Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 19)

— Дивитись уперед! — заверещав я. — Я не віддавав тобі наказів водити очима.

Військовий поліцейський, що добре знався на військових звичаях, анітрохи не зважав на нас, доки я не звернувся до нього.

— Просто зачекай отам, рядовий.

— Я, капрале? — перепитав він, зупинившись і повернувшись.

— Ти — єдина істота в моєму полі зору, що рухається. У тебе не застебнуто кишеню. Та я сьогодні добрий. Просто скажи нам, де корпус особового складу, та йди собі далі.

— Просто вперед, на ротній лінійці зверніть праворуч, проминіть сцену, біля камери тортур зверніть ліворуч — і все.

Він дременув геть, обмацуючи кишені своєї сорочки в пошуках потрібної. Мортон тремтів і пітнів, і я погладив його по спині.

— Розслабся, мій друже. В армії можна робити що заманеться, аби тільки звання було відповідне. Готовий продовжувати?

Він кивнув і незграбно поплівся вперед. Я попростував за ним, вигукуючи накази на поворотах, зволікаючи, здіймаючи шум, поводячись неприємно й задерикувато, щоб мене не помітили. Воістину сумний коментар до реальності військового життя.

Корпус особового складу був великий і жвавий: біля парадного входу стояв гамір. Коли ми попрямували до нього, Мортон зупинився й, похитуючись, виструнчився.

— Щ-що ти збираєшся робити? — хрипко прошепотів він, і я побачив, що він труситься зі страху.

— Розслабся, давній друзяко, усе під контролем, — відповів я та прогортав купку паперів, аби заповнити його невійськове мовчання. — Просто йди за мною, роби так, як я кажу, і за кілька хвилин ми вже безслідно зникнемо.

— Ну, якщо ми туди зайдемо, то справді безслідно зникнемо! Нас упіймають, закатують, уб’ють...

— Тихо! — крикнув я йому на вухо, і він підскочив так, наче його підстрелили. — Не розмовляй. Не думай! Просто корись, бо інакше втрапиш у такий глибокий каґал, що світу денного більше не побачиш!

Якийсь перехожий сержант схвально всміхнувся й кивнув, тож я здогадався, що на правильному шляху. Мені було огидно чинити так із Мортоном, але іншого шляху не знаходилося.

— Ліворуч — кроком руш!

Він збілів, закотив очі та позбувся свідомих думок. Він міг лише коритися. Ми піднялися сходами та ступили до приміщення з озброєними військовими поліцейськими.

— Стій, вільно! — прокричав я та розвернувся до військового поліцейського, не припиняючи кричати. — Ти... де розташований відділ транспорту?

— Другий поверх, двісті дев’ятий кабінет. Можна вашу перепустку, капрале?

Я холодно зиркнув на нього, перебираючи папери, які ніс, повільно опустив погляд на його чоботи, а тоді знову його підняв. Поліцейський виструнчився, злегка тремтячи, і я здогадався, що він — новачок у цій грі.

— Думаю, ще не бачив брудніших чобіт, — процідив я. Коли його очі ковзнули донизу, я простягнув розгорнуті папери. — Ось перепустка.

Щойно той підняв погляд, я різко згорнув папери.

Поліцейський почав щось говорити, я ж додав агресії в погляд, і він зів’яв.

— Дякую, капрале. Другий поверх.

Я хвацько відвернувся, клацнув Мортонові пальцями, а тоді звернув до сходів. При цьому намагався не брати до уваги дрібні краплинки поту на своєму лобі. Це було дуже виснажливою роботою — і вона ще не завершилась. Я бачив, що Мортон тремтить на ходу, і замислився, скільки ще він зможе протриматися. Та вороття вже не було. Я розчахнув двері кабінету 209 і жестом наказав йому ввійти. Уздовж стіни тягнулася лава, і я показав йому на неї.

— Сиди там і чекай, доки тебе не покличуть, — сказав я, а тоді повернувся до адміністратора. Він саме висів на телефоні, тож махнув рукою приблизно в мій бік. Кабінет позад нього заповнювали кілька рядів письмових столів із заклопотаними вояками за ними. Усі вони, звісно, на мене не зважали.

— Так, сер, негайно в цьому розібратися, сер, — єлейним голосом провадив адміністратор. — Можливо, помилка комп’ютера, капітане. Зараз зв’яжемося з вами ще раз. Дуже прикро, що так склалося.

Я почув, як у його вусі гучно запищав телефон, завершуючи з’єднання.

— Ах ти кавалок каґалу! — прогарчав він і кинув телефон назад на стіл, а тоді поглянув на мене. — Як ся маєте, капрале?

— Я тут, капрале, прийшов побачитися із транспортним сержантом.

— Він поїхав додому за сімейними обставинами. У нього здохла канарка.

— Солдате, я не бажаю вислуховувати огидні подробиці його особистого життя. Хто його замінює?

— Капрал Ґамен.

— Скажи капралові, що я зараз надійду.

— Добре, добре.

