, а тоді заспокоїлося: на екрані з’явилося розмите фото Джека з краденого посвідчення. Я ще на крок попереду. Невдовзі виявлять, що Джек5138 уже не на базі, і пошук розгорнуть у якомусь іншому місці. Я забрав свій напій і повернувся до столика, де подивився у великі налякані очі Мортона.

— Хочеш випити? — запитав я, перш ніж він зміг заговорити. Мортон забулькав і тицьнув на екран.

— Ти чув це? — перепитав я й копнув його під столом. — Що то за шпигун, який дозволяє призвати себе до армії? Оце так шпигун! Присягаюся, він попадеться й загине ще до сутінків.

Коли він трохи розслабився, я продовжив, хрипко шепочучи:

— Обшукувати цю базу доведеться довго...

— Ні — вони ж знають, де саме шукати. Вони знають, хто ти такий, Джеку. Підуть до сержанта Бельбаса, а той їм скаже, що перевів тебе до капрала Ґоу. Тоді вони знайдуть Ґоу, і...

— І слід уже охолоне. На обшук такого великого табору їм знадобиться кілька днів. А не зловивши шпигуна відразу, вони просто проведуть його знову. Їм бракує розуму надумати шукати шпигуна в документах на комп’ютері.

— Увага! — вигукнув диктор на екрані, розмахуючи аркушем паперу. — Мені щойно було надано нові відомості. Шпигунові й одному його поплічникові вдалося перевестися з цієї бази, незаконно скориставшись тутешнім комп’ютером. Увесь обслуговуючий персонал комп’ютера наразі перебуває під арештом і, ймовірно, буде розстріляний.

Я відвернувся, неспроможний поглянути Мортонові в очі.

— Тепер, коли відомо, де шукати, — байдужо запитав той, — як швидко вони дізнаються, що нас узагалі не було в тій партії? А тоді довідаються, що капрал і сержант, які насправді були в тій партії, не були в тій партії й досі сидять тут, на базі?

— Як швидко? — Я засміявся дуже непереконливим сміхом. — Може, за кілька днів, а може, за кілька тижнів — тут не вгадаєш.

— Як швидко? — Я скрушно зітхнув. — У них є круті комп’ютерні програми. Непогана система безпеки. Я сказав би, що в нас є хвилин із тридцять, доки нас візьмуться шукати.

Мортон затрусився всім тілом так, наче його вдарило струмом у десять тисяч вольт, і почав спинатися на ноги. Я простягнув руку, втримуючи його на місці, а тоді зиркнув на бармена. Той дивився на телевізор.

— Ти маєш рацію, — сказав я. — Забираймося звідси, тільки поволі. Підводься. За мною.

Коли ми попрямували до дверей, бармен глипнув у наш бік.

— Де тимчасова казарма? — запитав я.

— Вийдіть із чорного ходу та зверніть праворуч. Побачимось.

— Ага. Побачимось.

Ми вибрели з чорного ходу й повернули ліворуч. Сутеніло, і це могло нам допомогти.

— У тебе є план? — із завзяттям у голосі поцікавився Мортон. — Ти знаєш, як нам із цього виплутатися.

— Звісно, — відповів я та поплескав його по спині. — Спланував кожен крок. Ходімо сюди.

Я чув натужну життєрадісність у своєму голосі та сподівався, що Мортон їй вірить. Він мав вважати, що я знаю, що роблю, бо інакше міг зламатися. Це була брехня з добрими намірами, заради піднесення його бойового духу.

А що ж мій бойовий дух? Поки що я успішно його втримував, відчуваючи, втім, що мною ось-ось опанує безпросвітний панічний жах. Я тримав його під контролем. Ми протупали далі вздовж ротної лінійки, гублячись у неспокійній масі військових, коли спалахнуло освітлення. Як довго це триватиме? Відповідь крилася в самому запитанні: не дуже. Панічний жах став трохи настирливішим.

Я чув, що знання про те, що тебе мають повісити, чудово зосереджує свідомість. Вішати мене не збиралися, принаймні поки що, та мерзенний подих військової прокуратури мені в спину зосереджував мою свідомість анітрохи не гірше. Коли мене оминув якийсь офіцер, я навіть озирнувся на нього. Озирнувся та зупинився, доки він не щез у натовпі. Мортон кволо посмикав мене за руку.

— На що ти дивишся? Що сталося?

— Нічого не сталося. Усе гаразд. Тепер я точно знаю, як нам діяти далі.

— Що?

— Просто йди зі мною. Я знаю, що вони тут, я їх помітив, коли ми прямували повз них.

— Що, що?

-КНО.

Перш ніж він устиг запитати: «Що? Що? Що?» — я пояснив:

— Квартири для несімейних офіцерів. Там мешкають офіцери, коли не напиваються й не перетворюють життя солдатів на пекло. Ось куди ми йдемо. Туди.

