Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 23)

Я жестом наказав Мортонові рухатися за мною, підступив до найближчої вантажівки та став у її затінку, звідки міг спостерігати, що відбувається.

— Що відбувається? — запитав Мортон.

— Непогане запитання. Якісь великі, таємні й дуже раптові збори. Бачиш оту машину? Там усі щонайменше польові офіцери.

— Нам треба звідси вшитися!

— Чому? Можеш знайти безпечніше місце? Тут ми — частина охорони, тож ніхто не ставить запитань. Окрім мене. Поглянь, як отой хлоп вилазить із лімузина! В нього на плечах, певно, дев’ять зірочок. Сьогодні все серйозно. А той офіцер позаду нього? Я ще ніколи не зустрічав такої форми. Щось особливе...

Цей офіцер повернувся, і я застиг. На плечі його сіро-зеленого кітеля виднівся один срібний череп. Іще один череп прикрашав спереду його кашкет.

А під чорним козирком кашкета проступало знайоме обличчя.

Капітан Гарс. Колишній капітан венійського вантажного корабля. Винуватець смерті мого друга Слона.

— Залишайся тут, — наказав я Мортонові та вийшов із темряви, щойно Гарс відвернувся. Пішов до нього, тим часом як він наблизився до зони огляду на вході. Пройшов повз нього, коли він дістався до майора, який дуже хвацько віддав йому честь. Ідучи повз них, я чітко чув майорів голос.

— Майже всі вони всередині, генерале Зеннор.

— Коли підрахунок завершиться, прозвітуйте мені. А тоді щільно запечатайте ці двері.

Я потупав далі, перевірив охоронців і потупав назад, до Мортона.

— У чому проблема? — запитав він.

— Забудь. Не в тобі.

Уже не просто капітан космічного корабля. Вже генерал. А може, й завжди був генералом. Зеннор. Чим він займається? Чим займається вся ця армія, якою він, схоже, командує? І як мені це з’ясувати?

Я навіть не розчув голосу майора. Лише тоді, коли Мортон копнув мене в литку, до мене дійшло, що капітан Дрем, до якого він звертається, — це я.

— Так, сер. Я вам потрібен, сер?

— Ви ж не засинаєте, так, Дреме?

— Ні, майоре, я просто розбирав у голові систему безпеки.

— Що ж, розбирайте її на ходу: так ви досягнете набагато більшого. Я поставив на кожному вході до цього театру по одній людині. Перевірте їх.

Коли він відвернувся, я завзято віддав честь за його спиною. Це цілком могло бути тією можливістю, на яку я очікував.

— Лейтенанте! — гукнув я. — Інспекційний обхід. Сюди.

Коли ми пішли довкола театру, я радісно потер руки.

— Мортоне, тут відбувається щось важливе, і я збираюся дізнатися про це більше.

— Не треба! Не лізь!

— Зазвичай це добра порада. Та цього разу я мушу знати, що відбувається, чим він займається. Ти бачив, яка тут форма? Тут тільки старші офіцери. А сьогодні мені вже шепнули, що ці збори якось пов’язані з отим вторгненням. Але як мені потрапити досередини?

Ми наближалися до одного з бічних входів до театру, і поліцейський, який там стояв, виструнчився на нашу появу. Я посмикав замкнені двері та несхвально на нього глянув.

— Ці двері було замкнено, коли ти тут опинився?

— Так, сер.

— Хтось намагався ввійти?

— Ні, сер!

— Що тобі наказали?

— Вбивати всякого, хто наблизиться до дверей.

Він поклав руку на руків’я пістолета.

— Твоїх командирів це теж стосується?! — гаркнув я, нахилившись до його вуха.

Поліцейський хитнувся, і його рука впала.

— Ні, капітане.

— Тоді ти помиляєшся, і тебе годилося б розстріляти за невиконання наказу. Офіцер, що проводить перевірку, може спробувати відчинити двері, щоб дізнатися, чи замкнено їх. Якщо ж офіцер, що проводить перевірку, раптом спробує пройти у двері, його слід негайно вбити. Зрозуміло?

— Цілком, сер.

— Тоді перестань усміхатися. Здається, ти аж надто тішишся цією думкою.

— Так, сер. Тобто ні, сер!

Я побурчав іще трохи та продовжив огляд. Обійшовши будівлю майже повністю, ми опинилися перед задніми її дверима. Вартовий біля них виструнчився. Я посмикав за замкнені двері та поглянув на металеві сходи біля них.

— Куди вони ведуть? — запитав я.

— До аварійного виходу.

— Там є вартовий?

— Так, сер.

Мортон піднявся лункими сходами слідом за мною. Я зупинився на півдорозі й нагнувся, щоб видобути з чобота відмичку. Мортон відкрив рота, але закрив його, коли я приклав палець до його губ. Мені треба було з’ясувати, що відбувається всередині.

Ми потупали вгору, а коли ступили в огороджений перилами коридор, вартовий, що стояв там, наполовину витягнув пістолет із кобури.

— Хочеш навести на мене зброю? — холодно запитав я.

— Ні, сер, вибачте.

Він сховав пістолет і рвучко виструнчився. Я наблизив своє обличчя до його.

— Ти знаєш, що за наведення зброї на офіцера тобі світить трибунал?

— Ні, сер, я цього не робив! Я тут сам і не знав, хто йде...

— Не вірю я тобі, солдате. Тут щось не так. Постій отам, біля лейтенанта.

Коли поліцейський розвернувся, я обережно вставив відмичку в замкову шпарину, крутнув її та клацнув. Я відступив від замка, доки він зупинився та повернувся кругом.

— Ці двері замкнено?

— Так, сер. Звісно, так і має бути. Мене тут поставили через двері...

Його голос поступово слабшав, коли я простягнув руку та відчинив двері. Тоді зачинив їх і став до нього обличчям.

— Тебе заарештовано, солдате. Лейтенанте, відведіть цю людину до майора. Розкажіть йому, що сталося. Негайно поверніться з майором. Уперед!

Коли вони потупали геть, я ще раз вставив відмичку, крутнув її й добре натиснув. Усередині замка щось клацнуло. Лише після цього я вийняв відмичку, відчинив двері та прослизнув досередини. Безшумно зачинив за собою двері.

Маленький передпокій затуляли запорошені фіранки. Між ними просочувалося світло; я нахилився вперед і трішечки їх розсунув.

— ...важлива абсолютна безпека до старту. Ви отримали запечатані накази, які не слід відкривати до часу «Ч». Місця зустрічі позначено...

Я добре знав цей голос. Колись він належав Гарсові, а тепер — Зеннорові. Для певності я ще трішечки розсунув фіранки. Він був там, майже піді мною, і показував на велику схему позаду себе. Я поглянув на схему, а тоді зсунув фіранки й позадкував.

Коли я зачиняв за собою двері, зі сходів долинули квапливі кроки. З’явився майор із червоним від напруження обличчям.

— Що відбувається?