Фридрих Герштеккер – На дикому Заході (страница 36)

— Годі говорити, — мовив Браун. — його звинувачено, і…

— Але хто його звинуватив, — сердито перебив Малінс. — Індіянин, який ненавидів Раусона за те, що той навернув Алапагу до християнства. І ми маємо вірити йому на слово й підозрювати та ображати такого богобоязливого чоловіка? Докажіть спершу! Бо я не дам своєї згоди.

— Зведіть мене з ним, — гордо мовив індіянин. — Зведіть і самі побачите, чи зможе він дивитися мені у вічі. Якщо зможе — тоді повісьте мене. Ви задоволені?

— Так, — поважно мовив Гасфілд. — Я не бачу, чому ми маємо менше вірити свідченню червоношкірої людини, аніж білої. Я сам не зношу проповідника й зовсім не здивуюся, як то виявиться вовк в овечій шкурі. Раусон теж, як і всі інші, тільки людина, а що він проповідує, то в моїх очах це не дає йому якоїсь особливої заслуги.

— А що робити г ними? — спитав Кук, показуючи на Еткінса, Вестона й Джонсона.

— Найкраще б сьогодні ж забрати їх звідси, — мовив Браун. — Але куди?

— До мене, — запропонував Вілсон. — Треба тільки лишити біля них добру охорону.

— Я охоронятиму, — згодився Картіс. — Тільки дайте мені ще когось до товариства. А як вони спробують тікати, то в мене є рушниця.

За чверть години троє злочинців у супроводі шістьох добре озброєних регуляторів їхали вже до своєї тимчасової в'язниці. Пелтер і Гостлер лишилися вартувати в Еткінсовій садибі. Решта на чолі з Асоваумом подалися до Джонсонової хати, щоб спіймати там проповідника або принаймні знайти ще якісь докази вини тих, хто був уже в їхніх руках.

Було вже опівночі. Вітер шумів ще у верхів'ях могутніх дерев, ще спалахували на виднокрузі бліді блискавки і глухо гуркотів удалині грім. Через тин, що оточував Джонсонову хатину, перескочила темна постать. Те був Котон. Крізь відчинені двері він шаснув у кімнату, зібрав свою одежу й зброю, а те, що не повинно було попасти до рук ворогам, сховав у дуплі недалеко від хати. Потім витяг із коминка кілька головешок, підклав їх під ліжко, ще раз озирнувся й швидко та нечутно, як завше, зник у гущавині.

БІЛЯ ХРЕЩАТОГО ДУБА

Котон прийшов до хрещатого дуба, відомого всім мисливцям на Фурш-ля-Фев, за цілу годину раніше умовленого часу. Він неспокійно походжав по галявині. Зненацька десь тріснула гілка. Котон скочив за повалене дерево, припав до землі й завмер, прислухаючись. Аж коли з лісу вийшов той, кого він так нетерпляче чекав, мисливець виліз із свого сховку.

— Нарешті з'явилися, — буркнув він. — Я вже тут годину місця собі не знаходжу, а…

— Нічого вам злитися, я й так прийшов раніше, ніж домовлено. Ви ж знаєте, що ми мали зустрітися аж о дев'ятій.

— Атож, може, востаннє.

— Що сталося? — злякано спитав Раусон, бо аж тепер помітив, який блідий і змучений його спільник. — Ви такий маєте вигляд, наче принесли звістку про чиюсь смерть. Може, регулятори…

— Якби то була тільки звістка про смерть, — сказав Котон. — Регулятори якимось чином пронюхали за коней і напали на Еткінсову садибу.

— От чорт! — переполохався Раусон. — І Еткінс признався?

— А мені не кортіло довідатися, признався він чи ні, — буркнув Котон. — Це ще не все. Джонсон, мабуть, попав у руки клятому індіянинові, бо він пішов, щоб спровадити Асоваума на той світ, і сам не повернувся.

— Звідки ви все це знаєте?

— Коли Джонсон не повернувся, я пішов шукати його, але й сліду не знайшов. Тоді я подався до Еткінса. Однак ще здалеку мені упав у око підозрілий гомін. Коні злякано гасали в загороді. Я підкрався де потаємної хвіртки й побачив, що вона відчинена. Це ще збільшило мою підозру. Я кілька разів подав знак і…

— Ну? — нетерпляче квапив його Раусон.

— Спочатку мені ніхто не відповідав, — вів далі Котон. — А потім хтось озвався — але тільки тричі. Тоді я переконався, що нас викрито. Я ще крадькома походив навколо садиби і, хоч який був обережний, мало не попав тим негідникам у руки. Я саме хотів зайти за хату, коли це кілька темних постатей вискочили із засідки й накинулися на когось. Я почув крик — то був, певне, Вестон. Тоді я щодуху кинувся до Джонсона додому, сховав наші найкоштовніші речі в дуплі в каучуковому дереві, взяв зброю й підпалив хату. Я вже хотів одного — аби хоч вас знайти.

— Що ж нам робити? спитав Раусон. — А коли ті спіймані нас викажуть? Де Джоне?

— Мабуть, теж у руках регуляторів, — люто прошипів Котон. — А то б він повернувся.

— Тоді треба тікати, — сказав Раусон. — Іншої ради нема. Ми ще встигнемо.

— Але як? Нас наздоженуть і схоплять.

— У кожному разі верхи тікати не можна, — відповів Раусон. — Однак у мене є човен. Повз Гарперову хату нам сьогодні нічого боятися плисти, бо старий у Робертсів. Може, нам пощастить досягти Арканзасу. Якщо ми дістанемось туди, то будемо врятовані.

