Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 25)
— Ясна річ. Він у безпеці. Це ви, Вароде?
— Ні, капітан Варод не на службі.
— Поклич його. Я не розмовляю аби з ким.
— Із тобою зв’яжуться.
Птах розвернувся, роззявив дзьоб і розправив крила. Злетів зі свистом і без жодного змаху.
— Реактивний, — зауважив я. — Зі впуском повітря в роті. Вихід реактивного струменя в тому самому місці, на яке можна подумати. Ходімо.
Завищала, наближаючись, сирена, і на дорозі з’явився детекторний фургон. Минаючи нас, він сповільнився, повернувши в наш бік чашоподібну антену, а тоді поїхав далі.
— Вони справді ефективно виявляють радіопередачі, — сказав я.
— Той птах — радіо?
— І воно теж. Він на дистанційному керуванні й, певно, має якісь логічні схеми для того, щоб скакати туди-сюди й триматись гурту інших птахів. Його можна виявити лише тоді, коли він передає щось назад, на базу.
— А база де?
— Цього тобі краще не знати. Як і того, хто нею керує. Та я можу тебе запевнити, що там не бажають зла цій країні.
— Чому? — Тепер він говорив дуже схвильовано. — Скажи їм, хай стають до роботи, позбудуться військових та їхніх друзів і знову введуть вибори. Тобі відомо, як довго тривав поточний надзвичайний стан? Я тобі розповім, я перевіряв. Так званий тимчасовий надзвичайний стан було оголошено понад двісті років тому. Оце так надзвичайний стан! Перекажи своїм пернатим друзям, що, як на мене, вони можуть баламутити скільки завгодно.
— Я все чув, — озвався низьким голосом птах, вилетівши з пітьми та примостившись мені на плече. — Наша робота — не баламутити. Ми трудимося лише для того, щоб...
— Вароде, стули пельку, — відрізав я. — У нас обмаль часу на зв’язок, поки детектори не з’явилися знову, і його не варто марнувати на промови. Я дізнався плани вторгнення.
Птах багатозначно поглянув на мене й кивнув.
— Чудово, — видав він. — Хутчіше викладай деталі, я записую. Де місце вторгнення?
— Не на цій планеті. Вони готують космічний флот для атаки на іншу планету.
— Ти впевнений?
— Я підслухав. Я впевнений.
— Як називається ця планета.
— Гадки не маю.
— Я ще повернуся. Треба позбутися цього детекторного фургона.
Птах зі свистом шугнув у небо, залишивши по собі огидний сморід спаленого реактивного палива. Вправно зробив бочку та приземлився на вантажівку, що їхала поблизу. Гадаю, передачі він не припиняв, оскільки за мить повз нас у гонитві за вантажівкою промчав фургон виявлення. Ми попростували далі.
— Що це ще за вторгнення? Що ти з’ясував?
— Оце й з’ясував. Керує всім такий собі генерал Зеннор. Зважаючи на те, як він говорив, я гадаю, що воно відбудеться досить скоро...
Пролунав свист, повіяло гарячим повітрям, і мені у шкіру голови крізь кашкет уп’ялися гострі кігті: птах сів мені на голову.
— Дізнайся, на яку планету вторгнуться, — наказав він.
— З’ясуй це сам. Полети за ними, коли вони злетять.
— Це неможливо. До найближчого космічного корабля з детекторним обладнанням чотири дні шляху. Можливо, він не встигне сюди вчасно.
— Кепсько. Ой.
Я потер місце на голові, з якого птах, злітаючи, видер трохи волосся, а тоді нагнувся, щоб підняти кашкет. Щойно ми завернули за ріг, позаду нас із ревом промайнув іще один детекторний транспорт.
— Злиймося з натовпом, — запропонував я Мортонові. — Той детектор почне щось підозрювати, якщо й далі щоразу виявлятиме нас, знімаючи покази.
— А ми б могли злитися з натовпом, який їсть і п’є?
— Добра думка. І я знаю, куди саме піти.
На цих словах я зійшов з узбіччя й застиг із піднятою рукою — просто перед вантажівкою. Її водій натиснув на гальмо, і машина, вискнувши шинами та затремтівши, спинилася переді мною.
— А ми якось швидко їдемо, чи не так? — вишкірився я на водія.
— Я вас не бачив, капітане...
— І я знаю, чому ти мене не побачив. Тому що в тебе вигоріла одна головна фара, ось чому. Та сьогодні я великодушний. Якщо відвезеш мене й мого товариша до офіцерського клубу, я, може, й забуду, що тебе зустрічав.
