Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 20)

— Свобода та виживання, — реготнув я. — Вантажні ордери чи радше анулювання вантажних ордерів. Нарешті ми в безпеці.

— Я геть не розумію, про що ти.

— Вибач. Зараз поясню. Якщо говорити про військо, то ми вже не на цій базі: нас відправили до форту Абомено. Там нас шукатимуть, але знайти нас буде важко. Щоб вказана кількість присутніх залишилася правильною, двох вояків у цій партії, досі присутніх у цій партії фізично, прибрали на папері. Це ордери на них, капрале: я подумав, що ще трохи солдатів зайвими не будуть. Я ж, як ти бачиш, тепер сержант. Ми займемо їхнє помешкання, їстимемо їхні харчі, забиратимемо їхню платню. Помилку виявлять аж за кілька тижнів, а може, й місяців. А на той час ми вже давно зникнемо. Отже... почнемо свою нову кар’єру унтер-офіцерів?

— Умгу, — приглушено озвався Мортон, і в нього заплющились очі. Якби я не притиснув його у вертикальному положенні до стіни, він би сповз на землю. Я кивнув на знак згоди.

— Я й сам почуваюся якось так. День однозначно був нелегкий.

РОЗДІЛ 11

Втома не мала жодного значення, і спрага теж, хоч і та, і та існували й подавали настирливі сигнали. Їх треба було ігнорувати. Статус має свої привілеї, а ми не збиралися користуватися ними, не набувши відповідного іміджу. Я потрусив Мортона так, що в нього розплющились очі й він мляво кліпнув на мене.

— Ще одне зусилля наостанок, Морте. Ми прямуємо до військової крамниці, про хмільні радощі якої чували, і там розтринькаємо трохи грошей. Опісля ми станемо вільними птицями та будемо їсти, пити й розслаблятися. Ти готовий?

— Ні. Я побитий, змучений, мертвий. Я не спроможний рухатися. Ти йди далі. Я не витримую...

— Тоді мені просто доведеться здати тебе сержантові Бельбасу, який щойно нагодився та стоїть якраз за твоєю спиною.

Мортон, зболено зойкнувши, підскочив у повітря та побіг, ще навіть не торкнувшись ногами землі. Я його не відпустив.

— Звиняй. Нема тут ніякого Бельбаса. Це я збрехав, аби запустити в тобі потік адреналіну. Ходім.

Ми пішли. Швидко, поки сплеск енергії не вичах. Завдяки йому Мортон дістався до військового магазину, де я притулив його до стіни неподалік касира, вручивши свій стос паперів.

— Стій тут, новобранцю, не ворушись і не випускай із рук цих паперів, бо я з тебе щонайменше шкуру спущу.

Упхнувши папери до його зм’яклих рук, я прошепотів:

— Якого розміру кітель візьмеш?

Він багато разів кліпнув, я покліпав за ним і врешті-решт видобув потрібну інформацію.

Я купив дещо у знудженого продавця, додав до цього кілька смужок і тюбик суперклею, заплатив за все частиною грошей Ґоу (дякую, капрале) та й повів Мортона вглиб крамниці. До порожнього в цей час доби сортиру.

— Заходитимемо до кабінки по одному, — мовив я. — Нам не треба чиїхось недоречних висновків. Зніми польовий одяг і вберися в цю форму. Ворушися.

Поки він перевдягався, я причепив на свої рукави нові сержантські нашивки поверх капралових. Коли Мортон натиснув на змив і вийшов, я поправив йому шийну хустку та приклеїв на рукав знак підвищення. Його польова форма, як і стос паперів, опинилась у смітті, і ми подалися до бару для унтер-офіцерів.

— Пива — чи чогось міцнішого? — запитав я.

— Я не п’ю.

— Тепер п’єш. І лаєшся. Ти в армії. Сиди тут і посміхайся, як капрал, а я зараз повернуся.

Я замовив дві подвійні порції нейтрального злакового спирту й трохи пива, влив етиловий спирт у пиво, скуштував його, щоб упевнитися, що воно не видихнулось, а тоді потупав до нашого столика. Мортон випив, як йому й було наказано, вибалушив очі, охнув, а тоді випив знову. На його щоках заграв рум’янець, тим часом як я вихилив половину своєї склянки й щасливо зітхнув.

— Не знаю, як тобі подякувати, що й сказати...

— Тоді не кажи нічого. Пий до дна. Я рятував власну шкуру, а ти просто опинився поруч.

— Хто ти, Джеку? Звідки ти знаєш, як робити те, що ти робив?

— Ти б повірив мені, якби я розповів, що мене відрядили сюди як шпигуна вишукувати військові таємниці?

— Так.

— Ну, я не шпигун. Я такий самий призовник, як і ти. Щоправда, мені доведеться визнати, що моя батьківщина значно далі, ніж Пенсильдельфія. Ось і все, допий склянку, ти швидко навчаєшся. Я візьму ще пару напоїв і трохи їжі. Тут, як я бачив, є котоброди. Візьму кілька штук.