— А ваша й моя наречені! Елен дуже журитиметься! — глузливо зауважив Котон.

— Тепер нам уже не до них, — сказав Раусон. — От стонадцять чортів, в останню мить шматок перехоплено від рота! Але моя шия мені дорожча. На щастя, все в мене напоготові. Ми зможемо, як тільки прийдемо до хати… А трясця його матері! До мене ж приїдуть гості. Мало не забув.

— Гості? — здивувався Котон. — Що це має означати?

— Що я сьогодні хотів одружитись. Мабуть, тепер уже те поважне товариство їде до мене додому. Якщо вони прибудуть раніше за нас, то ми пропали. Коли ж ми хоч на чверть години випередимо їх, то я більше нічого не боюся. Тоді ми врятовані. Тож якомога швидше йдіть до мене додому. А мені ще треба заїхати до Робертсів, але я не забарюся.

— А як вас щось затримає? — засумнівався Котон.

— Не бійтесь. Я хутко буду дома. Може, Робертси ще й не виїхали. В кожному разі я радий, що нарешті скину ту ненависну машкару проповідника. А надто вона мені була нестерпна останні два тижні.

Котон узяв на плече свій клуночок з одежею.

— От я й готовий у дорогу, — мовив він і боязко озирнувся навсібіч. — Ну, не баріться! Бувайте!

Проповідник дивився вслід, аж поки Котона було видно Потім скочив на коня й помчав до Робертсів.

ЗЛОЧИНЦЯ ВИКРИТО

— Ну. одягайтесь і рушайте, — сказала місіс Робертс дівчатам. — Ви тут тільки заважаєте, а мені багато роботи. А тим часом і містер Раусон нагодиться. Тоді ми з ним і Семом поспішимо за вами.

І маленька валка на чолі з Робертсом та Баренсом вирушила з дому. Місіс Робертс лишилася тим часом поратися в своїй господі. Зненацька на порозі з'явився індіянин.

— Ох, Асовауме! — вигукнула вона. — Ви мене аж злякали. Давно я вас не бачила. Як вам велося?

— Блідолиций чоловік уже відвів дівчину до себе додому? — спитав індіянин, стурбовано озираючись по кімнаті. — Асоваум спізнився?

— Що таке? — спитала мати. — Що ви хочете від містера Раусона?

— Я нічого не хочу від нього, _ прошепотів індіянин. — Поки що нічого не хочу. Але регулятори шукають його. Асоваум прийшов, щоб урятувати вашу дочку. Вже пізно?

— Мою дочку? Господи милостивий, що з нею таке? Чого ви не доказуєте?

— Маріон уже стала дружиною блідолицього чоловіка?

— Ні. А що з містером Раусоном?

— Регулятори хочуть його спіймати. То він убив Гіскота.

— Боже праведний! Це наклеп. Ганебний, підлий наклеп. Хто той негідник, що його звинувачує?

— Я сам, — тихо відповів Асоваум. — Я боюсь… що на його руках є й кров Алапаги.

— Що ви кажете! Який жах! І моя дитина… Але ж ні, того не може бути. То якась помилка.

— Де містер Робертс? Де дівчина? І де сам блідолиций чоловік? — спитав індіянин.

— Я щомиті чекаю його. Маріон і чоловік уже поїхали до його хати. Сьогодні по обіді вони мали повінчатися в судді. Ох, це щось неймовірне. Раусон, такий богобоязливий чоловік, не може бути вбивцею.

— Ви пам'ятаєте той день, коли вбито Алапагу? — Асоваум витяг з-за пояса маленький томагавк своєї скво й поклав на стіл. — Цією зброєю, тихо вів далі він, — Квітка Прерій боронилася від убивці, і того дня в Раусона була поранена рука. А цього ґудзика, — він сягнув до патронташа, — я знайшов у руці в мертвої Алапаги. Це Раусонів ґудзик. Асоваум говорив з людьми, і ті ствердили, що це так.

— То все тільки непевні здогади, а не докази, — заперечила місіс Робертс. — Я ще раз кажу вам, що такого не може бути. Раусон не винен!

— То спитайте його самі. Он він їде, — спокійно мовив Асоваум. — Чи блідолиций чоловік стане ще блідіший, коли шановна пані скаже йому, що він убивця?

Не встигла місіс Робертс відповісти, як Асоваум схопив томагавка й миттю сховався за ліжко. Ту ж саму хвилину проповідник спинив коня біля тину, скочив з сідла й зайшов до хати. Хрипко, майже пошепки він спитав, де його наречена і де містер Робертс з гістьми. Місіс Робертс відповіла, що вони поїхали наперед і чекають уже їх.

— Містере Раусоне, я хочу вас щось запитати. Ви мені відповісте чесно й щиро?

— Відповім, — сказав проповідник збентежено. — Тільки попрошу вас швидше, бо… мені треба кудись ще поїхати. Ви ж знаєте, скільки в мене сьогодні діла…

— Містере Раусоне, сьогодні вранці я чула про вас дивні речі.

— Про мене? Від кого? — злякано спитав проповідник. — Хто тут був?

— Це все тільки здогади, спокійно вела далі місіс Робертс. — Але вам треба знати, що про вас говорять, аби ви змогли захищатися.

— Я справді не знаю… Що сталося? — заникуючись пробурмотів Раусон. Він ще дужче збентежився й крадькома позирав на двері, наче хотів дременути, не вдаючись у дальшу розмову. Думаючи про своє, він грався квіткою, що лежала на столі, й несвідомо взяв ґудзика, якого лишив індіянин.