Фридрих Герштеккер – На дикому Заході (страница 34)

— Я тут уперше.

— Ну, то давайте швидше заженемо їх, — сердито сказав Еткінс. — Я не дуже хочу, щоб узавтра вранці там хтось побачив кінські сліди. Той напівіндіянин і досі вештається десь поблизу. Проведіть чужинця до задньої хвіртки, Вестоне. Я на хвилинку загляну до хати й зараз же вийду.

Еткінс зайшов до кімнати й причинив за собою двері.

— Даруйте, панове, — мовив він до регуляторів. — Там приїхав якийсь чужинець, дуже дивний чоловік, хоче неодмінно сам поставити коня до стайні. Зараз він зайде. Надворі вже почалася буря. Таке реве, що аж страшно.

— А куди ви хочете йти, Еткінсе? — спитав Картіс.

— Та треба навідатись до дружини. Жінки бояться лишатися самі в таку негоду. Я зразу ж повернуся.

Він хутко вискочив надвір і хряснув дверима.

Кілька секунд регулятори сиділи непорушно. Потім Кук схопився й прошепотів:

— Я вже не можу дочекатися, Картісе. Та ще й така ніч! Блискавки смалять, аж сіркою смердить. Наші в очереті змокнуть до рубця.

— Нічого не вдієш, — сказав Картіс і озирнувся по кімнаті. — Он там лежать дві рушниці, а над дверима ще одна. Оце то передбачливість! Найкраще буде, як ми їх роз-ладуємо. — Він став на стілець і зняв спершу одну, а потім і другу рушницю. — Справді, обидві наладовані. Що, здмухнемо йому порох з поличок? Нового посипати він навряд чи встигне. Є ще яка зброя?

— Наче не видно. Хіба що десь схована…

— А гляньте лишень у ліжку. Унизу там нічого немає?

— Ні, немає. Але стривайте! Два пістолі. Непогано! Якраз напохваті, коли треба. Ну, чекай, Еткінсе, тобі й тут не поталанить. Ось так — пістолі тепер теж не страшні.

— Ви нічого не чуєте? — спитав Картіс, прислухаючись.

— Ні. Хіба в таку бурю щось почуєш! Мені справді шкода бідного Стівенсона. А його хлопець! Що вони подумають про Арканзас!

— Канадець також в очереті? Чи в лісі? — спитав Картіс.

— Він з тими, що нападатимуть. Путящий чоловік! Слухайте, наче хтось свиснув?

— Я нічого не чув. О, а це вже справді посвист! Ну, почалося!

— Ходіть швидше! — прошепотів Еткінс прибульцеві й Вестонові, що чекали біля огорожі. — Але ж Джоне казав мені, що ви прибудете через вісім днів!

— Почекайте з своєю балаканиною, поки ми будемо в сухому, — буркнув старий.

— То де саме стоять коні?

— Десь там угорі на завороті. З ними мій хлопець.

Він заклав пальця до рота й тихо, але пронизливо свиснув.

— Що ви робите? — злякався Еткінс.

— Чуєте? Він відповідає.

— Коли будете повертатися, то заїдете кроків за сто нижче в потік. Он там, бачите?

— Що я можу бачити в таку негоду? Руки перед очима не видно, хіба що як блискає. А он і хлопець з кіньми. Неде, їдь сюди. Ти ще живий?

— Живий, тату, — прошепотів юнак. — Але ж і погода. Аж моторошно.

— То все дурниці. Скоро висохнемо. Ходи за нами. Коні стояли спокійно?

— Та стояли, тільки вороний лякався блискавок.

— Воно й не дивно, яка худоба не наполохається такої громовиці! Що це ви робите? Валяєте огорожу?

— Так, — відповів Еткінс. — Я навмисне не зробив тут угорі хвіртки, а підпер огорожу коритами. Надто в нашій окрузі багато підглядачів. Заїжджайте. Тільки обережно, там лежать зрубані дерева.

— А далеко звідси те місце, де ви ховаєте коней?

— Кроків за сто, не далі. Хай огорожа лежить, поки ви повернетесь. Так, тепер їдьте за мною. Оце і є те місце.

Ту мить знову спалахнула блискавка, і Стівенсон побачив, що вони стоять перед другою огорожею. По той бік огорожі очерет був спашений.

Зачекайте хвилинку, — швидко сказав Еткінс. — Я тільки відсуну засув і зніму нижні лати. Ну, тепер женіть коней. Там їх ніхто не шукатиме. А тоді заходьте до хати. Що ви робите, трясця вашій матері? Зрада!