Їжа та випивка пригодилися, як і смуги на наших передпліччях. Мортон жадібно накинувся на свій харч. Я їв повільніше, уже якось непомітно замислившись про наступний крок. Далі були сигари (гаманець Ґоу виявився бездонним) і знову випивка.

— Це реально класно, Джеку, реально класно. Ти реально класний, реально класний.

— Спи, — промовив я, коли його погляд розфокусувався, а голова з глухим стукотом опустилася на стіл. — Ти прокинешся новою людиною.

Сам я пив потроху, бо хотів від алкоголю лише стимуляції, а не забуття. У клубі було майже порожньо: крім нашого столика, зайнятим стояв усього один, унтер-офіцер за яким спав так само, як Мортон. І певно, був так само п’яний. Прості задоволення військового життя. Я трохи відпив і згадав свою попередню військову кар’єру, на Спіовенте, Слона, нині покійного, та людину, винну в його смерті.

— Я вас не забув, капітане Гарс, аж ніяк не забув, — тихо сказав я самому собі. Бармен протер одну склянку й позіхнув. Він не раз уже бачив клієнтів, які теревенять самі з собою та напиваються до безпам’яті. — Останні кілька днів ішлося тільки про виживання. Тепер я починаю йти вашим слідом. Ми в одній армії, на одній базі.

Мені раптом замакітрилося в голові, і я поставив склянку. День удався довгим, і я був стомлений, як Мортон. Із музичного автомата чарівливо рипіла музика в стилі кантрі та шахтарська музика; навколишній світ сповивав спокій. Поки що. Я почув легеньке шкряботіння й опустив погляд на притулені до стіни коробки. У темряві за ними щось ворушилося. Поки я мовчки тупився туди, з-за коробок вигулькнули рухливий носик і вусики. А потім — голова щура, в очах якого відбивалися вогні бару. Щур неначе дивився на мене.

— Вали звідси, — кинув я, — поки в супі не опинився.

1 захихотів із власного дотепу.

— Джиме ді Ґріз, я мушу з тобою поговорити, — промовив щур низьким голосом.

День і справді видався нелегким. Це занадто. Хай я цього й не усвідомлюю, але від неймовірного напруження надломився.

— Іди геть, — процідив я. — Ти — витвір моєї уяви, а ніякий не справжній щур.

Я покінчив зі своїм напоєм одним ковтком. Щур виліз на коробку й поглянув на мене.

— Звісно, я не справжній щур. Я капітан Варод із флоту Ліги.

Обережно, так, аби не розбудити Мортона (це була моя галюцинація, і я хотів залишити її собі), я взяв із його зм’яклих пальців склянку з напоєм і вихилив його, як і власний.

— А ви, капітане, трохи зменшилися, відколи я розмовляв із вами востаннє, — всміхнувся я.

— Кінчай клеїти дурня, ді Ґрізе, і послухай мене. Цим шуром-шпигуном керують на нашій базі. Тебе розпізнали й ідентифікували.

— Хто? Щур?

— Стули пельку. Зв’язок обмежений, є ймовірність того, що їхні детектори вловлять сигнал мовлення щура-шпигуна. Нам потрібна твоя допомога. Ти проник на їхню військову базу, ти — перший агент, який на це спромігся...

— Агент? Я думав, що злочинець, якого ви везете додому на суд.

— Я сказав, нам потрібна твоя допомога. Це вкрай важливо. На кону стоїть не одне життя. Генерали планують вторгнення. Ми знаємо це з їхніх перехоплених повідомлень. Але не знаємо, де відбудеться висадка. Брастір — великий континент, і атака можлива де завгодно. Може статися багато смертей. Ми мусимо з’ясувати, де вони збираються...

Двері до бару розчахнулись, і досередини влетів, розмахуючи пістолетом, якийсь офіцер. За ним дибав навантажений електронним обладнанням технік.

— Сигнал іде звідти, сер, — крикнув він і показав просто на мене.

— Що цей каґальний рядовий робить у барі для унтер-офіцерів?! — прокричав я та скочив на ноги, копнувши при цьому коробку. Щур упав на підлогу, і я наступив на нього. Сильно.

— Не страждайте каґальнею, сержанте, — промовив офіцер. — Це пріоритетне розслідування.

— Сигнал припинився, сер, — повідомив технік, вовтузячись зі шкалами на своїх приладах.

— От же ж каґал! — вилаявся офіцер, вкладаючи свій пістолет до кобури. — Ці алкаші не мають передавача.

— Може, він на вулиці, по той бік стіни, у транспорті, що рухається...

— Ходімо!

За ними хряснули двері. Бармен протер свою склянку.

— Тут таке дуже часто трапляється? — спитав я.

— Ага. У нас на базі однозначно неспокійно.

Мортон важко захропів, а я тицьнув у розчавлені рештки сталевого щура носаком черевика. Лихе знамення? Викотилось одне зубчасте колесо й заторохтіло підлогою.

— Вистав їх знову, — гукнув я. — І візьми одну собі, бо решта цих каґальців уже в краю сновидінь.

— Ти сама доброта, сержантику. Щойно прибув?

— Сьогодні.