Він узяв слухавку. Я протупав повз нього до дверей із табличкою «ТРАНСПОРТНИЙ СЕРЖАНТ — НЕ ЗАХОДИТИ» та відчинив їх. Худий смаглявий чоловік за комп’ютерним терміналом подивився на мене й насупився.

— Ви капрал Ґамен? — запитав я, зачинивши двері та ще раз прогортаючи папери. — Якщо так, у мене для вас добра звістка.

— Я Ґамен. У чому річ?

— У вашому бойовому дусі. Скарбник повідомив, що знайшов у вашій платні накопичувану комп’ютерну помилку і вам, можливо, завинили двісті десять тисяч. Вас просять прийти, щоб це виправити.

— Я знав! На страхування та прання відраховували вдвічі більше, ніж треба.

— Кагальці вони всі. — Мій здогад був правильний: не знайдеться серед живих такої людини, тим паче в армії, яка не була би певна, що в її платіжній відомості є помилки. — Я б запропонував вам доправити туди свою тушку й забрати гроші, поки їх не згубили знову. Чи не дозволите скористатися вашим телефоном?

— Для з’єднання із зовнішньою лінією натисніть дев’ятку. — Він поправив шийну хустку та потягнувся по куртку, а тоді зупинився й дістав із термінала ключ; екран почорнів. — Б’юсь об заклад, там завинили ще більше. Я хочу побачити документи.

За його столом виднілися ще одні двері, і він, на втіху мені, вискочив через них. Щойно вони зачинились, я розчахнув другі двері й вистромив із них голову. Коли адміністратор спрямував на мене погляд, я озирнувся та гукнув через плече:

— Треба, щоб і він зайшов, капрале?

Я кивнув і повернувся назад.

— Ну ж бо, новобранцю, заходь!

Мортон, почувши мій голос, підскочив, а тоді помчав уперед. Я зачинив і замкнув за ним двері.

— Влаштовуйся, — сказав я, зняв із себе черевик і попорпався в ньому в пошуках відмички. — Жодних запитань. Мені треба працювати швидко.

Він повалився на стілець, мовчки вирячивши очі, тим часом як я обережно порався над замком, доки термінал не ожив.

— Меню, меню, — забурмотів я, вистукуючи по клавішах.

Усе минуло набагато легше та швидше, ніж я сподівався. Той, хто писав тутешні програми, очевидно, очікував, що працювати з ними будуть дебіли. Може, таки його правда. Хай там як, мене буквально за руку провели різними меню просто до поточних вантажних ордерів.

— Ось і ми, відбуваємо сьогодні опівдні, за кілька хвилин. Форт Абомено. Ваше повне ім’я та серійний номер. Мортоне, хутко.

Розклавши власні жетони, я вбив усю потрібну інформацію. Задзеленчав дзвоник, і з принтера вислизнув аркуш паперу.

— Чудово! — сказав я, всміхнувшись і трохи розслабивши м’язи, а тоді передав аркуш Мортону. — Поки що ми в безпеці, позаяк щойно відбули до форту Абомено.

— Але ж... ми досі тут.

— Лише тілом, мій хлопчику. За документами, а для війська мають значення лише документи, ми виїхали звідси. А зараз ми забезпечимо собі недоторканність плоті.

Я прочитав вантажні ордери, позначив два імені, а тоді обернувся до термінала й поспіхом увів дані. Ми мали зникнути задовго до повернення капрала. Злегка пихнув принтер, з нього вислизнув аркуш паперу, а за ним — іще один. Я підхопив їх, ізнову заблокував термінал і жестом наказав Мортонові підвестися.

— Поїхали. Зникнемо через чорний хід — і я розповім тобі, що відбувається, щойно ми покинемо цей корпус.

Сходами хтось підіймався, якийсь капрал, і моє серце тьохнуло, перш ніж я розгледів, що це не той самий. Далі ми пройшли коридором до парадних дверей, і так, там сходами тупцяв капрал Ґамен, дуже лиховісно вигнувши нижню губу!

— Праворуч, новобранцю! — наказав я, і ми з військовою точністю звернули в перші ж двері. Там зачісувався перед дзеркалом якийсь лейтенант. Лейтенантка, зрозумів я, коли вона розвернулася й сердито зиркнула на мене.

— Що ви за каґалець, капрале? Чи по той бік дверей не висить таблички «лише для жінок із особового складу»?

— Вибачте, сер, мем, у коридорі темно. Проблеми з очима. А ти, новобранцю, чому не прочитав вивіски правильно? Зкаґалься звідсіля та прямуй просто до військових поліцейських.

Я випхав Мортона поперед себе й зачинив двері. Коридор попереду був порожній.

— Ходімо! Швидко, як тільки можна непомітно.

Ми вискочили за двері, збігли зі сходів, завернули за ріг, потім іще за один, і наш темп почав брати своє. Я притулився до стіни, відчуваючи, як піт стікає з мого обличчя та скрапує з носа. Витер його купою паперів, які досі носив із собою, а тоді взяв два нові аркуші з наказами та всміхнувся. Мортон роззявив рота.