Еткінс мав чого злякатися, бо тільки-но він відгородив ухід до потаємного сховища, як Стівенсон пронизливо свиснув. Спалахнула блискавка, і Еткінс, напівзасліплений, побачив багато темних постатей, що кинулись до нього, відчув, як дужий теннессієць простяг руку, щоб ухопити його за коміра.

Однак після блискавки стало ще темніше, і то було Еткінсові якраз до речі, бо він, мов змія, ухилився від грізної руки і майнув геть. Замість нього Стівенсон схопив свого сина, що теж кинувся ловити злочинця.

Але в спалахові нової блискавки вони вгледіли, як Еткінс біг до хати. Вестон теж, як тільки трохи отямився, кинувся навтікача і мало не попав в обійми двом іншим регуляторам, що вискочили йому назустріч. Він вчасно помітив небезпеку й звернув до огорожі, щоб перескочити її і втекти в ліс. Але й там була засідка. Тоді він збагнув, що напад добре підготовлено й тікати нікуди. Може, він ще сховається в хаті?

Та коли Вестон прискочив на подвір'я, то почув у кімнаті праворуч колотнечу й лайку. Охоплений відчаєм, він кинувся в кімнату жінок, налякавши їх до смерті.

ЖІНОЧЕ ТОВАРИСТВО. НЕСПОДІВАНКА

— О місіс Малінс, ви не наллєте мені кухлик кави? — попросила вдова Фулвіл і взяла з колиски дитину, що жалібно стогнала. — Яка в нього гаряча голівка! — вигукнула вона.

— А що то за сині плями? — спитала місіс Боувіт, нахиляючись до дитини.

— Де? — злякано крикнула мати. — Які сині плями? Це щось небезпечне? О боже, помре моя дитина!

Гримнув такий грім, що аж хата здригнулася. Жінки злякано зіщулились.

Місіс Еткінс схопилася й прислухалась.

— Хтось наче гукає надворі? — спитала вона й зблідла.

— То вам учулося, — мовила місіс Фулвіл. — Хто б у таку негоду був надворі. Що я вам ще хотіла сказати…

Ту мить двері відчинилися і до кімнати влетів Вестон.

— Сховайте мене, а то я пропав! — вигукнув він, кинувся в найдальший куток і причаївся за ліжком.

— О господи, Вестоне, що сталося? — злякано спитала місіс Еткінс.

Та Вестонові ніколи було відповідати, бо відразу ж у дверях з'явився його переслідувач, канадець, і крикнув:

— Він десь тут! Де він сховався?

— Де? Хто? — не розгубилася місіс Фулвіл, яка знала Котона й Вестона й потроху починала розуміти, що сталося. — Це у вас заведено вдиратися до чужої хати? Та ще й до кімнати, де самі жінки й хвора дитина?

Перше ніж спантеличений канадець спромігся на слово, місіс Фулвіл випхала його з хати й зачинила двері.

— Ось так! — мовила вона, замикаючись на залізний засув. — А тепер подбаймо про свого полоненого.

Нараз знадвору хтось схопився за клямку й затарабанив у двері.

— Хто там? Що вам треба так пізно? — спитала вдова Фулвіл, що єдина з усіх жінок владала собою. — Чи ви не знаєте, що тут лежить слаба дитина?

— Шановні дами, дозвольте вас спитати: в цій кімнаті не сховався один хлопець? — почувся голос.

Місіс Еткінс, на свій жах, пізнала, що перед дверима стояв Браун.

Місіс Фулвіл запитливо глянула на решту жінок і побачила, що всі вони співчувають Вестонові. Байдуже, що він накоїв, — виявляти вони його не хотіли. Всі захитали головами на її погляд, і вдова Фулвіл гостро, навіть обурено відказала:

— Ви, може, ще чогось тут шукаєте? Найшли час дуріти — серед ночі, та ще й у таку негоду! Ми саме лягаємо спати, пане, і не хочемо, щоб нас хтось турбував. На добраніч!

На цьому переговори скінчилися. Брауна начебто відповідь задовольнила. Принаймні він не став більше допитуватись, а пішов собі. Проте жінки ще кілька хвилин прислухалися під дверима. Та надворі було тихо. І аж тоді їхню увагу привернула місіс Еткінс, що сиділа, міцно вчепившись у стілець, і, видно, з усієї сили намагалася не виказати своїх почуттів. Однак не витримала й зомліла.