Я показав на яскраво освітлену будівлю з охороною біля парадного входу, з якого висипали офіцери в розкішних військових одностроях.

— Це ж самогубство! — вигукнув Мортон. У його голосі знову з’явились істеричні нотки.

— Нічого страшного, — збрехав я. — Ми проникнемо до цієї будівлі не через цей вхід. Це, як ти кажеш, самогубство. Але там, де є парадний вхід, мусить бути й чорний. А зважаючи на те, який потік людей виливається із цього офіцерського серпентарію, виглядає на те, що сьогодні всі на вахті. Ну, тобто всі, крім нас.

Я безрадісно реготнув, і Мортон скоса глипнув на мене, як на божевільного. Може, я й божевільний. Невдовзі ми це з’ясуємо.

За КНО височіла стіна, і ми попростували вздовж неї. Біля неї тягнувся своєрідний провулок, кепсько освітлений і саме такий, як мені було треба. Тут у стіні були двері, над якими висів світильник. Коли ми чимчикували повз них, я прочитав напис на табличці: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ОФІЦЕРІВ», нагнувся та зав’язав собі шнурки; для обстеження замка знадобився всього один побіжний погляд. Тоді підвівся та попрямував далі. Затримавшись у тіні між двома ліхтарями, я знову нахилився до свого черевика. Щоправда, цього разу видобув відмичку.

— Гаразд, поїхали. Замок — дрібничка, з одним барабаном, я поколупаюся в ньому так легко, як у власних зубах. Зараз ми повернемося назад, а якщо в полі зору нікого не буде, зайдемо в ті двері. Зрозумів?

Єдиною реакцією стало клацання Мортонових зубів. Я взяв його за тремтячу руку й потиснув її.

— Усе гаразд, Мортоне. Ось побачиш. Просто роби так, як я кажу, і невдовзі ми будемо в безпеці. Гарненько й тихенько — поїхали.

Я намагався не перейнятися жодним із Мортонових страхів, але ті були дуже заразливі. Ми зупинилися під ліхтарем; я вставив у замок відмичку. Помацав і покрутив. Двері не відчинилися.

— Хтось іде, — заквилив Мортон.

— Фігня, — пробурмотів я. З мого обличчя стікав піт. — Я такі із заплющеними очима відчиняв.

— Він наближається!

— Із заплющеними очима!

Вони ніяк не відчинялись. Я заплющив очі, притлумив усі чуття та спробував намацати барабани. Клацнув і відчинив двері.

— Заходьмо! — промовив я, потягнувши його за собою та зачинивши двері за нами. Ми привалилися до них спинами, трусячись у пітьмі, тим часом як хтось наблизився, підійшов до дверей... Проминув їх і подався далі.

— Ось, хіба не просто? — сказав я, зіпсувавши ефект своїм тріскучим і рипливим голосом. Утім, Мортон цього не зауважив: я чув, як цокотять його зуби. — Поглянь, гарний садок. Із доріжками для прогулянок, лавами на двох для парочок — усі приємності для щастя офіцерських класів. А за садком — темні вікна їхніх квартир, темні, бо без мешканців. Тож тепер нам потрібно лише знайти вікно, яке можна відчинити...

— Джеку... що ми тут робимо?

— Я гадав, це очевидно. Військові можновладці зараз шукають одного новобранця. Коли їхній комп’ютер видушить із себе наступну новину, вони шукатимуть капрала й сержанта. — Я спробував проігнорувати його стогін. — Тож ми проникнемо до цієї будівлі та станемо офіцерами. Ось і все.

Коли він упав, я підхопив його й обережно поклав на травичку.

— Отак. Відпочинь трішки. Я зараз повернуся.

Третє вікно, яке я спробував відчинити, стояло незамкнене. Я розчахнув його та зазирнув досередини. Неприбрана постіль, розчахнута шафа, порожня кімната. Ідеально. Я повернувся до Мортона, який саме сідав. Коли я вийшов із пітьми, він сахнувся, і я заглушив його крик, хутко затуливши йому рота рукою.

— Усе гаразд. Це майже кінець.

Я проштовхнув Мортона у вікно так, що він упав на ліжко, а тоді зачинив і замкнув вікно за нами. У дверях стирчав ключ, завдяки якому все стало незмірно простіше.

— Послухай, — попросив я, — полежи тут і оговтайся. Я тебе замкну. Будівля, як я розумію, порожня, тож те, що я маю зробити, не займе багато часу. Відпочинь, а я повернуся, щойно зможу.

Я ступав обережно, та в будівлі геть не було життя й панувала могильна тиша. Її мешканці пішли і, як я сподівався, важко працювали. У мене був час покрутити носом, зробити свій вибір і знайти потрібні розміри. Повернувшись до кімнати, я почув приглушений змучений стогін, на який відповів якомога бадьоріше.