Загалом кажучи, водій не мав вибору. Він висадив нас перед клубом і з ревом рвонув геть. Ми завернули туди скуштувати тамтешніх п’янких радощів — здебільшого таких самих, як і в клубі для унтер-офіцерів. Утім, тут були офіціантки. Десь із чверть столиків були зайняті відвідувачами — усі інші, можливо, затрималися на службі. Наші стейки та пиво принесли зі зразковою швидкістю, і ми з голодним бурчанням допалися до них. Коли ми майже доїли, у дверях з’явився офіцер і засюрчав у свисток.
— Гаразд, вимітайтеся та приєднуйтеся. Усі. Аварійні збори. Транспорт надворі. Я про вас, — промовив він, злісно тицьнувши пальцем у наш бік.
— Ми тільки зі служби, полковнику, — озвався я.
— Ви тільки повертаєтеся на службу. До того ж ви, як я бачу, поїли, а я — ні, тож не зли мене, хлопче.
— Ми вже йдемо, сер!
Ми з Мортоном долучилися до метушні, вискочивши з дверей і сівши до автобуса, що чекав. Полковник увійшов останнім, і водій рушив.
— Ось що я можу вам повідомити, — заговорив полковник, перекрикуючи шум двигуна. — З причин, що вас не обходять, наші поточні плани було пришвидшено. Ви йдете в бій, і то негайно!
Залунали питання й несхвальні вигуки, та він голосно їх зацитьнув.
— Тихо! Я знаю, що всі ви — товстопузі канцелярські п’явки, але ви ще й вояки. Через інтенсифікацію планування переведення окремих бойових офіцерів не встигне відбутися вчасно. Усі ви, офіцери, щойно добровільно зголосилися зайняти їхні місця. Ви отримаєте бойове спорядження, приєднаєтеся до своїх бійців і негайно повантажитеся у транспорт. Ми всі вирушимо до опівночі.
Полковник довго ігнорував скарги та протести й урешті-решт злетів із котушок. Вихопивши з кобури страхітливий пістолет, вистрелив угору, в дах автобуса. А тоді наставив зброю на нас. Запала цілковита тиша. Він лиховісно всміхнувся, показавши загострені зуби.
— Так краще, — сказав полковник, не прибираючи зброї. — Ви всі — пристосуванці й каґальці, а це означає, що ви шляхом махінацій і підкупу отримали безпечні призначення, від яких тепер не матимете жодної користі. Ви в армії, а в армії коряться наказам. — Автобус зупинився, і він знову вистрілив у дах. — А тепер мені потрібні добровольці на бойову службу. Усім добровольцям вийти вперед.
Ми квапливо вийшли вперед. Незважаючи на нічну годину, світло на складі постачання яскраво горіло, біля заставлених полиць чекали клерки, а в дверях стояв офіцер.
— Посуньтеся, — скомандував наш полковник, не зводячи з тих, хто вийшов з автобуса, настороженого погляду.
— Не можу, сер, — відповів офіцер постачання. — Я не можу нічого видавати до одержання відповідних наказів зі штабу. Там ще не розібралися...
Полковник прострілив лампочку над дверима складу, а тоді приставив розпечене дуло свого пістолета до носа офіцера постачання.
— Що ти сказав? — прогарчав полковник.
— Накази щойно надійшли, сер! Відчинитися й видавати все. Хутко!
І все минуло хутко. Ми щодуху мчали складом, на бігу підхоплюючи все підряд: одяг, чоботи, казармені речові торби, паски. Маніакальний полковник, здавалося, перебував тепер усюди, раз у раз бахкаючи пістолетом для підтримання темпу. Вулиця за будівлею перетворилася на пекельний пейзаж, де офіцери зривали з себе однострої й кидали їх на землю, водночас натягаючи зелену бойову форму, насуваючи на голови шоломи та пхаючи все інше до торб. Ми пошкандибали вперед, до наступної будівлі, де видавали зброю. Та, як я помітив, без боєприпасів: полковник був не дурень. Ледве пересуваючись під вагою свого спорядження, я вибрів на вулицю й, мокрий від поту, упав під стіною. Мортон упав поряд зі мною.
— Ти хоч здогадуєшся, що це все означає? — видихнув він.
— Чудово здогадуюся. Можновладці думають, що за ними шпигують. І недарма, бо за ними таки шпигують. Тож вони перенесли своє вторгнення на ближчу дату, поки ніхто не встиг розвідати їхні плани більш детально.
— Що буде з нами?
— Ми вторгнемося. Принаймні виїдемо офіцерами. Тобто зможемо залишатися в ар’єргарді та в разі будь-якого спротиву з боку ворога посилати бійців уперед...
— Розкрий свою речову торбу, — промовила мені на вухо нетля.
— Що ти кажеш?
У мене боляче запекла мочка вуха: нетля розрядила свої батарейки мені у шкіру.
— Розкрий... торбу! — видихнула вона й упала: розрядились і закінчились її батарейки.